Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

Біографія Олександра Олеся

Олександр Олесь

«О слово рідне! Орле скутий!..»

«Чари ночі»

Затремтіли струни у душі моїй…
Ніжна, ніжна пісня задзвеніла в ній…
Що ж до їх торкнулось? Чи проміння дня,
Чи журба, і радість, і любовь моя?!
О. Олесь

Життєвий шлях письменника

Олександр Іванович Кандиба народився 5 грудня 1878 р. на хуторі біля містечка Білопілля (нині — Сумська область) у сім’ї дрібного службовця, який походив із чумацького роду.

Сашко рано залишився без батька, який під час роботи на рибних промислах упав з пароплава в крижану воду й загинув.

Овдовіла мати з трьома маленькими дітьми влітку приїздила до свого батька, який орендував у селі Верхосулля Лебединського повіту маєток відомої художниці Марії Башкирцевої. Дід Василь виховував Сашка в українському дусі. Сільські враження благотворно вплинули на формування естетичних смаків майбутнього поета. Сашко був схожий на матір не тільки зовнішністю, а й душею: любив природу, мандрівки, тягнувся до науки. Мати інтуїтивно відчувала обдарованість і особливе майбутнє сина. Щоб пересвідчитися в цьому, повела його до отця Івана Кронштадського, якого в народі вважали за пророка. Подивившись пильно на хлопчика, отець сказав: «Великою будеш людиною». Через багато років пророцтво збулося — Олександр Кандйба став талановитим ліриком, про якого Леся Українка заявила, що він її випередив і тепер писати їй ліричні вірші не варто.

 П’ятнадцятирічним Олександр вступив до хліборобської школи в містечку Дергачах (Харківщина). У цей час померла й мати. На навчання хлопцеві часто бракувало коштів, тому, як і всі убогі студенти, заробляв приватними уроками.

У школі вперше оприлюднює свої твори в журналі «Комета». їхні характерні ознаки — щирість і невправність. Однак талановитий, завзятий юнак старанно вчиться у великих майстрів слова — Шевченка, Гейне, Брюсова, Сологуба, Белого. Ця наука допомогла йому відпрацювати ритмомелодику вірша, звільнитися від важкого синтаксису, одноманітного словника.

1903 р. Олександр вступив до Харківського ветеринарного інституту. Мріяв вивчати філологію, але для цього потрібні були чималі кошти, тому довелося вступати туди, де випускник хліборобської школи мав пільги. У цей час як поет-початківець побував на урочистому відкритті пам’ятника І Котляревському в Полтаві. Сповнений неймовірних вражень від знайомства з Панасом Мирним, Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Борисом Грінченком, Василем Стефаником та іншими митцями, молодий поет писав: «Шо я пережив — важко сказати! Знаю лиш одне: сидів я, говорив, слухав, сміявся з тими, творчість яких так само дорога і рідна мені, як колискова пісня матері».

Улітку 1906 р. Олександр разом зі своєю нареченою Вірою Свадковською (студенткою петербурзьких Бестужевських курсів) подорожує по Криму. Дівчица лагідно називала коханого Олесем. Через рік з’явилася друком його перша збірка «З журбою радість обнялась», підписана саме цим дорогим його серцю іменем.

Читачі, особливо молоді, зустріли цю книжку захоплено. А ім’я Олесь стало справжнім символом кохання.

1909 р. в Петербурзі вийшла друком друга збірка, що дістала назву «Поезії. Книга П», а згодом у Києві було видано «Книжку третю». Молодий поет захоплювався музикою: грав на арфі, лірі й кобзі. Це мистецьке уподобання Олеся зумовило особливу музикальність його поетичних творів.

Не випадково понад 80 відомих композиторів у різні часи зверталися до творчості Олександра Олеся. Серед них: Микола Лисенко, Кирило Стеценко, Яків Степовий, Станіслав Людкевич та ін.

Микола Лисенко написав музику на тексти віршів «Айстри», «Гроза пройшла, зітхнули трави», а Яків Степовий — до поезії «Не беріть із зеленого лугу верби». Поклали на музику твори поета й сучасні композитори-виконавці — Олег Король, Марія Бурмака, гурт «Кому вниз» та ін.

У 1911 р. Олесь переїхав до Києва й зосередився на творчо-видавничій праці. 1913 р. поет побував в Італії, під враженнями від цієї країни він написав низку віршів з морськими мотивами («Мов келих срібного вина», «Італійська ніч підкралась» та ін.).

Поет радо вітаємирнуУкраїнськуреволюціюнавесні 1917 р., виступає як послідовний націонал-демократ, обстоює цілковиту незалежність України:

Тільки вільний народ своє щастя кує.
Тільки вільний народ і бере, і дає.

 Цього року виходить друком нова збірка поета, у ній привертає до себе увагу цикл «З щоденника. Р. 1917», у якій ліричний герой схвильований бурхливими подіями будівництва української державності.

Проте чутлива поетова душа все виразніше вгадувала наближення жахливої катастрофи. Незабаром найсумніші передбачення здійснилися: оновлена, уже комуністична імперія знову загарбала Україну.

У 1919 р. поет змушений емігрувати за кордон. Спочатку мешкав у Відні, а з 1923 р. й до кінця життя — у Празі. Відтоді душу й поезію Олеся до самої смерті заполоняє невгасима жура, туга за Батьківщиною.

У тяжкі 1919-1922 рр. О. Олесь разом з М. Грушевським та іншими патріотамиемігрантами збирає кошти на допомогу голодній Україні (лише на адресу Академії наук було надіслано тоді продуктів і одягу на суму понад 10 тис. доларів).

У ці роки митець створює поетичний цикл «Голод» — разюче правдивий і трагічний реквієм вимореіпй Україні. Адже голод, спровокований окупаційним комуністичним режимом у 1921-1922 рр., забрав майже півтора мільйони безвинних життів.

Ще болючішою раною в поетовій душі став голодомор 1933 р. Одна за однією піокували вісті про арешти й розстріли видатних діячів української культури, багатьох з яких Олександр добре знав. 1935 р. він пише драму «Земля обітована». Це — одне з перших в українській літературі нищівне художнє викриття пекла комуністичної диктатури.

Останньою краплею, якої вже не витримала зболена поетова душа, стала рагічна загибель сина Олега.

Незабаром після смерті сина відійшов у вічність і О. Олесь. Сталося це 22 липня 1944 р. Похований поет на Ольшанському цвинтарі в Празі.

Творчий доробок

Починаючи з перших збірок — «З журбою радість обнялась» (1907), «Поезії» (1909), «Твори» (1910) — митець уміло поєднував інтимну (насамперед любоен) лірику з пейзажною та громадянсько-політичною. Збірки, написані в еміграції: «Чужиною» (1919), «Поезії» (1931), «Кому повім печаль мою» (1931), насамперед перейняті мотивом ностальгії. Не обминув поет і болісну тему голодомору 1921-1922 pp. (цикл «Голод»), створив також низку іронічно-сатиричних відгуків про емігрантське життя: збірка «Перезва» (1921).

Чимало творів написав Олесь для дітей. Це вірші, віршовані казки і п’єси — «Злидні», «Грицеві курчата», «Мисливець Хрін та його пси», «Водяничок» та ін.

Митець працював переважно в неоромантичній манері. Серед найхарактерніших стильових ознак його поезії:

• загострена чутливість; тонке художнє сприймання світу, нестримне поривання до краси;

• щирий ліризм, сповідальність;

• глибоке відчуття й оригінальне переосмислення фольклору;

• часте використання антитез контрастів;

• майстерне відтворення в слові тами звуків і кольорів довколишнього світу, вишукана мелодійність.

Усі щойно згадані риси виразно проступають уже у вірші, що дав назву першій збірці, «З журбою радість обнялась…». Як бачимо з вірша, журба і радість, щастя і мука, смерть і воскресіння, день і ніч — ці антитези завжди переплітаються у світовідчутті й творчості митця, власне, як і в реальному житті, що зіткане з химерних суперечностей. Цю закономірність майстерно втілюють визначальні художні засоби вірша — антитеза й оксиморон:

В обіймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня…
І йде між ними боротьба,
1 дужчий хто, не знаю я.

У деяких творах митця переважає поетика символізму (драматичні етюди «По дорозі в Казку», «Над Дніпром», «Трагедія серця», «Ніч на полонині»). В антиімперській, антикомуністичній п’єсі «Земля обітована» проступають риси драми абсурду.

Інтимна лірика. У серцях кількох поколінь українців О. Олесь закарбувався насамперед як співець кохання. І справді, поет зумів досконало передати найтонші переливи цього найпрекраснішого почуття. Саме кохання, хай навіть і нерозділене, надає сенсу людському існуванню, допомагає відчути ритм життя, побачити й оцінити красу, гармонію природи («Ти знов прийшла…», «Ти зовсім мене не кохала…», «Ти в ту ніч другим зоріла…»).

Класичний зразок його любовної лірики — «Чари ночі». За жанром це романс, не випадково він став популярною народною піснею. Автор закликає читача влити «струмінь власної душі» у «шумляче море» краси весняної природи, до дна випити чашу щастя молодості й кохання, тим паче, що щастя надто швидкоплинне. Отже, краса життя, краса кохання — над усе. Такий провідний мотив твору.

Продовжуючи народнопісенну традицію, поет будує вірш на наскрізному паралелізмі «людина — природа»:

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодість не буде!»

Численні персоніфікації (наприклад, у п’ятій строфі) підкреслюють злитість природи й людини в прагненні жити, кохати й бути щасливими. Проступає у вірші й традиційний для поета контраст («Гори! — життя єдина мить, //Для смерти ж — вічність ціла»). Він особливо підсилює, загострює спалах радості, кохання.

Громадянсько-патріотична лірика. Громадянські, національно-патріотичні мотиви з’являються вже в першій збірці поета, а визначальними стають у другій — «Будь мечем моїмі» (1909). У біографічному огляді ми згадували цю збірку під назвою «Поезії. Книга П». Чому? Імперська цензура заборонила таку «провокаційну» назву в часи реакції після Революції 1905 р. Відтоді О. Олесь обирає своїм покликанням місію поета-громадянина, носія та провісника національновизвольних ідей.

Митець активно відіукується на події Революції 1905 р., зокрема на криваву розправу над капітаном Шмідтом «Капітану Шмідту»), У вірші «Трм менти» передано настрої повсталого люду.

Беручись за суспільні мотиви, поет обіцяв собі: «Лишу я співи про красу», проте не відступив під натиском громадянина. І в громадянській ліриці О. Олесь не забув про красу. Він побачив її у визволенні Батьківщини з рабства, у національнодуховному пробудженні (поезія «Яка краса: відродження країни!»).

І у творах на суспільно-політичну тематику митець дбає про вишукану форму, уникає «лобового», декларативного викладу, натомість нерідко вдається до символічного малюнка. Як-от у вірші «Айстри». Айстрам увижається ясна казка, «де квіти не в’януть, де вічна весна». Але вранішній холод убив їх. По тому ж — «як на сміх,//Засяяло сонце над трупами їх». Так автор відгукнувся на занепадницькі настрої в суспільстві після поразки Революції 1905 р. У творі прочитується заклик не впадати у відчай, а вірити в перемогу сонця над холодом — національно-демократичних ідеалів над царською російською реакцією.

У збірці «Будь мечем моїмі» поет, розвиваючи традицію Т. Шевченка й Лесі Українки, гостро порушує проблему рідного слова, щиро захоплюється ним і гнівно картає колонізаторів, які його нищать, та своїх безбатченків, котрі його зневажають. Цей мотив віртуозно розкритий у поезії «О слово рідне! Орле скутий!..». Вірш буквально пульсує потужним патріотичним почуттям, яке особливо посилюють риторичні вигуки й звертання. Красу, мелодійність, багатство української мови Олесь розкриває через емоційно насичені пейзажні порівняння, метафоричні епітети («співочий грім», «шовковий спів», «левій рев Дніпра»). Ідея вірша висловлена в міфологічно-біблійних символах:

О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! Вгорі спинися.
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.

Меч тут символізує войовничу грань українського слова, отже — і самої нашої національної душі; сонце — миролюбну, окрилену, творчу. У будь-якому разі автор переконаний, що мовне, національне відродження України обов’язково стане судними дощами для її ворогів.

Олександр Олесь захоплено сприйняв Революцію 1917 р. і встановлення української державності {«дух наш пречистий, дух наш народний // Над нами сходить в сю мить сьогодні»). Палко закликав земляків одностайно піднятися на захист УНР {«Брати! За шаблю, за мушкет! Всі за Республіку! Вперед!»). Попереджав, що байдужість може призвести до страшної катастрофи:

І буде плач і зойк в краю,
Але не буде вороття…
Спасіть себе, спасіть життя.
Спасіть Республіку свою!

І все ж найжахливіше сталося. Від часу поразки визвольних змагань і вимушеної еміграції творчість О. Олеся переповнює ностальгія, невимовна туга над долею катованої полонянки:

Моя душа — моя країна —
В диму руїн, в кривавій млі.
Лежить вона з розбитим серцем,
З вінком терновим на чолі.

Драматургія. У 1914 р. вийшла друком збірка О. Олеся «Драматичні етюди». В ній уже переважає символістська поетика. Митець успішно продовжив, збагатив українським колоритом традицію європейської символістської драми (Генрік Ібсен, Герхарт Гауптман, Моріс Метерлінк).

Провідні мотиви цієї течії — вічне прагнення людини до кращого, досконалішого життя, туга за сонцем, світлом, «блакитною трояндою» ідеалу й болісне зіткнення цих мрій із суворою, приземленою дійсністю.

Одна з основних тем тогочасної символістської і загальномодерністської літератури — трагічне протистояння непересічної особистості, героя-одинака й сірої, байдужої чи й озлобленої маси («Бранд», «Ворог народу» Ібсена, «Затоплений дзвін» Гауптмана, «Мойсей» І. Франка, «Fata morgana» М. Коцюбинського, «Блакитна троянда», «Лісова пісня» Лесі Українки, «Царівна» О. Кобилянської).

Розробляє цю тему й О. Олесь у драматичному етюді «По дорозі в Казку» (1908). Символіка твору досить прозора. Народ заблудив у лісі й не може знайти стежки, щоб вийти з темряви на світло. З’являється Вінюнак, який береться вивести заблуканих із мороку й указати їм шлях у прекрасну країну Казку. Одначе із часом Він починає сумніватись у своїх силах, усвідомлює, що ще не доріс до місії провідника. Під впливом сумнівів героя зневірюється й народ. Можна здогадатися, що описана ситуація символізує суспільні настрої часів реакції після поразки Революції 1905 р.

І все ж автор, як і у вірші «Аіїстри», пропонує не втрачати надію: наприкінці твору з’являється хлопчик із Казки і розповідає вмираючому героєві, що там завжди сонце. Цей персонаж символізує моральну чистоту й правдивість ідей, які проголошував Він. Отже, провідник не помилявся, а лише зневірився і завагався, що й спричинило поразку в пошуках шляху до омріяної Казки. Передчасною загибеллю героя О. Олесь застерігає духовних лідерів народу, закликає їх не розчаровуватися, а свято вірити в досяжність ідеалів, бути витривалими й незламними.

Отже, письменник порушує традиційну для неоромантизму й символізму тему — народ і провідник на шляху до мети, порятунку.

Драма «По дорозі в Казку» безпосередньо перегукується з поемою І. Франка «Мойсей», де аналогом Казки виступає земля Ханаан. Ні Франковий, ні Олесів герої не потрапляють до омріяного краю. І все ж існують великі відмінності між цими творами.

Мойсей виступає лише як провідник волі Єгови, хоча й несе частку особистої відповідальності. Саме за своє невір’я (навіть миттєве) його не допущено до Ханаану. У драмі «По дорозі в Казку» ситуація інша. Люди живуть у страшному лісі, де немає нічого «рідного й знайомого», і кажуть: «Ти сам йди, а ми і тут свій вік як-небудь доживем». Герой, провідник, — цілком самостійний, не керований жодною вищою силою. Він сам приймає рішення вивести народ із темряви і сам же зневірюється у своїх силах (немає тут і франківського демона-спокусника Азазеля), сам несе відповідальність за свою слабкість.

Країна Казка — символ неоднозначний. Зрозуміло, що це — щось нове, там завжди сяє сонце, але виникає запитання: а що ж за нею? Невже поступ спиниться, коли нарешті розчиниться золота брама? Може, саме тому люди залишаються в лісі? Це ж запитання не вирішене самим автором, і в цьому полягає таємничість етюду. Цілком можливо, що саме дорога була метою мандрівки, а не Казка. Дорога (як і сорокарічні мандри гебреїв пустелею в «Мойсеї») перетворюється на символ блукань, страждань, які допомагають очиститися від темряви примітивного себелюбства, страху, недалекоглядності.

Знову ж таки символічно, що єдиним мешканцем Казки є хлопчик «років десяти» — це молоде покоління, для якого «ми будемо йти вперед і грудь.ми дужими дорогу пробивать». Отож зберігається надія, що знову колись з’явиться герой, який поведе людей до світла.

Важливе значення має також образ Дівчини. Вона залишається однією з тих, хто «йде зустрічати ранок», на відміну від юрби, що вбиває провідника. Фігура Дівчини підкреслює розкол, який відбувся серед людей. Більшість із них уже не прагне ввійти до Казки, але невелика когорта сміливців хоче продовжувати шлях. Крім того, Дівчина — уособлення віри в себе, у власні сили, духовної міцності, символ світлих днів майбутності, яких Він не дочекався. «По дорозі в Казку» показує боротьбу, а не перемогу — у цьому особливість етюду.

Кращі твори Олександра Олеся досі запалюють у душах читачів світлі, піднесені почуття, а тому залишаються живими, актуальними й дієвими. З давнини минулого століття поет ділиться з нами своєю вірою й надією:

Дивлюсь на пройдену дорогу,
І гнів, і жаль мене пече…
Але у нашу перемогу
Усе ж я вірю гаряче.
Як завтра день угледять люди.
Як зійде сонце золоте,
Так Україна жити буде.
Так наша мрія процвіте.