Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

Біографія Івана Нечуя-Левицького

Іван Нечуй-Левицький

«Кайдашева сім’я»

Іван Левицький — се великий артист (митець) зору,
се колосальне, усеобіймаюче око України.
І. Франко

Життєвий шлях письменника

Іван Семенович Левицький народився 25 листопада 1838 р. в містечку Стеблеві, нині — Корсунь-Шевченківський район, що на Черкащині, у родині священика.

Хлопець зростав серед чарівної природи Надросся. Поетичні народні звичаї та обряди, народна пісня — це те середовище, яке посприяло формуванню майбутнього автора «Кайдашевої сім’ї» — одного з найулюбленіших художніх творів українців. Вихованням і навчанням Івана займався батько. «Сам батько вчив мене читати та писати разом із хлопцями, котрі приходили до нас учитись. Батько завів школу для селян, набрав хлопців і вчив їх літом у пасіці в катразі, а зимою в кухні. Разом із тими хлопцями вчився і я».

Семен Левицький був людиною начитаною, культурною, національно свідомою, пишався знайомством із Пантелеймоном Кулішем, під впливом якого почав збирати фольклорно-етнографічні матеріали, долучаючи до цієї роботи й свого сина.

Мати Івана відзначалася веселою й щирою вдачею, була говіркою й співучою. Письменник згадує про неї в біографії: «Мати вміла читати церковнослов’янські книжки, любила читати житія святих і читала їх голосно, як читають прості люди, а ми малими слухали… Мати вмерла, як мені йшов тринадцятий рік. Вона мала дві пари близнят, котрі й зістались живі з усіх дітей; це підірвало її міцне здоров’я, вона почала після того слабувати і швидко вмерла».

Іван Левицький навчався в Богуславському духовному училищі (1847–1852), у Київській духовній семінарії (1853–1859) і в Київській духовній академії (1861–1865). Про навчання в цих закладах письменник згадує переважно в мінорній тональності: «…то було царство різок і паль… Наука в училищі була суха, мертва й абстрактна…»

Одна з головних причин такого стану — російський казенний дух, який брутально нав’язувала тогочасна школа. Дітей, яких виховували вдома в україномовній стихії, навчали грамоти за букварями, написаними церковно-слов’янською мовою, а далі предмети треба було опановувати російською — так само чужою й незрозумілою. На все життя залишилося в пам’яті письменника гнітюче враження про стиль запровадження російської мови в Богуславському духовному училищі. За кожне сказане українське слово школяреві на шию одягали дощечку, куди вписували українське слово і його російський відповідник. Учень мав так ходити доти, доки не почує українського слова від іншого школяра та не занесе його до нотатника, тоді ту дощечку перевішували на шию іншій дитині.

Проте в семінарії були й прогресивні викладачі, які давали вихованцям передові знання з філософії, естетики й літератури. Саме від них І. Левицький збагатився ґрунтовними відомостями про творчість Данте, М. Сервантеса, В. Скотта, Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Пушкіна.

Навчання І. Левицького в Київській духовній академії припало на часи піка національної дискримінації як з боку професури («Між професорами в академії не було й духу українського. Один професор сказав на лекції таку штуку: “Для інтересів государства добре було б спалити українську літературу і білоруську, якби вона з’явилась на світ”»), так і з боку царського уряду (Валуєвський циркуляр 1863 р.).

Після закінчення академії І. Левицький не став на батькову стезю — він вибрав шлях учителя російської словесності (української тоді не викладали): працював у Полтавській духовній семінарії (1865–1866), у гімназіях польських міст Каліша (1866) і Сєдлеця (1867–1873), у Кишинівській гімназії (1873–1885). Саме в цей період під прибраним ім’ям Нечуй І. Левицький розпочинає літературну діяль ність: друкує перші твори у львівському журналі «Правда» («Дві московки», «Рибалка Панас Круть», «Причепа»). Кращі здобутки письменника припадають на 70–80-і роки ХІХ ст.: роман «Хмари», повісті «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Бурлачка», «Старосвітські батюшки та матушки».

Працюючи в Кишинівській гімназії викладачем російської, старослов’янської та латинської мов, І. Левицький бере активну участь у громадській роботі, багато подорожує. У департаменті поліції він мав репутацію «хохломана», діяльність якого «небезпечна для держави». Тому І. Левицький змушений був рано вийти у відставку. Незламний патріотизм, національна гідність цього скромного інтелігентного чоловіка просто вражають. Ось якою показує письменник у повісті «Причепа» розіп’яту зайдами Україну: «Простий народ стогнав у тяжкій неволі під панами… А за кожний стогін його московським звичаєм катовано. На обох боках Дніпра опинилися в чужих порядках, у чужій шкурі, набиралися чужої мови, забували свою. Загинула наука, упала просвіта… Сохнуть наші яри, висихає наша вода, горять од сонця наші гори, гадиною висисає останню силу нашої землі наш ворог».

У 1885 р. письменник виходить на пенсію й оселяється в Києві. Тут він цілковито присвячує себе літературній діяльності. У 80–90-х роках ХІХ ст. з’являються друком оповідання «Афонський пройдисвіт», казка «Скривджені і нескривджені», повість «Поміж ворогами». На початку ХХ ст. у творчості І. Левицького переважають статті, рецензії й нариси.

Цікаві спогади про письменника залишили сучасники. Передовсім їх збивала з пантелику його зовнішність: «маленький, сухенький, чистенький, говорив і всміхався лагідно. І взагалі був лагідний та ясний» (М. Загірня); «невеличкий, сухорлявий, слабосилий чоловік, що говорив теплим і щирим, але слабеньким голосом», аж ніяк не в’язався з пафосом творів, автор яких уявлявся «сильним, огрядним мужчиною, повним життєвої сили й енергії», «колосальним усеобіймаючим оком України» (І. Франко). Уражає пунктуальність письменника: снідав, обідав, виходив на прогулянку по Хрещатику в той самий час, лягав спати рівно о десятій. Щоб не порушувати усталений добовий режим, він покинув свято з нагоди 35′річчя своєї літературної діяльності (було відзначене в 1904 р.) у момент виголошення вітальних промов на його честь.

Письменник був духовно багатою особистістю, добре розумівся на різних видах мистецтва, захоплювався ними.

Творчий доробок

«Українське життя, — писав І. Нечуй-Левицький, — то непочатий рудник, що лежить десь під землею; хоч за його бралися й такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі». Таке завдання письменник ставив перед літераторами й сам прагнув виконати накреслену творчу програму. Тому природно, що творчість митця різножанрова й тематично багата.

У своїх статтях І. Нечуй-Левицький наголошував на тому, що український письменник повинен дотримуватися трьох головних принципів — реальності, національності й народності:

• «…реальна література повинна бути дзеркалом, у котрому б одсвічувалася правдива жизнь… обчищена й гарна з естетичного погляду, добре спорядкована й зґрунтована, освічена вищою ідеєю» (принцип реальності);
• українське життя треба змальовувати «тільки поукраїнськи», удаючись до багатств народної мови, майстра красного письменства має цікавити й національна психологія в усіх її виявах (принцип національності);
• жива народна мова («…для літератури взірцем книжного язика повинен бути іменно язик сільської баби з її синтаксисом»); народна поезія з її неповторним духом (принцип народності).

Від цих принципів І. Нечуй-Левицький не відступав протягом усього свого
творчого життя.

Як зазначалося, доробок письменника різножанровий і тематично багатий. У його творах зображено життя різних верств суспільства, а саме:

  • селян як часів кріпацтва, так і пореформеної доби;
  • найманих робітників капіталістичних промислів і фабрик;
  • поміщиків, фабрикантів, чиновників;
  • представників духівництва;
  • української інтелігенції, артистичної богеми.

Іван Нечуй-Левицький глибоко знав і щиро шанував французьку літературу, найбільше його захоплювала епохальна «Людська комедія» О. де Бальзака. Натхненний прикладом великого попередника, письменник зреалізував воістину бальзаківський задум, він, за словами професора А. Погрібного, створив «одноосібну художню енциклопедію українського життя». Не лише російські, а й деякі космополітично налаштовані вітчизняні інтелігенти тоді доводили, що українська література «должна касаться только мужицкого круга». Іван Семенович своєю багатогранною творчістю цілковито спростував цю хибну тезу.

Літературну діяльність І. Нечуй-Левицький розпочав у 60і роки ХІХ ст. Перші його твори — «Дві московки» (1868) і «Рибалка Панас Круть» (1869) — привернули до себе увагу яскравою палітрою барв і новизною характерів. На тлі тодішньої літератури оригінально виглядали образи двох жінок-московок (дружин солдатів) в оповіданні «Дві московки», різних за темпераментом і підходами до життя, — тиха Ганна й непокірна Марина, вони нещасливі через соціальні обставини — безземелля, злидні й солдатчину. Головний герой оповідання «Рибалка Панас Круть» теж через соціальні негаразди несе тяжкий життєвий хрест: панське свавілля й бідність змушують постійно міняти місце проживання, а на старість, ставши рибалкою, він, хоч і самотній та безталанний, у єднанні з чарівною природою Надросся, у спогадах про юнацькі роки й давню любов знаходить заспокоєння, виявляє поетичний хист своєї душі.

Одним із найвідоміших творів І. Нечуя-Левицького стала повість «Микола Джеря» (1878). У ній ідеться про життєву одіссею українського селянина, який, утікши від кріпацького ярма в степи Чорномор’я, вступає в нові конфлікти з визискувачами-капіталістами, царським судом, зазнає нових бід уже пореформеного ладу. Характер Миколи розкривається читачеві в різних життєвих ситуаціях: у картинах селянського побуту, в описах фабричних порядків, в епізодах на риболовецьких промислах.

Фабричний побут і праця виходять на перший план і в повісті «Бурлачка» (1880). Незвичайної вроди («пишна, як троянда») селянка Василина, працюючи найманою робітницею на суконній фабриці, у сльозах і злиднях потерпає від хижаків-визискувачів, за іронічною характеристикою автора, «міністрів пшениці, жита, міністрів гречки й проса і навіть міністрів свинячого сала, олії й дьогтю… українських губернаторів мужицького поту й сліз», які ні перед чим не зупинялися в жадобі нестримного нагромадження величезних багатств. Проте вина тут не лише експлуататорів, а й самої дівчини, автор звертає увагу на її легковажність: вона не встояла перед паничем-спокусником, тому й опинилася на самому дні життєвої прірви. У фіналі бачимо Василину ніби на картині про повернення блудного сина: «блудну дочку» зі сльозами на очах пригортають у своїй хаті батьки, яких вона покинула й відцуралася. Таким фіналом автор намагається довести: якщо людина повірить у себе, вона зможе перемогти навіть, здавалося б, нездоланні перешкоди.

У романі «Хмари» (1874) І. Нечуй-Левицький змалював історію двох поколінь інтелігенції на тлі характерних явищ кризи феодально-кріпосницьких відносин, початкового розвитку буржуазної доби. Головна думка твору втілена в образі хмар, які символізують темні сили, що прагнуть знищити будь’які вияви українського культурноосвітнього життя. Як відомо, імперська політика Росії була спрямована на денаціоналізацію української молоді, щоб знищити культуру одного з найбільших слов’янських народів.

Повість «Старосвітські батюшки та матушки» (1884) розповідає про побут, мораль і звичаї представників духівництва. Цей твір І. Нечуй-Левицький називав «біографією двох родин», де через діалоги й комічні сцени паралельно розгортаються історії двох попівських сімей. Через образи «батюшок» і «матушок» автор розкриває потайну, подібну до гоголівської думку про деградацію людської душі в умовах застійного існування, про явища морального занепаду серед духовного стану.

Українську історичну прозу І. Нечуй-Левицький збагатив романами «Князь Єремія Вишневецький» (1897) і «Гетьман Іван Виговський» (1899). У цих творах письменник широко змальовує бурхливі часи в історії України — народні повстання ХVІІ ст., добу Хмельниччини й період, що настав після смерті Богдана Хмельницького.

З-поміж драматичних творів найбільшої популярності здобули оперета «Маруся Богуславка» (1875) за мотивами легендарного сюжету однойменної думи і комедія з міщанського побуту «На Кожум’яках» (1875), яку пізніше за згодою І. Нечуя-Левицького переробив М. Старицький. Комедія стала великим надбанням українського театрального мистецтва. Вона була екранізована під назвою «За двома зайцями». Помітна й публіцистична та літературно_критична спадщина майстра. Насамперед це великі статті (які згодом дослідники назвали культурологічними трактатами) — «Органи російських партій» (1871), «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини» (інша назва — «Сьогочасне літературне прямування») (1878, 1884) та «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891). Ці твори пройняті відвертим, гострим антиімперським пафосом. Автор палко обстоює ідею самостійної, цілком незалежної від російської української літератури й культури. У ХХ ст. цю ідею підхопить і розвине видатний письменник Микола Хвильовий у своїх памфлетах під загальним гаслом «Геть від Москви!». Не випадково ввезення цих творів на територію Російської імперії було суворо заборонено, так само цензура забороняла їх публікацію в радянські часи. Вперше вони були цілком перевидані лише в 1998 р.

І все ж серед такого розмаїття творів І. Нечуя-Левицького найвідомішою і найулюбленішою серед читачів стала повість «Кайдашева сім’я».

 

           

Замовити роботу

Замовити роботу

Від партнерів