Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

Біографія Івана Карпенко-Карого

Іван Карпенко-Карий

«Мартин Боруля»

Чим він був для України, для розвою її громад-
ського та духовного життя, се відчуває кожний,
хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його
твори; се розуміє кожний, хто знає, що він був
одним із батьків новочасного українського театру,
визначним артистом та при тім великим драматур-
гом, якому рівного не має наша література.

І. Франко

Життєвий шлях письменника

Майбутній класик вітчизняної драматургії побачив світ 17 вересня 1845 р. в селі Арсенівці поблизу Єлисаветграда (нині — Кіровоград) у родині управителя поміщицького маєтку. Його батько, Карпо Адамович Тобілевич, хоч і був дворянином, проте не мав достатньо документів для підтвердження дворянського походження. Він багато разів безуспішно добивався визнання свого благородного статусу, але так і не досягнув омріяної мети, оскільки в багатьох паперах по-різному фігурувало прізвище предків: Тобілевич, Тобелевич, Тубілевич. Саме цей факт став формальним приводом для відмови в затвердженні роду Тобілевичів у дворянському званні. До речі, це батькове домагання — документально оформити свій шляхетний статус — син узяв за основу сюжету комедії «Мартин Боруля».

Мати Івана, Євдокія Зіновіївна Садовська, походила з колись вільного козацького роду, який потрапив у кріпацьку залежність, тому Карпові Адамовичу довелося викупляти її з кріпацтва.

Батьки драматурга мали сильні й красиві голоси, до того ж батько був цікавим оповідачем’гумористом: «Його спосіб розповідати, вираз обличчя, інтонації голосу і при тому надзвичайна дотепність примушували всіх тих, хто його слухав, аж лягати від реготу. Сам Карпо Адамович, розповідаючи, залишався серйозним, стриманим і навіть трохи суворим. Він ніколи не виявляв своїх почуттів яким’небудь рухом обличчя, навіть у ті моменти, коли його розповідь викликала гомеричний сміх у слухачів. Отим умінням артистично розповідати Карпо Адамович наділив і своїх синів — Івана, Миколу й Панаса».

Освіту Іван Тобілевич здобув у Бобринецькому повітовому училищі, на цьому (через матеріальну скруту батьків) офіційні «університети» для нього закінчилися. Оскільки для вступу на державну службу треба було мати не менше шістнадцяти років, Іван у чотирнадцятирічному віці змушений був влаштуватися на писарську посаду в канцелярії з платнею… 2 крб 50 коп. на місяць. Пізніше він влаштовується на таку ж посаду в Бобринецькій ратуші. Тільки наприкінці 1864 р. його було прийнято на державну службу до повітового суду канцелярським служителем третього розряду. Чиновницька кар’єра Тобілевича зростала стрімко, і він, імовірно, досягнув би ще більших висот, але ідейні переконання патріота й народолюба вступали в суперечність із службовим становищем.

Незважаючи на рутинне чиновницьке життя, Іван Тобілевич багато читав, займався самоосвітою. З дитячих літ мріяв про театр, і коли в Бобринці утворився аматорський драматичний гурток, юнак став одним із найактивніших його учасників. Захоплення сценою було настільки сильним, що хлопчина ходив пішки за півсотні кілометрів до Єлисаветграда, щоб подивитися «Наталку Полтавку» у виконанні місцевих акторів, а також виставу шекспірівського «Отелло» за участю видатного негритянського трагіка Айри Олдріджа в головній ролі.

Короткий час працюючи в Херсоні, Іван познайомився з учителем гімназії Д. Пильчиковим, колишнім учасником Кирило’Мефодіївського товариства й приятелем Т. Шевченка. Учитель мав чудову бібліотеку. У нього часто збиралася молодь. Це середовище якоюсь мірою замінило Іванові омріяний і недосяжний університет. Тут він відкрив для себе багато цінних книжок з історії, зі світової літератури, особливо захопився драматургами — Шекспіром і Островським.

У 1869 р. Іван повертається до Єлисаветграда. Тут разом з учителями реальної школи засновує новий драматичний гурток, захоплено, з цілковитою самовіддачею ставить п’єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Пушкіна, О. Грибоєдова, М. Гоголя, О. Островського. Завдяки цим постановкам Тобілевич зажив слави популярного актора й організатора театральної справи.

У 1870 р. Іван одружився з дворянкою Надією Тарковською (до речі, з цього роду вийдуть геніальні митці ХХ ст. — поет Арсеній Тарковський та його син, усесвітньо відомий кінорежисер Андрій Тарковський). У передмісті Єлисаветграда подружжя придбало садибу, яка складалася з цегляного будинку, флігеля у дворі й садка. Саме тут народилися діти: Галя, Назар, Юрко й Орися. На гроші з посагу дружини Тобілевич заснував неподалік від Єлисаветграда хутір: збудував велику хату, стайню, різні господарські приміщення. Тут родина проводила відпустки, і саме тут пізніше Іван Карпович напише свої кращі драматичні твори. На жаль, не судилося долею довге життя дружині: вона передчасно померла від сухот, а згодом родина зазнала й другого удару — померла найстарша дочка Галя. На честь своєї дружини Тобілевич назвав цей хутір Надія. У наші дні це відомий історико’культурний заповідник і мальовниче, казкове місце.

Однак повернемося до Єлисаветграда. Міська садиба Тобілевичів була осередком мистецької й громадськополітичної роботи в місті. Тут збирались учасники аматорського театрального гуртка, який очолювали Іван Тобілевич і Марко Кропивницький.

Чиновницька посада — секретар міської поліції — давала Іванові Карповичу засоби для прожиття, а духовне задоволення він діставав від театру, який був сенсом його існування. У 70–80′х роках ХІХ ст. пожвавилося мистецьке життя в Єлисаветграді (гастролі Мусоргського, вистави Кропивницького). У 1875 р. І. Тобілевич ініціював постановку «Назара Стодолі» Т. Шевченка. Ця драма настільки захопила митця, що він назвав своїх дітей іменами її героїв — Назаром і Галею, собі також узяв як творчий псевдонім прізвище одного з героїв — Гната Карого, поєднавши його з іменем батька. Неабияким ризиком було ставити твори вітчизняних авторів у період заборони української мови. Гурток рятувала глибока обізнаність з російською драматургією, а саме — постановки п’єс Островського, Грибоєдова та інших майстрів сценічного слова. І все ж розплата не забарилася.

Іванові Карповичу були близькі народницькі переконання, ідеї культурництва, просвітянської місії інтелігенції. Він був членом нелегального гуртка, поширював заборонену літературу, використовував своє службове становище для допомоги політичним діячам, яких переслідував царський уряд. І ось 1883 р. особистим розпорядженням міністра внутрішніх справ Іван Карпович був звільнений зі служби як неблагонадійна людина. Пізніше І. Франко влучно скаже, що царський уряд утратив тоді поліційного пристава І. Тобілевича, а Україна придбала драматурга І. Карпенка-Карого.

Із цього моменту митець ще з більшим натхненням і новими силами поринає у творчість: цього року з’під його пера виходить прозовий твір «Новобранець», перша драма «Чабан», яка пізніше дістала назву «Бурлака». П’єсу він написав для трупи Михайла Старицького, у якій грали його молодші брати Панас (який виступав під псевдонімом Саксаганський) і Микола (мав псевдонім Садовський), до цього колективу згодом увійшов й Іван Карпович.

У 1884 р. Тобілевича було заарештовано й відправлено в адміністративне заслання до Новочеркаська. В умовах гласного нагляду поліції, обшуків і допитів драматург написав п’єси «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля». Йому довелося працювати ковалем, щоб хоч якось себе прогодувати. Лише через п’ять років митець повернувся в Україну й оселився на рідному хуторі (Тобілевичу заборонялося жити у великих містах).

Хліборобська праця, спілкування із селянами, спостереження за капіталізацією в Україні стали тим щедрим ґрунтом, на якому з’явилися кращі твори драматурга — комедії «Сто тисяч» (1890) і «Хазяїн» (1900).

У 1889 р. Іван Тобілевич повернувся на сцену й більше ніколи її не покидав. Спочатку він виступав у трупі Миколи Садовського, а пізніше разом із Панасом Саксаганським очолив окреме театральне товариство, яке з 1897 р. дістало назву «Товариство російсько’українських артистів».

З 1890 по 1900 р. митець, крім уже згаданих, написав ще кілька п’єс, найвідоміша з яких — історична драма «Сава Чалий». Драматург повернувся також до свого улюбленого жанру — соціальної комедії («Суєта», «Житейське море»).

В останні роки Карпенко-Карий усе частіше скаржився на здоров’я. Час від часу він виїжджав то на хутір Надія, то в Єлисаветград, щоб заспокоїтися, відпочити, але хвороба не відступала. У ті дні, коли стан трохи поліпшувався, він продовжував працювати. У другій половині січня 1907 р. трупа гастролювала в Умані. Іван Карпенко-Карий грав у десяти виставах. Це були останні виступи талановитого актора. Зовсім знесилений, він залишив трупу і поїхав на хутір Надія, та й тут йому не стало краще. Намагаючись урятувати брата, Панас Саксаганський улаштував йому поїздку до Берліна для лікування. Після обстеження лікарі винесли страшний вердикт: хвороба (рак селезінки) невиліковна. 2 вересня 1907 р. І. Карпенко-Карий помер. Його тіло перевезли в Україну й поховали поруч із батьком на цвинтарі неподалік від хутора Надія.

Творчий доробок

Своє мистецьке кредо І. Карпенко-Карий висловив у монолозі героя п’єси «Суєта» Івана Барильченка: «Може, я і справді чудодій, може, мої мрії — суєта; сцена ж мій кумир, театр — священний храм для мене! Тільки з театру, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і оперетку, вони — ганьба мистецтва, бо смак псують і тільки тішаться пороком! Геть їх із театру! Мітлою слід їх замести. В театрі грати повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця і, кору крижану байдужості на них роз бивши, проводить у душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами вибілюють його душу! Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх, і сміхом крізь сльози сміється над пороками, і примушує людей мимо їх волі соромитися своїх лихих учинків!.. Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мати, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний».

Усього з’під пера драматурга вийшло 18 п’єс. Згідно з висновком театрознавця Я. Мамонтова, драматургія І. Тобілевича була зорієнтована як на реалістично побутовий театр, так і на романтично_побутовий. За підрахунками цього дослідника, до першого типу тяжіє десять творів письменника («Бурлака», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Понад Дніпром», «Суєта», «Житейське море» та деякі інші), до другого — вісім («Бондарівна», «Наймичка», «Безталанна», «Паливода ХVІІІ століття», «Гандзя» та ін.). Причому час появи реалістичних і романтичних п’єс не ділив творчість І. Тобілевича на два періоди: такі два різні способи зображення дійсності були характерні для нього як драматурга протягом усіх двадцяти п’яти років літературної праці.

Яскраві зразки реалістичної творчості митця — соціальні сатиричні п’єси «Сто тисяч» (1890) і «Хазяїн» (1900), які змальовують поширений у світовій літературі образ скупого багатія. Нові хазяї в новому капіталістичному суспільстві займаються «стяжанням1 в ім’я стяжання», і саме накопичення капіталу на тлі злиденного життя селян становить основу конфлікту цих п’єс. Обидва твори в критиці дістали назву «драми стяжання».

Герасим Калитка Сто тисяч») — новонароджений, малоосвічений і жадібний сільський буржуа, якому постійно «копиталу не хватає», щоб прикупити ще більше земельки.

У п’єсі «Хазяїн» І. Карпенко-Карий вибудовує конфлікт на типовій інтризі — незаконній махінації: заможний землевласник, який має багато хліба й худоби, пристає на пропозицію посередника Маюфеса переховати на своїх землях кілька тисяч овець нібито збанкрутілого капіталіста Михайлова (але банкрутство тут — вигідна шахрайська комбінація). Усе життя Пузир ішов «за баришами наосліп, плював на все і знать не хотів людського поговору». За таким же принципом живуть і його помічники Феноген і Ліхтаренко — так крутиться «хазяйське колесо», яке «одних даве, а інші проскакують». Терентій Пузир годує своїх наймитів таким хлібом, що «ні вламать, ні вкусить», про пожертву коштів на відкриття пам’ятника відомому письменнику він заявляє, що «Котляревський мені без надобності», а після серйозної травми радить викликати (собі!) не лікаря, а «фершала» — дешевше ж обійдеться (і обійшлося… смертю). Цей образ Карпенко-Карий виписав настільки яскраво й рельєфно, що деякі тодішні буржуа впізнавали в ньому себе.

Соціально-психологічна драма «Безталанна» (1884) представляє вже романтичну творчість майстра. Любовний трикутник — хоч і не дуже оригінальна, а все ж вічна тема в драматургії: Гнат, будучи закоханим у Варку, одружується із Софією, а потім убиває її. Іван Карпенко-Карий відмовився від сценічно ефектних картин весілля, натомість зосередив увагу на буднях молодої сім’ї, прагнучи кожен учинок своїх героїв умотивувати психологічно. Михайло Старицький радив автору дати прозоріше у творі відповідь на запитання «хто винен?» (до речі, драма була названа спочатку саме так) у вбивстві, проте Карпенко-Карий не погодився з цим: «Я взяв життя. А в житті драма не завжди розігрується за такими законами логіки, щоб не залишилося місця для запитання “хто винен?”». Тобто драматург залишився вірним художній логіці, мета якої не давати прямі й прості відповіді на всі запитання життя, а залишати їх відкритими для глядача. Уважне прочитання хоч одного з монологів Гната розкриває найголовніше в психології конфлікту, який навіть для Карпенка-Карого був загадкою (кого ж мав убити Гнат — Софію чи все ж таки Варку?):

«Г н а т (один). …У мене тепер дві душі, й обидві болять, ниють, щемлять… Одну хвилину мені жаль Софії і сором їсть очі, а другу… другу —уся душа, усі думки у Варки! Я жалію Софію, я їй присягав у церкві… Я хочу забуть Варку — і не можу! Цілую Софію — Варка перед очима! Не бачу її, здається, жінку люблю; побачу, почую голос — забуду все і знов одурію». 

У драмі «Безталанна» дія чітко обмежена суто побутовою сферою (без сумніву, через Емський указ 1878 р.). Про гнітючу силу обмежень Карпенко-Карий пише братові Панасові Саксаганському, наголошуючи на тому, що писати про історичне минуле, таке багате на теми й цікаве для читача (глядача), заборонено; слова «запорожець», «козак», «рідний край» — страшні для цензури, тому якщо п’єса добрскомпонована й містить ці слова, то краще її й не надсилати до цензури — усе одно не дозволять. Ось чому в українських п’єсах домінує здебільшого тема кохання, приправлена танцями й піснями.

Незважаючи на такі перешкоди, Карпенко-Карий усе ж таки звернувся до історичної тематики: п’єси «Бондарівна» (1884), «Мазепа» (1893, досі не опублікована: рукописний оригінал знаходиться в Петербурзі), «Паливода ХVІІІ століття» (1893), «Гандзя» (1902). Вершинним твором І. Карпенка-Карого на історичну тематику вважається трагедія «Сава Чалий» (1899).

Трагедія «Сава Чалий»

 У 1860′х роках композитор М. Лисенко записав на Полтавщині історичну пісню «Ой, був в Січі старий козак». У ній ішлося про історичний факт: 1741 р. гайдамацький ватажок Гнат Голий покарав за відступництво колишнього свого побратима Саву Чалого. Колись козацький сотник Сава Чалий служив у польського магната, а потім (у 1734 р.) перейшов на бік гайдамаків. Проте після поразки повстання знову «відклонився до ляшеньків».

І все ж не із Сави і не з Гната починається пісня, а з горя старого козака, син якого став зрадником і тепер ловить по степах козаків’запорожців. Змучений тяжкою ганьбою, батько сам же й просить Гната покарати Саву. Уникнути помсти Чалому не вдалося — козаки підняли його «на три списи вгору». Присуд у народній пісні цілком однозначний: відступництву немає виправдань, а Чалий, який спокусився славою і «сукнями_одамашками», — «вражий син».

Цей сюжет 1838 р. використав Микола Костомаров, написавши романтичну («байронічну») п’єсу «Сава Чалий». У ній ідеться про історію зрадника, покараного месниками. Відступництво сотника Чалого мотивується амбіціями й образою Сави, якого не обрали гетьманом. Утім, письменник поглиблює мотивацію: його герой перебуває в конфлікті зі світом. Саві Чалому знайома та сама «світова скорбота», яка була характерною для байронівських самітників. Він — неприкаяний індивідуаліст, який протиставляє себе цілому світові: «Куди не підеш, усе люди… Я не вмію з їми жити. Не вмію їм коритися». Ця суперечність знімається тільки смертю героя.

У трагедії І. Карпенка-Карого зовсім інша концепція головного героя. Його Сава Чалий — яскрава, проте внутрішньо суперечлива особистість. Він — зрадник мимоволі, показаний на тій межі компромісу, за якою, власне, й починається відступництво.

Особливо цікавим є психологічне змалювання стосунків головного героя з шляхтичем Шмигельським — найзагадковішою постаттю у творі. Його логіка поведінки нелегко піддається раціональним поясненням. Хоча спочатку все виглядає так, ніби Шмигельський просто виконує наказ польського коронного гетьмана будь-що переманити Саву Чалого. Він пристає до гайдамаків і по’єзуїтськтонко починає грати на слабинках Сави. По-перше, Чалий на диво довірливий, легковірний. По-друге, його підточують постійні сумніви. Він остерігається, як би не сплюндрувати край, не обернути його на руїну. Гайдамаччина, уважає він, може перетворитися на розбійництво, тому йому більше до душі «бой чесний», відкритий, а не «партизанство». По-третє, Шмигельський грає й на симпатіях Чалого до панянки Зосі (хоча той і робить зусилля «задавити своє кохання», щоб воно не стало на перешкоді головній меті — повстанню). По-четверте, хитрий шляхтич швидко помічає «тріщини» в стосунках Сави та його побратима Гната Голого. Голий кличе до негайної помсти шляхті: «Пора і нам почать зненацька нападать, і різать, і палить напасників», Чалий же очікує підмоги із Січі, щоб, зібравши козаків, піти на суперника війною. Він весь час зволікає, вагається. І саме в такий момент нерішучості й вагань Саві доставляють лист від кошового Січі, яким той начебто велить йому повернутися на Запорожжя. Насправді ж лист підробив не хто інший, як Шмигельський!

І знову поведінка Чалого й Голого разюче неподібна: якщо Сава остаточно занепадає духом, то Гнат, розуміючи, що лист — то справа «пузатої старшини на Січі», сповнений рішучості мститися за заподіяні кривди. Саме його обирають отаманом, і тепер Гнат Голий веде гайдамаків на Тульчин і Немирів.

Іван Тобілевич акцентує на колізії глибинних інтересів двох ватажків. У них різна соціальна опора: якщо Голий виражає настрої «голяків», простолюду, то аристократ Чалий цих «голяків» побоюється. Його лякає стихійний розмах повстання, від якого годі чекати чогось іншого, крім кривавих наслідків: «Усе, усе, усе! Жадоба помсти в них така велика, що здержати її, як здержать воду ту, що ринула крізь прорвану греблю, нема у чоловіка сили! І понесуть вони тепер на Україну і смуту, і пожежу, і кров проллють ріками, без жодної користі для народу, а потім і самі на палях усі сконають».

Шмигельський — наче Мефістофель! — блискавично підхоплює ці слова, щоб іще дужче роздмухати сумніви Сави Чалого, підвести його до диявольського рішення. По суті, він «диктує» Саві вибір: «Так будем рятувать Україну від гайдамацької руїни». «Як?» — запитує розгублений Чалий. І чує у відповідь, що треба йти до Потоцького і разом з його міліцією проганяти гайдамаків. Мовляв, життя на українських землях тільки почало укладатися «під панською рукою» — тож навіщо тепер усе ламати?

Це — кульмінаційний момент в історії відступництва Сави Чалого.

Сава остаточно капітулює, цілковито підкорюючись волі Шмигельського. Хитрому шляхтичу тепер уже немає потреби приховувати, що він — посланець коронного гетьмана, який доручив йому перетягнути Чалого на свій бік, «щоб лад дать на Вкраїні і вгамувати гайдамацький рух». Шмигельському вдається переконати Чалого, що, перейшовши до Потоцького, він не зраджує віру, Вітчизну. Головне — угамувати гайдамаків, а потім уже можна й шляхту проганяти, віру обороняти. При цьому Шмигельський, ніби між іншим, обіцяє Чалому й «ізвить гніздо», і «сто тисяч злотих», і шляхетство від короля. І Сава йде назустріч самообману та спокусам. Причому перше важливіше, аніж друге. Сава не виглядає в І. Тобілевича як банальний зрадник, який продався. Звісно, спокуси теж зробили своє («Там кохання, там слава мене жде», — міркує «пізній» Сава). Однак спочатку ж був самообман! Суб’єктивно Сава Чалий прагне добра для України, однак заплутується у своїх сумнівах. Якщо співвіднести криваві візії’пророцтва Чалого з історією реальної Гайдамаччини, то виявиться, що вони мали підстави. І все ж — у виборі він трагічно помилився. Фатальним чинником у цій трагедії яскравої особистості виявилася глибинна чужість між аристократом Чалим і тими, кого він начебто збирався вести за собою. Це аристократичне відторгнення простолюду у свідомості Чалого багато що визначає: він побоюється бунту черні. Звідси — ілюзорне бажання рятувати народ від нього самого, вирішити все поза ним.

Утім, І. Тобілевич сказав своїм твором й інше: трагедія Сави Чалого — це ще й індивідуальне зображення тих трагічно’кривавих суперечностей самої історії, які нерідко не мають ідеально позитивних розв’язок.