Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

Біографія Івана Франка

Іван Франко

Вірші Франка

 

Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.
I. Франко

Життєвий шлях письменника 

Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 р. в селі Нагуєвичах Дротобнцького повіту, недалеко від Львова. 

Батько, Яків Франко, був сільським ковалем. В автобіографічному оповіданні «У кузні» Іван Якович напише: «На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міціпій огонь. У ньому пронизуються сині, червоні та золото-білі промені, жевріє, мов розтоплене вугля, і яриться в його глибині щось іще біліше, променясте… Се огонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною у свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі». 

Мати, Марія Франко (Кульчицька), походила із збіднілого, але шляхетського роду, була гордої вдачі, мала чутливе до краси серце. Спочатку Івась навчався в початковій школі сусіднього села Ясениці-Сільної (1862-1864). За два роки навчання він уже добре оволодів трьома мовами: українською, німецькою й польською. «»Якесь воно не таке, як люди», — казали про нього сусіди, і це ж саме «не таке» помічав у ньому й батько-коваль, вирішивши будь-що одірвати сина від кузні й спровадити в якусь іншу науку», — згадує М. Коцюбинський. Пізніше хлопець навчався в так званій нормальній школі Дрогобича (1864-1867) і Дрогобицькій гімназії (1867-1875). Навчання в цих закладах було марудним: талановитий Івась постійно зазнавав знущань від своїх учителів, хоч і виявляв значні здібності й старання. Діти в Дрогобицькій нормальній школі «туманіли зо страху, тратили голос, тратили пам’ять, віру в себе…» (про навчання в тогочасній школі більше можна прочитати в автобіографічних оповіданнях І. Франка «Отець-гуморист», «Чистописання», «Оловець», «Грицева шкільна наука»). 

У дев’ятирічному віці Іван утратив найближчого порадника — свого батька. У родині залишилися мати з чотирма дітьми й розладнане господарство. Щоб підтримати родину, мати вдруге виходить заміж. Вітчим, Гринь Гавршик, був доброю людиною, він щиро полюбив дітей своєї дружини, сприяв тому, щоб Іван продовжував навчання. У шістнадцятирічному віці Франко втратив і матір, яку дуже любив і з теплом згадував у своїй пізнішій поезії:  

Мамо, голубко! Зараня в могилі
Праця й недуга зложили тебе,
Пісня ж твоя в невмираючій силі
В мойому серці ясніє, живе.
Ох, і не раз тая пісня сумненька
В хвилях великих незгоден життя
Тихий привіт мені слала, мов ненька.
Сил додала до важкого пуття.

Незважаючи на життєві трагедії, Франко навчався в Дрогобицькій гімназії дуже добре, став найкращим учнем. Він мусив сам хоч якось заробляти на прожиття: давав однокласникам із багатших родин платні уроки з математики, іноземної мови, історії. Навчаючись у гімназії, Іван зібрав чималу бібліотеку — майже 500 книжок, захопився фольклором. Спочатку пісні записував від матері, далі — там, де тільки випадала нагода. Уже незабаром уклав два великі зошити записів — майже 800 творів. 

У цей же час юнак сам починає писати. Перший вірш Франка мав назву «На Великдень 1871 року» й був присвячений батькові. Хлопець перекладав також твори Гомера, Софокла, Горація, «Слово о полку Ігоревім», «Краледворський рукопис» (одну зі знаменитих літературних містифікацій Вацлава Ганки, що спричинили чеське національне відродження). У 1874 р. у львівському студентському журналі «Друг» під псевдонімом Джеджалик уперше з’являються вірші вісімнадцятирічного Івана — «Моя пісня» і «Народна пісня». 

У 1875 р. Іван Франко вступив на філософський факультет Львівського університету. Тут він співпрацює зі студентським журналом «Друг», друкуючи в ньому свої нові переклади, вірші, літературно-критичні розвідки, публіцистичні праці. Юнак вливається в суспільно-політичне життя, навколо нього гуртується патріотично налаштована молодь. 

У той час уми передових діячів Європи заполонили новомодні соціалістичні ідеї, які, здавалося, дадуть свободу та щастя людині й нації. Молоді небайдужі галичани (насамперед завдяки старанням М. Драгоманова) теж підтримували ці ідеї. Франкові це захоплення обійшлося надто дорого. У 1877 р. його було вперше заарештовано за соціалістичну пропаганду (митець провів дев’ять місяців у тюремній камері разом із кримінальними злочинцями). Після звільнення галицька інтелігенція показово вороже поставилася до нього: більшість видань не друкували його творів. У цей час він заробляв собі на прожиття журналістською діяльністю. Проте найбільше підкосила молодого Франка особиста любовна драма: батько його коханої, Ольги Рошкевич, заборонив опальному митцеві з нею зустрічатися й змусив дочку вийти заміж за іншого. Довідавшись про цей шлюб, Франко тяжко занедужав, мало не номер. 

Згодом Іван разом із товаришем і співв’язнем М. Павликом починає видавати на кошти, одержані від М. Драгоманова, журнал «Громадський друг», у першому числі якого друкує свій вірш із промовистою назвою «Товаришам із тюрми». 

Після заборони «Громадського друга» Франко видає друком два збірники журнального типу «Дзвін» і «Молот», що, по суті, були продовженням попереднього часопису. У цих виданнях був опублікований знаменитий вірш «Каменярі» і гострополемічні статті «Критичні письма о галицькій інтелігенції» і «Література, її завдання і наііважпіщі ціхи’». У серії книжок «Дрібна бібліотека» митець друкує багато своїх перекладів із різних літератур. 

Насичена діяльність Франка була перервана другим його несподіваним арештом у березні 1880 р. й тримісячним ув’язненням у коломийській тюрмі. Митця звинуватили в підбурюванні місцевих селян проти «закоінюго порядку» і влади. Звичайно ж, він був змушений припинити університетські студії.

Після звільнення Франко, хворий на малярію, голодний, ішов пішки з Коломиї до рідного села. Спочатку староста заборонив йому мешкати в Нагуєвичах, аж доки не надійде паспорт із Дрогобича. Знесилений митець під наглядом жандарма змушений був повернутися до Коломиї, про зазнані в дорозі муки він писав: «Тяжка це була дорога, після котрої мені на обох ногах повідпадали нігті на пальцях». Враження про це ув’язнення письменник передав у творі «На дні». 

З 1881 р. у Львові за участю І. Франка виходить друком журнал «Світ», у якому він публікує перший у європейській літературі роман із робітничого життя «Борислав сміється». Через матеріальну скруту Франко змушений повернутися в Нагуєвичі до вітчима й працювати по господарству. Часу на творчість не було, тож він писав уночі. У таких умовах письменник створює повість «Захар Беркут», перекладає трагедію «Фауст» Ґете, поему «Німеччина» Гейне, пише статті про Т. Шевченка. 

З 1883 р. Франко знову у Львові, тут він працює в журналі «Зоря». У 1885 — 1886 рр. нелегально відвідує Київ з метою поглибити співпрацю інтелігенції Західної і Східної України, розділених між двома імперіями. Тут письменник налагоджує контакти з М. Лисенком, М. Старицьким, Г Нечуєм-Левицьким, іншими знаними діячами. Пізніше саме за посередництва Франка в Західній Україні будуть надруковані «Гамлет» у перекладі М. Старицького, «Книга пісень» Г. Гейне в перекладах Лесі Українки й Максима Славинського та ін. 

Перебуваючи в травні 1886 р. в Києві, Франко познайомився з освіченою, розумною, щирою дівчиною — випускницею Вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською. Курсистку приваблювала популярність його як політичного діяча й письменника. Любовних віршів Франко їй не писав, але після недовгого листування, виходячи зі своїх політичних ідеалів, узяв із нею шлюб. У каплиці Колегії П. Ґалаґана на весіллі, що сприймалось як вінчання Західної та Східної України, були М. Лисенко та інші члени «Старої громади». 

Родинне життя Франків було нелегким. У львівському середовищі Ольга так і залишилася чужою, часто її називали зневажливо «москалькою», «малороскою». Спочатку стосунки подружжя трималися на порозумінні й повазі. Ольга Хоружинська вивчила українську мову, була вірною дружиною, доброю матір’ю (народила Франкові чотирьох дітей), дала гроші на його навчання в аспірантурі. Допомагала чоловікові в літературній праці, на свій кошт опублікувала книжку Франка «В поті чола» і вдруге збірку «З вершин і низин». Вони разом видавали журнал «Життє і слово», поет присвятив дружині одну з кращих своїх збірок — «З вершин і низин». Проте постійні нестатки, тяжка непродуктивна праця й негаразди озлобили Ольгу, поступово призвели до тяжкої нервової недуги. 

Незважаючи на це, Франко до кінця життя шанував свою дружину, був удячним їй за щастя батьківства, за підтримку. 

Маючи намір стати професором Львівського університету, І. Франко у 1892 р. захистив докторську дисертацію у Віденському університеті (він збирався захищатися у Львові, проте тему дослідження про політичну лірику Т. Шевченка було відхилено). В австро-угорській столиці письменник вивчає стародруки, цікавиться пам’ятками східної літератури, що підготувало ґрунт для нового етапу його творчості: у 90-х роках XIX ст. з’являються збірка інтимної лірики «Зів’яле листя» і збірка морально-повчальної лірики «Мій Ізмарагд».

Після здобуття ступеня доктора філософії Франкові, одначе, не вдалося влаштуватися на вільне місце професора у Львівському університеті (тут він прочитав лише інавгураційну (вступну, пробну) лекцію «Наймичка» Т. Шевченка, яка вразила всіх присутніх науковою глибиною). З політичних міркувань його не затвердило на цій посаді міністерство (намісник Галичини граф К. Бадені відхилив кандидатуру Франка, незважаючи на його «надзвичайні здібності та красномовство»), У безвиході письменник ціле десятиліття (1887-1897) мусив працювати журналістом та ще й у чужомовних польських і австрійських виданнях (як сам пізніше з гіркотою писав, «…в наймах у сусідів»). 

У 1895 р. Франко погодився балотуватися до парламенту. Однак австрійські власті й польські шовіністи щоразу (у 1895, 1897, 1898 рр.) удавалися до провокацій і насильства, щоб перешкодити обранню «неблагонадійного хлопського» кандидата. Особливо драматичним виявився для нисьменника 1897 р., коли він опинився «між двох сил». Сталося це після появи ііого гострокритичної статті «Поет зради» (про А. Міцкевича) і такої ж критичної щодо українського середовища передмови до збірки «Галицькі образки» (про цю передмову докладніше йтиметься далі). На митця посипались удари як зі сторінок польської преси, яка кинулася «захищати» Міцкевича, так із середовища недалекоглядних, консервативно налаштованих галицьких патріотів. У цей час унаслідок постійних цькувань, жахливої перевтохш, матеріальної скрути Франко тяжко захворів і майже втратив зір. 

Одначе того разу письмеїшикові таки вдалося перемогти обставини й повернутися до активного життя. Протягом 1898-1908 рр. він очолював філологічну секцію при Науковому товаристві імені Шевченка. Це вже була близька йому за духом іфаця. 

Як уже мовилося, з молодих літ Франко захоплювався соціалістичними ідеями. Він був співзасновником лівої Русько-української радикальної партії. Однак поступово переконався, що ліві ідеологи й політики недооцінюють, а то й заперечують національні цінності. Більше того, Франко одним із перших європейських мислителів ще наприкінці XIX ст. усвідомив згубність ліворадикальних доктрин, страхітливу небезпеку тоталітаризму, яку несе комуністична модель держави. 

У 1899 р. після розколу радикальної партії Франко став одним із засновників Української національно-демократичної партії, із якої через двадцять років утворилось Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) — найбільша й найавторитетніша українська політична партія в Західній Україні до 1939 р. 

Етапним явищем у вітчизняній літературі став міський роман «Перехресні стежки» (1900), у якому Франко художньо втілив свій гіркий досвід громадської роботи, зокрема участі у виборах. На межі XIX й XX ст. письменник перебував у центрі літературного життя не лише Галичини, а й усієї України (згадайте його літературно-критичні відгуки на твори Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого, М. Старицького). Сприяв об’єднанню мистецьких сил обох частин України журнал <іЛітератпурно-науковий вісник», першим редактором якого самовіддано працював І. Франко (1898—1906). Його статті, надруковані в цьому часописі, охоплювали найпомітніші явища тогочасної української та зарубіжної літератур. 

На початку XX ст. ім’я Франка набуває широкої популярності. «Академією в одній особі» називали його су’часники, відзначаючи до того ж володіння чотирнадцятьма мовами. У 1905 р. письменника обирають членом Чеського наукового товариства, у 1906 р. Харківський університет приймає рішення «о возведении галицийского учёного исследователя Іівана Франко в степень доктора русской словесности», а в 1916 р. Російська академія наук присуджує йому премію за працю «Студії над українською народною піснею». 

Починаючи з квітня 1908 р. тяжка хвороба (параліч рук) змусила, за зізнанням письменника, покинути «всі праці, які міг виконувати власними руками, і обмежитися такими працями, які міг виконувати при допомозі інших, передусім своїх синів». Сам міг писати тільки за допомогою спеціального пристрою, припасувавши до руки олівець. Після передчасної смерті старшого сина Андрія Франкові допомагають студенти як секретарі. Останні роки життя були надзвичайно складними для письменника, адже світова вііїна розкидала його родину: синів забрали до австрійського війська; дочка опинилася по другий бік фронту,-у Києві; дружина лежала в лікарні в Харкові. 

Наприкінці 1915 р. І. Франка було висунуто на здобуття Нобелівської премії. З клопотанням про це перед Нобелівським комітетом виступив професор, доктор філософії з Відня Йосип Застирець. 

Заяву професора Застирця підтримали провідні науковці світу. Проте незабаром Франка не стало, премію ж одержав інший митець. 

В останні дні письменника доглядали студенти й добрі сторонні люди. Його серце перестало битися 28 травня 1916 р. Преса понад 50 країн світу відгукнулася на трагічну звістку про смерть українського генія. Оскільки І Франко був «такий бідний, як циіий наш народ», його ховали 31 травня у Львові на Личаківському цвинтарі в чужій вишиваній сорочці й єдиному старенькому костюмі. Духовна влада відмовила в «парадному» поховальному обряді, «виділила» лише одного свяшеника з Волоської церкви. Грошей на окрему могилу не було, тому його поховали в «позиченій» ямі на шість домовин. Лише через десять років митця перепоховали на почесному місці при вході на цвинтар. 

У 1933 р. за пожертви галичан на його могилі було споруджено пам’ятник із символічним образом каменяра, що розбиває скелю, прокладаючи шлях у нове життя. 

Українці свято бережуть пам’ять про геніального нисьменника-мислителя. У с. Нагуєвичах та у м. Львові діють його меморіальні музеї. Один із найбільших українських центрів Західної України — Станіслав перейменували на Івано-Франківськ. Ім’я митця присвоєно Львівському’ національному університету, Дрогобицькому державному педагогічному університету. Національному академічному драматичному театру в Києві, багатьом іншим знаним закладам культури. Нині значними накладами видаються його твори, заборонені в радянські часи. 

Трагічно складалися долі нащадків митця. Радянська влада намагалася використовувати їхній авторитет для пропаганди своїх ідей, жорстко контролювала їхнє життя. Незважаючи на це, вони залишалися вірні українській справі й виявили потужний франківський талант у різних галузях культури. Син Івана Яковича, Тарас (1889-1971), став письменником, педагогом, науковцем; молодший син Петро (1890-1941), також письменник і педагог, був співорганізатором Пласту (першої української дитячо-юнацької патріотичної організації, яка діє й тепер), воював за волю України в лавах Січових стрільців, командував сотнею, а в 1919 р. організував авіаційний полк. Після поразки визвольних змагань працював учителем, інженером, написав декілька книжок.

У 1941 р. комуністична влада примусово вивезла його з Галичини і за нез’ясованих обставин знищила. Помітний слід в українському культурному й громадському житті залишила Зиновія Тарасівна Франко (1925-1991) — онука письменника. Примусово вивезена до Києва, під нагляд КДБ, вона, проте, зуміла стати визначним мовознавцем, автором понад 250 наукових праць, брала активну участь у дисидентському русі шістдесятників. За це її звільняли з роботи, забороняли друкуватися, усіляко переслідували. І все ж горда Франкова онука виявилася сильнішою за систему — вона зробила все для відродження Української держави й таки дочекалася її проголошення в 1991 р. 

Духовний ідеал Івана Франка 

Франко одним із перших і найрішучіше в Галичині виступив проти замшілого, провінційного малокультурного міщанського животіння, обстоював і власним прикладом утверджував дієве, активне, творче, духовно багате й незалежне життя: 

Обриваються звільна всі пута,
Що в’язали нас з давнім життєм!
З давніх брудів і думка розкута, —
Ожиємо, брати, ожиєм.

Така позиція викликала опір, а то й ненависть не лише окупаційних властей, польських шовіністів, а й частини відсталої, консервативно налаштованої української інтелігенції. 

Франко був щиро відданий своєму народові, залюблениії у нього. Віра у свою націю наповнює ііого серце вірою у світле маіібуття всього людства, яке повинне колись утвердити основи справжнього щастя, ідучи щляхом духовного вдосконалеіпія. 

Ідеал розквіту людства через розквіт націй завжди жив у душі Франка, визначав його громадську й мистецьку позицію, творчі й світоглядні шукання, його одержиму мистецьку, наукову й політичіїу діяльність. 

Любити рідну націю для письменника означало самовіддано працювати на іі благо, а не використовувати її для свого зиску, щиро казати навіть гірку правду про її вади заради того, пюб вона видужала. У вірші «Сідоглавому», звертаючись до лжепатріотів, поет писав: 

Ти, брате, любиш Русь,

Як хліб і кусень сала, —

Я ж гавкаю раз в раз,

Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь,

Як дім, воли, корови, —

Я ж не люблю її

З надмірної любови.

У 1898 р. в Україні широко відзначали століття виходу у світ «Енеїди» І. Котляревського — початку нового національного відродження. Франко відгукнувся на цю подію поемою «Великі роковини». 

Творча еволюція майстра 

Осмислюючи творчість І. франка, необхідно постійно пам’ятати про його складну духовну еволюцію. У суспільно-політичній і філософській нлощінп це шлях від соціалізму через позитивізм до демократичного націоналізму, від атеїзму до екзистенційної віри (яка передбачає й сумніви та їх долання, внутрішній діалог із Богом). В естетичній площині це шлях від народницького, революційного реалізму через натуралізм до модернізму (зокрема, неоромантизму). 

У чому ж основна, непроминальна цінність Франкового мистецького досвіду, унікальність його таланту? Як відомо, головні чинники творчості — емоції й інтелект (чуття і мисль, серце і розум). Ці начала символічно називають іменами грецьких богів Діоніса й Аполлона. У душі митця переважає зазвичай якась одна з двох первин, у декого (дуже рідко) вони врівноважуються. Виразні діонісійці — Мікеланджело, Шевченко, Байрон; аполлонівці — Ґете, Пушкін, пізній Міцкевич, Леся Українка (у драматургії). Аполлонівець також і Франко. 

Чим породжене оце раціональне сприйняття світу? Певно, галицьким менталітетом, раціональною добою, у яку формувався митець, конкретніше — впливом М. Драгоманова. Водночас Франко відчував згубність повного раціоналізму й все життя боровся з ним у собі. Отож знаходимо в нього твори, де чуттєвий елемент підпорядковується ідейним задумам, розуму («Борислав сміється», «Основи суспільності», поезії збірки «З вершин і низин» тощо). 

Однак є твори цілком протилежні, породжені вибухом чуття, настроєвими переливами (суто діонісійські), — це збірка «Зів’яле листя». Нарешті, у поемах Франко досягає вкрай рідкісного синтезу аноллонівського й діонісійського струменів творчості. Завдяки таким творчим пошукам митець, як той каменяр, пробивається крізь скату холодного розуму до світла Істини, закликає нащадків іти шляхом згармонізування духовного життя. 

Творчий доробок 

Поезія. Іван Франко — найвизначніший український поет пошевченківської доби. Саме в поетичній спадщині виразно простежується його еволюція від революційного реалізму до неоромантизму. 

Збірка «З вершин і низин», що побачила світ у 1887 р. (друге, повніше видання вийшло друком у 1893 p.), стала в духовному житті України явищем, співмірним із «Кобзарем» Т. Шевченка. Саме ця книжка поезій засвідчила прихід у літературу мужнього поета-громадянина й митця-новатора з індивідуальним стилем. 

Збірка складається з шести розділів: «De profundis» (з латин, з глибини, з низин), «Профілі і маски», «Сонети», «Галицькі образки», «Жидівські мелодії» та «Легенди». Так виявилася схильність автора до циклізації творів і композиційної чіткості. 

У збірці переважає громадянсько-політична, патріотична лірика («Товаришам із тюрми», «Гімн», «Каменярі», «Земле моя», «Тюремні сонети», «Не пора» та ін.). Основними є два взаємопов’язані мотиви, які окреслив сам поет:

1) «розкривання ненормальностей життя»,

2) «віднаходження поривів і змагань до поправи того життя». Тому ліричний герой «З вершин і низин» — самозречений борець із національною й соціальною кривдою. 

Заспівом до збірки став програмний вірш «Гімн» (1880). У ньому прославляється «вічний революціонер», що уособлює вічний дух прагнення до щастя й волі. Цей дух споконвіку жив у народі. Однак, переконаний автор, здобуває шанс на перемогу тільки зараз, коли знайшов опору в науці, коли зростає національна й людська самосвідомість гноблених народів. 

Образ революціонера автор трактує в загальногуманістичному плані — як героя, який самовіддано бореться проти світового зла, темряви, примітивності. Він — «дух, що тіло рве до бою», це все те, що зумовлює поступ людства, — «наука, думка, воля», які ніколи «…не уступлять пітьмі поля» (суспільній реакції). Риторичним запитанням: «І де в світі тая сила,/Щоб в бігу її спинила?» — поет стверджує марність такої спроби. Дух, що тільки «вчора розповився», рвучко простує туди, де розвиднюється, він на весь голос скликає до себе мільйони пригноблених, безправних, які прагнуть позитивних змін, справедливого суспільного устрою. 

Важливо, що ліричний герой закликає не руйнувати, а наголошує на перетворювальній силі «науки, думки й волі». Саме вони протистоять тій «пітьмі», що здавна принижувала людину, зводила її до становища раба. 

«Дух» {«вічний революціонер») персоніфікується через нагнітання дієслівприсудків: жмве, рве, йде, міцніє, спішить, вони додають динаміки перетворювальній силі, час для якої вже настав. 

За допомогою чотиристопного хорея, анафор (повторів початкових ні, по, і в рядках різних строф), алітерацій (повтором однакових приголосних — «рвучким і перетворювальним [р]») поет створює ритмізований звуковий малюнок, який навіть без музичного супроводу вистукує маршеву мелодію гімну: 

Ні попівськії тортури.

Ні тюремні царські мури.

Ані війська муштровані,

Ні гармати лаштовані.

Ні шпіонське ремесло

В гріб його ще не звело.

Саме «Вічний революціонер» миттєво приніс Франкові популярність, а ще більшого розголосу твір набув у 1905 р., коли М. Лисенко поклав його на музику. «Вічний революціонер» на межі XIX й XX ст., як і «Заповіт» Т. Шевченка, став одним із неофіційних гімнів бездержавного українського народу. 

Збіїжа «З вершіїн і низин» складається з циклів, перший із яких — «Веснянки». Вірші цього циклу наскрізь алегоричні, засновані на наралелізмах й антитезах. Скажімо, у поезії «Дивувалась зима» (1880) зима втілює в собі панівну верхівку суспільства, шо спантеличена пробудженням народних мас, які прагнуть кращого життя: 

Дивувалась зима:
Як посміли над сніг
Проклюнутись квітки
Запахущі, дрібні?

Сторінки: 1 2 3 4

           

Замовити роботу

Замовити роботу

Від партнерів