Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

Біографія Михайла Коцюбинського

Михайло Коцюбинський

«Intermezzo»

«Тіні забутих предків»

Михайло Коцюбинський — письменник соняч-
ний. І не тільки тому, що «носив у душі сонце»,
як сам про себе казав… Уся його проза, попри
соціально загострені драматизм і трагізм, — це
світлий, відкритий простір для душі й духу.
о. Логвиненко

Життєвий шлях письменника

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. в місті Вінниці в чиновницькій родині. Батько, Михайло Матвійович, був дрібним державним службовцем (губернським секретарем). Від природи людина неспокійна, він не терпів утисків, начальства й тому змушений був часто змінювати роботу. Тож сім’ї доводилося мандрувати з місця на місце.

Своїм вихованням Коцюбинський зобов’язаний матері, Гликерії Максимівні, яка походила з аристократичних родів — польського (по материній лінії) і молдавського (по батьковій). Від неї він успадкував «тонку душевну організацію», «любов і розуміння природи» — про це дізнаємося з автобіографії письменника.

В одинадцятирічному віці Михайлик мусив уперше відірватися від рідної домівки. Закінчивши дворічну народну школу в м. Барі, де мешкала тоді родина, хлопець їде до Шаргорода, щоб продовжити навчання в духовному училищі. І хоча в цей період освітньою реформою було скасоване в школі «волосодраніє», «вуходраніє» і вистоювання голими коліньми на гречці, проте задоволення від навчання учні все одно не діставали, адже лекції обмежуватися лише запитаннями й відповідями, від учнів вимагалося зазубрювання текстів підручників.

У родині Коцюбинських за чиновницькою традицією напувала росііїська мова. І як же були здивовані батьки, коли якось дев’ятирічний Михайлик, занедужавши на запалення легень, під час марення раптом заговорив по-українськи. Після одужання хлопчикові розповіли про цю дивину, і він загорівся цікавістю до рідного слова. В училищі сталася подія, про яку потім письменник згадував з деяким гумором: 12-літнім підлітком він закохався в 16-річну дівчину, а щоб привернути її увагу, вирішив стати «великою людиною» і захопився читанням книжок. Твори Т. Шевченка й Марка Вовчка справили на Михайла таке сильне враження, що він і сам захотів стати письменником. Почав складати українські пісні на зразок народних, а потім узявся за написання повісті.

Після закінчення Шаргородської семінарії в 1880 р. М. Коцюбинський поїхав до Кам’янця-Подільського, маючи намір навчатися в університеті, але ця мрія не здійснилася. Родина Коцюбинських, яка певний час переїздила з місця на місце, повернулася у Вінницю. Через тяжке матеріальне становище рідних юнакові не вдалося здобути освіту: мати осліпла, а згодом (у 1886 р.) помер батько. Відповідальність за велику родину (матір і чотирьох молодших братів і сестер) лягла на плечі Михайла. Він дає приватні уроки й продовжує навчатися самостійно, а в 1891 р., склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного вчителя, працює репетитором.

У ці роки майбутній письменник захоплюється визвольним, народницьким рухом, який охопив тоді всю імперію, займає активну громадянську позицію, пропагує революційні, самостійницькі ідеї. Відтоді Подільське жандармське управління взяло Коцюбинського на облік. На квартирі Коцюбинських було зроблено кілька обшуків, а за Михайлом установлено таємний нагляд.

Літературна кар’єра Михайла почалася з повного провалу. У 1884 р. він написав оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма». Цю першу спробу молодого автора було оцінено вельми скептично. Один із критиків радив початківцеві залишити цю справу, щоб «не калічити святу нашу мову». Проте присуд критиків не спинив творчого запалу Коцюбинського, він пише й далі, але твори до друку не подає, а згодом замовкає на кілька років, приголомшений своїм невдалим дебютом. Коцюбинський почав друкуватися в 1890 р. — львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка».

Важливу роль у формуванні світогляду М. Коцюбинського відіграла його поїздка до Львова того ж таки 1890 р. Тут він знайомиться з І. Франком, налагоджує контакти з редакціями журналів «Правда», «Зоря», «Дзвінок» та ін. Поїздка поклала початок постійному співробітництву письменника із західноукраїнськими виданнями.

У 1891 р. Коцюбинський їде в село Лопатинці, що на Вінниччині, де поєднує роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури и розпочинає серйозну літературну працю. Тільки за цей рік з-під його пера виходять оповідання «Харитя», «Ялинка», «П’ятизлотник», повість «На віру», віршована казка «Завидющий брат». Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий автор.

Окремою сторінкою в біографії митця стала його робота (1892-1896) уБессарабії‘ та вКримув складі спеціальної комісії, створеної урядом для боротьби з філоксероюбрунатно-зеленою тлею, яка знищувала цілі плантації виноградників. Знайомство з життям молдовського й кримськотатарського народів дало багатий матеріал для нових творів — «Пе-коптьор», «Посол від чорного царя», «Відьма», «В путах шайтана», «На камені», «У грішний світ», «Під мінаретами». У цих оповіданнях Коцюбинський одним із перших у нашій літературі вийшов за межі суто української проблематики, майстерно передав неповторний колорит молдовського села; Криму — з прекрасним теплим морем, скелястими берегами, вузькими татарськими вуличками й мінаретами.

У філоксерній комісії працювало багато учасників Братства тарасівців. На основі спільних поглядів Коцюбинський близько зійшовся з ними. У його творах того часу (зокрема, «Для загального добра», казка «Хо») утверджується думка про необхідність просвітницької роботи серед темного, затурканого простолюду.

У 1898 р. Михайло Михайлович переїхав у Чернігів, прикипівши душею до цього ма-тьовничого придеснянського міста. Річ у тім, що тут письменник зустрів свою долю — Віру Дейшу. Вона походила зі старовинного українського дворянського роду, була високоосвіченою людиною, викладала французьку мову в Чернігівській гімназії. Віра стала не тільки дружиною нисьменника, а й вірним другом і помічником. Як «політично неблагонадійному українофілові», Коцюбинському довго не давали роботи, потім таки призначили на скромну посаду до міського статистичного бюро.

З неабиякими труднощами письменникові вдалося придбати будинок, який став затишним гніздом для великої родини — дружини, чотирьох дітей, немічної матері (тепер у цьому домі діє меморіальний музей). Коцюбинський організовує в себе «понеділки», а потім «суботи, які стали справжньою літературною школою для молодих письменників (П. Тичини, В. Еллана-Блакитного та ін.). Ці зібрання відвідували патріотично налаштовані інтелігенти, художники, музиканти, письменники, зокрема Б. Грінченко, М. Вороний, В. Самійленко. У будинку Коцюбинських працювала підпільна друкарня для видання україномовної літератури.

Попри постійну матеріальну скруту, Михайло Михайлович залишався справжнім інтелігентом, європейцем, і не лише у своїх творах, а й у повсякденному житті.

Мало хто й знав, що Коцюбинський до кінця життя віддавав борги за будішок, часто відмовляв собі в найнеобхіднішому, що гонорари за чис-ченні друковані твори майже не надходили (друкуватися ж можна було тільки за кордоном, у Львові).

У 1903 р. Михайло Михайлович узяв участь у відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві, тут виголосив палку патріотичну промову, що набула великого резонансу. Цього ж року написав першу частину знаменитої повісті «Fata morgana». А етюдом «Цвіт яблуні», написаним у 1902 p., митець засвідчив остаточний перехід від реалізму до модернізму, зокрема до імпресіоністичного стилю, про який розмова піде трохи згодом.  

На революційні події 1905-1907pp. письменник відг\’кнувся активною громадсько-культзфною діяльністю: очолив чернігівське товариство «Просвіта», читав публічні лекції. На Михайла Михайловича було посилено поліцейський тиск, здійснено на його квартирі обшук. У творах цього часу (нове.ли «Сміх», «Він іде», «Persona grata», «Intermezzo», повість «Fata morgana») глибоко розкрито трагічні події революції, разюче точно передано стан людської душі в екстремальних умовах.

У середині 1909 р. виснажений письменник виїздить на лікування за кордон. Його мучать астма й сухоти. На острові Капрі (Італія) Михайло Михайлович познайомився і щиро заприязнився з видатним російським письменником Максимом Горьким, який сприяв появі творів українського колеги в російських видавництвах. Коцюбинський ще двічі відвідував Капрі (у 1910-му і в листопаді 1911-го — березні 1912 p.). По дорозі, їдучи втретє до Італії, письменник завітав у с. Криворівню на Прикарпатті, відтоді почався його «роман» з Гуцульщиною, що переріс у знамениту повість «Тіні забутих предків».

Особливо тяжкими виявились останні роки М. Жук. Портрет Михайла майстра. Він сумував, що не може допомогти безпо- Коцюбинського. 1909 р. мічним сестрам, рвали змучене серце неоплачені власні борги, тероризували постійні переслідування властей. Також ятрили душу негаразди в родині, муки боротьби між почуттям і обов’язком: саме в цей час доля подарувала Михайлові Михайловичу радість і сум останнього кохання. Він палко закохався в Олександру Аплаксіну (1880-1973), із якою разом працювали в статистичному бюро. Протягом тривалих закордонних мандрівок написав їй понад 300 листів — справжній роман у листах (до речі, нещодавно це листування було перевидано без цензурних виправлень і скорочень). Єдиним виходом у цій ситуації залишалося розлучення. Однак Коцюбинський глибоко шанував свою дружину, був вдячний їй за багаторічну підтримку, жалів дітей… Словом, нестерпна невизначеність тривала до кінця.

У 1911 р. клопотаннями меценатів Коцюбинському призначили пожиттєву стипендію, щоб він міг звільнитися від марудної служби й зосередитися на літературній праці. Проте було вже пізно. Час відлічував останні дні полум’яного життя. У лікарні письменник дізнається про смерть найкращого друга, композитора Миколи Лисенка, про те, що десь у селі від голоду й хвороб згинув зовсім молодий талановитий прозаїк Архип Тесленко, мучиться смертельною хворобою Іван Франко, а в південних краях гине, не в силі перемогти недугу, мужня Леся Українка. Ці трагічні звістки відбирали останні сили…

У квітні 1913 р. великого Сонцепоклонника не стало. Поховали письменника на Болдиній горі в Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок.

Творчий доробок 

Михайло Коцюбинський — автор двох повістей («Fata morgana», «Тіні забутих предків») і понад сорока оповідань і новел, а також багатьох нарисів, статей і листів.

Літературну біографію М. Коцюбинський починав як дитячий письменник. Його оповідання «Харитя» і «Ялинка» були опубліковані в 1891 р. у львівському журналі «Дзвінок». Ці твори позначені симпатією автора до своїх маленьких героїв, спробою заглибитися в їхній внутрішній світ.

Потім з’явилися твори з життя селянства. Так, в оповіданні «П’ятизлотник» (.1892) показано моральну красу літнього подружжя, яке, попри свою бідність, жертвує останні гроші голодним людям. В оповіданні «Цінов’яз» (1893) через долі братів Семена й Романа Воронів розкриваються соціальні суперечності на селі.

Оповідання-казка «Хо» (1894) дає можливість краще зрозуміти ідейнохудожні пошуки Коцюбинського в період перебування в Братстві тарасівців. Твір складається з кількох майже самостійних частин, які об’єднує казковий образ Хо, що символізує страх людей, які бояться сміливо подивитися в очі небезпеці, часто ними ж перебільшуваній. Правда, не всі бояться Хо, персоніфікованого страху в подобі сивого дідугана, — не кориться йому лише вчительЦисьменник, який зазнав у житті «і кайданів, і голоду, і всього, що мусить зазнати співак невільного народу». Хо весь час дивувався, чому люди його бояться, проте, дивлячись на змарнілого, але безстрашного вчителя-письменника, він заспокоївся, а в його серці зродилася надія: «Надія сягала аж у ті часи, коли сміливість візьме верх над страхом і Хо зложить на спочинок свої старі, наболілі кістки». 

Завершує етап ранньої творчості Коцюбинського оповідання «Для загального добра» (1896), у якому автор відверто показує наївну примітивність, ілюзорність багатьох народницьких ідей. Насправді надзвичайно складно, а то й неможливо поєднати, узгодити інтереси загалу й конкретної людини. Відтак постає надскладне питання: чи може, чи має право людина пожертвувати добром одного (та ще й не себе) заради загального добра. Проникливий аналіз цієї етичної проблеми приведе Коцюбинського до звільнення від популярних тоді соціалістичних ілюзій, які він мав у юності.

У центрі твору трагедія родини молдовського селянина Замфіра: філоксерна комісія знищує його заражені шкідником виноградники. Робить це для «загального добра» — щоб урятувати інші виноградники. Однак цим самим відбирає в Замфіра будь-які засоби до існування. Нещасний селянин, закономірно, проклинає таких рятівників.

Інтелігент Тихович. в образі якого легко впізнаємо самого Коцюбинського, прагнув безкорисливо працювати .для народу, але переконався не тільки в марності своїх намірів, а й у їх явній (хоч і зовсім неумисній) шкідливості для конкретних людей.

В оповіданні знаходимо майстерний психологічний портрет, у якому простежується прикметна художня деталь — типова для подальшої творчості письменника: душевний стан Замфіра автор зобразив через вираз його очей. На початку він мав «блискучі чорні очі, що так і світяться задоволенням, так і сяють гордощами», у фіналі ж «очі палали диким вогнем». Ця деталь яскраво передає трагедію життя героя. Це вже виразна прикмета наближення до модерністського письма.

У перший період творчості Коцюбинський — за реалістичною традицією — звертався до тем сучасності. Про історичне минуле нашого народу йдеться тільки в повісті «Дорогою ціною» (1901), що написана в романтичному ключі.

Творча еволюція Коцюбинського-прозаїка була разюче стрімкою. Почавши в традиційній реалістичній манері, зорієнтованій на оповідні взірці Марка Вовчка й Нечуя-Левицького, він через якихось десять років (з початком XX ст.) визначив для себе нові естетичні орієнтири, у стилі його прози з’явилися неоромантичні й імпресіоністичні риси.  

Отже, умовно можна говорити про «двох Коцюбинських»: автора оповідань «Цінов’яз», «Хо», «На віру», бессарабського циклу («Для загального добра», «Посол від чорного царя», «Відьма», «Дорогою ціною») і творця шедеврів, написаних протягом останніх десяти-дванадцяти років життя, уже у XX ст. (від новел «На камені» й «Цвіт яблуні» до капрійського циклу і «Тіней забутих предків»).

Хоча непроникної прірви між двома періодами творчості митця не було. І в ранніх творах спостерігається інтерес до внутрішнього світу героїв, вигранюється художня деталь. Разом із тим і в модерністський період письменник зберігає інтерес до суспільно-побутової, політичної проблематики (згадати хоч би повість «Fata morgana», новели про Революцію 1905 року й пізнішу реакцію).

Зміна естетичних поглядів була ознаменована великим інтересом Коцюбинського до художнього досвіду найвидатніших зарубіжних майстрів-сучасників (Е. Золя, Гі де Мопассана, К.Тамсуна, Ф. Достоєвського, А. Чехова).

До найхарактерніших особливостей стилю М. Коцюбинського належать:

• зосередження уваги передусім на психологічних мотивах вчинків персонажа, на його внутрішньому стані;

• змалювання подій із погляду героя, іноді цей погляд проводиться через увесь твір, частіше окремі епізоди подано з позицій різних персонажів (якраз на зіткненні протилежних поглядів і оцінок нерідко й твориться могутній емоційний ефект);

• майстерне використання психологічних деталей;

• надзвичайно промовиста, точна назва твору;

• улюбленим жанром Коцюбинського стає новела.  

У новелі «Лялечка» (1901) автор через внутрішній світ земської вчительки розкриває важливі особистісні й тогочасні соціальні проблеми. Раїса Левицька ще зі студентської лави намагалася «вилущитися» з лялечки й стати метеликом — тобто реалізувати себе як людину і як гідного саможертовного народного вчителя: «Вона… почувала в собі таку любов до нещасного «народу», що спочатку хотіла вмерти для нього, а потім роздумала і поклала жити». Іронія в характеристиці героїні явна, вона зникає лише тоді, коли Раїса зустрілася з тим «народом» віч-навіч: «На всьому відбились сліди убожества. І житла, і люди, що вічно риються в землі, прийняли, ввижалось Раїсі, колір землі, здавалися деталями мертвої природи». Спочатку героїня не мирилася з грубим утручанням сільського священика в шкільні справи, але потім поступово потрапляє під його вплив — стає «лялечкою», заплутавшись у тенетах «павука».

Новела «На камені» (1902) побудована на різкому протиставленні світлого й чистого кохання двох молодих людей і бездушного, забобонного, корисливого, буденного світу людей. Фатгша, молода жінка, яку насильно віддали, «як овечку», заміж за старого, огидного їй різника Мемета, закохується у вродливого й чуйного весляра Алі. Закохані наважуються втекти із села, щоб бути разом, але розлючений чоловік разом з односельцями наздоганяють 5тікачів у горах і жорстоко вбивають.

Усі події у творі відбуваються «на камені» — на скелястих берегах моря, але назва прочитується й символічно: «кам’яні» душі цих людей, які безжально знищили прекрасне кохання.

Новела написана на екзотичному для української прози кримськотатарському матеріалі. Важливу роль у ній відіграють мариністичні малюнки. Море тут виступає мовби ще одним персонажем — активним учасником того драматичного дійства, яке розгортається перед нами. Воно одухотворене; це прекрасна у своїй дикій первозданності стихія, уособлення вільного духу й неприборканості. Новела «На камені» стала своєрідним «прологом» до повісті «Тіні забутих предків»: ці два твори близькі з огляду на характер конфлікту й героїв.

Сюжет етюду «Цвіт яблуні» (1902) розмитий, що властиво імпресіоністичним творам: на очах батька вмирає його ніжний цвіт — люба донька; під час похорону батьком оволодіває почуття спостерігача; він намагається запам’ятати кожну деталь, кожне відчуття і враження, бо вони колись послужать «матеріалом» для творчості.

Батько дівчинки — письменник. Розповідь ведеться від першої особи — самого батька, тому читач стає інтимно посвяченим у душевні переживання героя, який ніби роздвоєний у своїх почуттях, з одного боку, він люблячий батько, а з іншого — письменник, який у моменти трагедії фіксує процес народження образів у своїй уяві. Таке роздвоєння підсилює психологізм у творі. Символічний образ зірваного яблуневого цвіту, яким батько обкладає тільце дитини, асоціюється з передчасно перерваним життям (прекрасним, але таким коротким). Цей образ глибоко вражає ще й тому, що життя дівчинки обірвалося саме у весняну пору, коли все в природі народжується або відроджується.

На зіткненні протилежних поглядів і оцінок твориться разючий емоційний ефект у новелі «Подарунок на іменини» (1912). Рядовий поліцейський {«околодочний надзиратель») Карно Петрович Зайчик дуже пишається своїм сином Дорею, який успішно навчається в гімназії разом із дітьми «начальства». Щоб вразити Дорю, він робить йому особливий подарунок на іменини — везе показати страту жінки-революціонерки. Батько переконаний, що син буде надзвичайно вдячний йому за таке цікаве «доросле» віщовипіе. Однак хлопчищ не захопився стратою, а вжахнувся, у відчаї кинувся захищати жертву. Ця подія стала для Дорі справжнім одкровенням: страхітлива й потворна та державна машина, яка вішає людей. І батько є слухняною часткою цієї машини. У сина зароджується протест і ненависть до батька, якого ще вчора він любив і шанував.

Один із найвизначніших своїх творів — повість «Fata morgana» — Михайло Коцюбинський так і не завершив. Над нею він працював досить довго — у 1904 р. була опублікована перша частина як оповідання «З сільських настроїв», у 1910 р. побачила світ друга частина твору. У повісті зображено селянські заворушення часів Революції 1905 р. і їх наслідки. У третій частині письменник збирався зобразити «заспокоєння» і подальше здичавіння села. Проте цьому наміру так і не судилося здійснитися. Зображення «сільських настроїв» у складну, суперечливу епоху — тема, яку вже опрацьовували попередники й сучасники Коцюбинського (Г Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б. Грінченко, І. Франко). Хоча ця тема й була вже традиційною в українській літературі, проте Коцюбинський, утілюючи її, поглибив принципи реалістичного зображення села, а також вдався до використання імпресіоністичних прийомів і в описах, і в організації драматичних ефектів (монологи, діалоги), які мають важливе ідейне навантаження. Тому повість «Fata morgana» сприймається як глибоко новаторський твір із життя села.

Назва повісті символічна: у перекладі з латинської fata morgana означає «марево». У творі простежено, як руйнуються (перетворюються на міраж) мрії, сподівання представників різних суспільних верств села — від безземельних наймитів, заробітчан до багатіїв.

Головний образ повісті — розбурхане революційними подіями село. Із загальної маси вирізняється родина Воликів — Андрій, Маланка та їхня дочка Гафійка. Маланка залюблена в землю, для неї вона символ життя, щастя. Андрій — навпаки — уже не мріє про землю, його надії вирватися зі злиднів пов’язані із заробітками на фабриці. Гафійка мріє про щасливе родинне життя. Вона закохується в Марка Гущу — робітника, якого під конвоєм з Одеси в рідне село привели жандарми. Дівчина захоплюється його ідеями про спілку (об’єднання селян), розповсюджує листівки, відвідує нелегальні молодіжні сходки, вишиває прапор. Саме під проводом Марка Гущі й Прокопа Кандзюби селяни організовано відбирають панську економію, намагаються в ній разом господарювати. Розгром панського маєтку й ґуральні стає кульмінаційною вершиною повісті. Однак революційна хвиля швидко спадає, і селяни, очікуючи неминучої розправи, у відчаї вирішують самотужки покарати своїх учорашніх керівників, щоб хоч якось відвернути від себе лихо. У фінальній сцені читач стає свідком безглуздого й жорстокого самосуду. Так руйнуються сподівання кожного з героїв. Симво.шчно, що здійснюється мрія лише Хоми Ґудзя — «вічного наймита», у якого залишилося єдине прагнення — помститися панам. Він підбурює селян і організовує погром поміщицького маєтку й ґуральні.

Завдяки імпресіоністичній спостережливості Коцюбинський чи не першим розкрив справжню глибинну сутність революції як вибуху колективного позасвідомого (лише згодом цю думку теоретично обґрунтують видатні психологи й філософи К.-Г. Юнг і Е. Фромм). У повісті переконливо показано, як, згуртовуючись у колектив шалом ненависті й помсти, кожна людина втрачає свою індивідуальність, перетворюється на пасивну, безвольну частку демона-натовпу, який керується тільки двома інстинктами — руйнуванням і самозбереженням. На друпта день після погрому селяни, повернувшись до нормального стану, самі не вірять, що це вони скоїли.

«Fata morgana» стала одним із найбільших досягнень нової української прози, у ній органічно поєдналися реалістична й імпресіоністична поетика в розкритті внутрішнього стану героїв і колективної свідомості маси, у відтворенні «сільських настроїв».