Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

Аналіз «Кайдашева сім’я»

(1879) 

Про популярність повісті свідчить велика кількість її перевидань і перекладів іншими мовами. Те, що сталося з родиною Кайдашів, можна назвати моральною катастрофою. Читаючи цю «веселу» повість, хочеться плакати або принаймні жалкувати й мучитися досадою: адже на наших очах відбувається самознищення чогось надзвичайно важливого, що є в людському житті, — домашнього затишку, порозуміння між ближніми, почуття гідності, ладу як основи родини. Гору в Кайдашевій сім’ї бере якась диявольська сила руйнування, котра несподівано озивається в цих нелихих, роботящих людях.

Жанрові й стильові особливості

За жанром «Кайдашева сім’я» — це соціально-побутова сатирично-гумористична повість-хроніка. Побутовим і соціальнимє конфлікт, навколо якого вибудовується сюжетна інтрига. Чимало уваги І. Нечуй-Левицький приділяє обставинам життя Кайдашів, зовнішньому світу, зокрема й етнографічним елементам. День за днем і рік за роком у повісті виписані родинні події, вони розгортаються динамічно, послідовно й стрімко, що є ознаками саме хроніки. 

Повість «Кайдашева сім’я» — яскравий зразок реалістичноготвору, адже автор досліджує в ній родинні стосунки, зосереджуючись на морально’етичній проблематиці (побутово-просвітницький реалізм). Письменник створює в повісті переконливі характеристики соціального буття, колоритні соціальні типи, які в той же час є яскравими особистостями (Маруся й Омелько Кайдаші, Мотря та ін.). Однією з найпомітніших ознак реалістичної манери письма є докладне змалювання національного колориту українців — побуту, звичаїв, обрядів, вірувань. Таким способом І. Нечуй-Левицький ретельно освоював «непочатий рудник» українського життя, свідомо акцентуючи на його побутово’етнографічних аспектах, а отже, і реалізував проголошені ним же принципи реальності, національності й народності.

Ідейно-тематичний зміст

Тема «Кайдашевої сім’ї» — змалювання побуту й психології українських селян у перші десятиріччя після скасування кріпацтва. У цьому творі художньо відтворено, як каже сам автор, «темні плями народного життя». Повість вийшла друком майже через два десятиріччя після реформи 1861 р. й висвітлювала злободенні для того часу проблеми: злиденне життя хліборобів, руйнування патріархального устрою села, темноту й забитість селян. Разом із тим І. Нечуй’Левицький порушив одвічні проблеми:

  • • добра і зла;
  •  кохання;
  • • сімейних стосунків;
  • • взаємин батьків і дітей;
  • • людської гідності та свободи;
  • • віри в Бога й моралі.

Духовна роз’єднаність — це те лихо, що отруює кожен день життя і батьків, і їхніх синів, і невісток.

Реалістичності твору додає те, що окремі персонажі мали прототипів. Наприклад, прототипами Кайдашів була сім’я Мазурів із села Семигори, яка була відома на весь повіт постійними сварками, бійками й колотнечами. Мазури мали й реальних багатих сватів — Довбушів.

Образи

Іван Нечуй-Левицький розпочинав свої твори з панорамного малюнку місця дії, з докладних описів зовнішності персонажів. При цьому він охоче вдавався до контрасту. Ось і «Кайдашеву сім’ю» розпочинає мальовничий панорамний пейзаж гористого Правобережжя. Автор, зокрема, наголошує: «На тих горах скрізь стримлять козацькі могили, куди тільки кинеш оком. Увесь край ніби якесь здорове кладовище, де похований цілий народ, де під безлічними могилами похована українська воля». Сам собою напрошується висновок: одна з головних причин того, що Україна деградує, «кайдашіє», є колоніальне ярмо, втрата волі, козацького духу. Уже в експозиції проявляється різкий контраст.

Карпо і Лаврін протилежності: один має батьківські карі гострі очі, другий схожий з виду на матір; один кремезний, другий — тендітний; один насуплений, сердитий, мовчазний, другий — веселий, привітний, балакучий…

Характери персонажів у «Кайдашевій сім’ї», як правило, статичні. Письмен_ ник робить акцент на домінантах, виокремлюючи одну_дві риси у вдачах героїв. В Омелька Кайдаша — богобоязливість і чарколюбство, у Кайдашихи — чваньковитість, у Мотрі — сварливість. Чи не найбільших змін зазнає характер Мелашки: у ній — спочатку ліричній, ніжній дівчині — теж поселяється «біс» чвар.

Цікаво, що в повісті майже немає сцен, у яких би лунав сміх. «Кайдашева сім’я» населена дуже серйозними людьми. Їм не до сміху, оскільки всі вони — учасники великої родинно_побутової війни, якій не видно кінця. Іван Франко вважав, що «І. Нечуй_Левицький малює в “Кайдашевій сім’ї” гірку картину розпаду українського патріархалізму під впливом індивідуалістичних змагань кожного її члена». Справді, роль батька в Кайдашів зведено нанівець. Омелько Кайдаш, по суті, ніяк не впливає на перебіг подій у власній хаті. Він пливе за течією, а коли й пробує якось утрутитися в домашні чвари, то зазнає поразки. Образ голови родини трагікомічний: з одного боку, він богобоязливий, палко вірить у святу Параскеву П’ятницю, яка ніби рятує від наглої смерті й не дасть потонути у воді, а з іншого — він любить «заглядати в чарку», що потім його погубила, до речі, у ту ж таки п’ятницю. Омелько не може зрозуміти й цілком природного бажання синів мати свою землю, тобто відчувати себе господарями. Родинні чвари переходять межу моральності: Карпо навіть піднімає руку на рід_ ного батька.

Формування світогляду Марусі Кайдашихи, як і Омелька, припало на добу кріпацтва, вона довго «терлася коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість у розмові, повага до панів. Вона любила цілувати їх у руки, кланялась, підсолоджувала свою розмову з ними». І після кріпацтва Кай_ дашиху запрошували як куховарку пани й попи, чим вона дуже пишалася. Так і згадується демонстрація панських манер Кайдашихи перед родиною Довбишів під час «розглядин», її приказування «проше вас», над чим сміялося все село (за це Кайдашиха здобула прізвисько «пані економша»). Жорстокість, егоїзм і лицемірство Кайдашихи виявляються саме в стосунках із невістками. Яскравим засобом, що характеризує Марусю, є її мова. Спочатку в її звертаннях до Мотрі багато меду: «моє золото», «серце», «дитя моє», — а згодом:

« — Дай сюди мотовило! Це не твоє, а моє. Принеси од свого батька та й мотай на йому, про мене, свої жили, — крикнула Кайдашиха й ухопила рукою мотовило… 

— Дай сюди, бо як пхну, то й ноги задереш! — кричала Кайдашиха й сіпала до себе мотовило…

 — Це не Мотря, а бендерська чума… 

— Твої діти такі зміюки, як i ти… Наплодила вовченят, то не пускай до моєї дiжi…»

 Не поступається в лихослів’ї Кайдашисі й «бриклива» Мотря, з її уст лунають репліки на зразок:

« — Не беріть од баби гостинця, бо вона злодійка! (про Кайдашиху, звертаючись до дітей).

— У мене свекруха люта змія: ходить по хаті, полум’ям на мене дише, а з но_ са горить дим кужелем. На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то од її очей молоко кисне». 

Якщо характери старих Кайдашів статичні, бо сформовані (уже представляють ціле покоління українського селянства), то в молодшого покоління вони тільки формуються.

Старший син Карпо в молодому віці доволі мовчазний і замкнутий, але, одружившись, починає все відвертіше виявляти свій норов: в одній із сварок він називає батька «іродовоюдушею» і навіть піднімає на нього руку; дізнавшись, що мати закрила у своєму хліві його коня, хапає її за плечі, притискає з усієї сили до стінки й несамовито кричить: «…їжтеменеабоявасзїм!», а потім з дрючком женеться за Кайдашихою, доки та не вскочила в ставок. І вже зовсім цинічно звучать його слова: «Не так шкода мені матері, як шкода чобіт!» Тож недарма громада вибрала Карпа десяцьким, знаючи про його жорстокість, адже з нього «буде добрий сіпака1».

До пари Карпові Мотря, «бриклива», «з перцем», «робоча та проворна», «куслива, як муха в Спасівку» — словом, його омріяний ще в парубоцькі роки ідеал. Вона теж із часом стає все жорстокішою (не без «допомоги» Кайдашихи). Коли Карпо погнався за матір’ю через уже згаданого коня, дружина під’юджувала його: «По спині лупи її! Виколи дрючком їй друге око!» Промовистою характеристикою наділяє Мотрю спокійний і ліричний Лаврін, кажучи священикові, що братову жінку треба «посадити в клітку та показувати за гроші, як звірюку на ярмарках».

А ось Мелашка з Лавріном — повна протилежність Карпові й Мотрі. Лише вони залишилися, так би мовити, на рівні людяності й закоханості, хоча й навчилися «показувати зуби», коли йшлося про посягання на їхнє добро. Тільки раз автор порівняв Мелашку з вовчицею, коли вона обороняла своїх дітей. Хоча ця характеристика й знижена, проте своєї привабливості Мелашка все ж не втрачає. Зверніть увагу, незважаючи на те, що Кайдашиха точила Мелашку, «як вода камінь», а Мотря «підкопувалась під неї, мов річка під крутий берег», вона все ж не уподібнюється до них, не втрачає людської подоби, а йде на прощу до Києва й залишається там у проскурниці. Мелашка гірко сумує за Лавріном, глибоким ліризмом сповнені її почуття до нього: «Не жаль мені ні села, ні роду, жаль мені тільки чоловіка. Мабуть, він за мною побивається, коли одразу так залило мою душу сльозами». Поетично змальовано й Лаврінову зовнішність: «Веселі, сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи — усе подихало молодою парубочою красою». 

Дуже своєрідний, але типовий для українського села образ «народного радіо» вводить у сюжет повісті І. Нечуй’Левицький. Мабуть, ви вже здогадалися, це — баба Палажка, яка щороку збирає по селу мирян і водить їх до Києва на прощу, щоправда, не всіх повертає додому, як це сталося з Мелашкою. Вона в «наймодерніший» спосіб лікує від пиятики Омелька Кайдаша: радить Кайдашисі втопити в горілці цуценя, три дні квасити в тому зіллі оселедця, а потім напоїти ним… хворого. Автор вкладає в уста Кайдашихи емоційно знижену характеристику «народної цілительки» не випадково: «Чорна, як сам чорт, ще перелякає мого чоловіка», адже Омелько й справді побачив на ній чортячі роги, а чого варте її дивовижне нашіптування над ним: «Хрест на мені, хрест на спині, уся в хрестах, як овечка в реп’яхах. Помилуй його, безкостий Марку, сухий Никоне, мокрий Миколаю!»

Іван Нечуй’Левицький присвятив цьому колоритному образу — бабі Палажці та її одвічній суперниці бабі Парасці — окремі оповідання, гумористичний струмінь у назвах яких, напевно, привабить читача прочитати їх на дозвіллі: «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти» і «Не можна бабі Парасці вдержатися на селі».

Отже, «Кайдашева сім’я» хоч і весело читається, але це сумна повість про долю українського села другої половини ХІХ ст., це гірка правда про згубність егоїзму й люті, про гірші сторони нашого національного характеру, сказана з метою, щоб ми, українці, ставали досконалішими, гідними себе. Водночас у цьому творі прочитується й справжній гімн українському світові з його неповторною природою, веселою, життєрадісною, поетичною душею людей, мелодійною, багатющою мовою, неповторною у своїй красі піснею. Мабуть, усі ці риси й зумовили непроминальну популярність повісті.

«Кайдашева сім’я» є нагнітання епізодів і сцен сварок, завдяки чому досягається напруженість у розвитку подій, чітко окреслюється характер конфлікту.

Саме діалоги відіграють чи не основну композиційну роль у творі — вони «рухають» сюжет, розкривають психіку героїв.

Композиція

 Як вам уже відомо, композиція (будова) художнього твору складається із сюжетних елементів (експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка) і позасюжетних (портрет, діалог, монолог, пейзаж, інтер’єр, екстер’єр, авторський відступ, назва твору, епіграф, присвята, вставні епізоди). Однією з найяскравіших композиційних особливостей повісті І. Нечуя’Левицького Ці сцени виписані в гумористично’сатиричному дусі. Згадайте сутички Кайдашів через дрібниці: мотовило, яйця, курку, кухоль, півня, кабана, грушу. Наслідки цих сварок жахливі, адже вони призводять до порушення споконвічних етичних норм народної моралі: син (Карпо) підіймає руку на батька, женеться з дрючком за матір’ю, а потім заганяє в ставок, ладен ударити її, проте зупиняється, бо «не так шкода матері, як чобіт»; Мотря вибиває Кайдашисі око…

Зміст і форма твору тоді гармонійно поєднані, коли читач не помічає в ньому елементів композиції, коли в тексті органічно чергуються між собою комічне й драматичне, а крім того, не оминається найголовніший нерв будь’якого стилю — лірика. «В реалістичній іронії “Кайдашевої сім’ї” ліриці належало з’являтися в проміжках між найбільш гарячими зонами сюжету, коли відчувалось, що “сварливий” настрій оповіді от’от стане виявляти ознаки втоми. Великі резерви для письмника тут таїлись в образі Лавріна та його майбутньої дружини Мелашки» .

Епізод, у якому Лаврін уперше побачив Мелашку, сповнений світлим і ніжним ліризмом, хлопець відчув, «щовонаніби освітилавсюйогодушу, освітилагустутінь підвербою, неначесонцем, іпобігланагіркузіркоюБез Мелашки йому став світ немилий… Як тільки наставав вечір, як тільки висипали зорі на небі, його тягло в Бієвці… Йому здавалось, що його несуть крила. Цілу дорогу то сопілка його грала, то пісня ніби сама співалась».

Цікаво, що «Кайдашева сім’я» має дві версії фіналу’розв’язки. За першою версією — діло з грушею не закінчилося: вона розросталася вшир і вгору, родила дуже рясно, дратуючи і дорослих, і малих Кайдашів. За другою: «Діло з грушею скінчилося несподівано. Груша всохла, і дві сім’ї помирились. В обох садибах настала мирнота». Літературознавець С. Єфремов «забракував» обидва варіанти: він уважав, що справа не в груші, а в соціальних причинах, у письменницькому вмінні чи невмінні психологічно обґрунтовувати ті причини.

Засоби комічного

Сміх над сторінками «Кайдашевої сім’ї» — це своєрідний виклик абсурдності тієї домашньої війни, яка, по суті, знищує людину. Змальовуючи цю «війну», прозаїк раз у раз вдається до гумору ситуацій, у яких невідповідність, контраст форми і змісту, дій та обставин просто-таки разючі. Комічні ефекти також забезпечуються в повісті іронією й сарказмом. Часто-густо сповнені іронії репліки Кайдашихи, особливо до невісток: «Лавріне! Підстав своїй жінці під ноги стільчика, бач, не дістане руками й до половини діжі». Їдка іронія звучить буквально в наступній репліці Кайдашихи: «Лавріне! Утри жінці піт з лоба, а то ще в діжу покапає», а далі звертання до сина лунає вже саркастично:

«Лавріне, утри лиш носа своїй жінці. Он, бач, дядьки з носа виглядають». Так само саркастично звучать Омелькові слова, звернені до Кайдашихи, хоча насправді ними він характеризує не свою жінку, а «каторжні» Западинці (пригадайте епізод, у якому віз перевернувся разом із Кайдашихою): «Та тут хоч спідницю скинь та й по яру бігай! Ніхто не побачить, бо щось тут і хат не гурт видно».

Рясніють сторінки повісті й зниженою лексикою, особливо в порівняннях: Кайдашиха стала шута, як безрога корова; заквітчалась сіном, як вівця реп’яхами; ходить так легенько, наче в ступі горох товче; у Химки очі, як у сови, а як ходить, то наче решетом горох точить.

 Комічного ефекту автор досягає, використовуючи мовну нісенітницю у ворожінні баби Палажки: «Сарандара, марандара, гаспида угас, василиска попер! Амінь біжить, амінь кричить, аміня доганяє!» 

До яскравих засобів комічного належить і змішування стилів (скажімо, високий епічний стиль у сцені побутової бійки). Порівняйте:

«Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти». То не грім в степу грохоче,То не хмара світ закрила.                           То татар велика силаКозаченьків обступила. «Ой Морозе, Морозенку»

Зверніть увагу, герої повісті майже ніколи не сміються, сміється читач, але в тім то й річ, що, коли відзвучить сміх, на дні душі залишається сум. «Сміх зі слізьми» є однією з рис української літератури — це відзначав і сам І. Нечуй-Левицький. Печально сміявся й українець М. Гоголь. Про «Кайдашеву сім’ю» можна сказати так само: це повість, у якій крізь сміх пробиваються сльози…