Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

Біографія Панаса Мирного

Панас Мирний

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Хочеться мені слави запобігти в письменстві? Ні,
не хочу тієї слави, їй’богу, не хочу. Вся моя слава —
Україна, якби я їй добра хоч на мачину зробив, то б
мені й була слава, я більшої не хочу.
Панас Мирний

Життєвий шлях письменника 

Панас Якович Рудченко (псевдонім — Панас Мирний) народився 13 травня 1849 р. в місті Миргороді, що на Полтавщині, у родині дрібного чиновника.

Батьки письменника жили в злагоді та взаємній пошані. У сім’ї дотримувалися патріархальних звичаїв, вели натуральне господарство. Батько, Яків Григорович, спочатку служив на посаді канцеляриста, а потім став бухгалтером повітового казначейства, дуже любив свою роботу, добре її знав. З дітьми (а їх у родині було п’ятеро: четверо синів і одна дочка) тримався на відстані. Цікаво, що найбільшою погрозою для них було «розкажу батькові». А все ж у зрілому віці всі сини поважали батька за його любов до роботи й однакове ставлення до всіх.

Мати, Тетяна Яківна, була близькою до дітей, вела домашнє господарство, захоплювалася кулінарією й народною медициною (за допомогою до неї люди зверталися навіть із навколишніх міст і сіл). З дітьми вона спілкувалася тільки українською мовою; з імітацією голосу дійових осіб уміла розповідати бувальщини й історичні оповідки.

Чарівний світ казок і легенд, народних пісень полонив Панаса змалку, у світ народної творчості хлопчика ввела добра й мудра нянька Оришка, яка стала прообразом Чіпчиної баби в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». До речі, цей твір Панас Рудченко написав за участю старшого брата Івана, до якого найбільше тягнувся в дитинстві. Вони не були схожими один на одного: Іван — світло’русий, із сірими очима, а Панас — темно’русий, з карими очима. Обидва росли високими, тільки Іван кремезним, а Панас — худорлявим. Відрізнялися й характерами: старший брат настирливий, рішучий, голосний, а молодший — тихий і мрійливий.

З Миргорода родина переїхала до Гадяча, де батько одержав посаду скарбничого. У місцевому повітовому училищі брати й здобули середню освіту. Панасові дуже подобалася наука, за успіхи в навчанні він щороку одержував похвальні листи, мріяв про гімназію й університет. Однак далі вчитися брати Рудченки не змогли через скромні сімейні статки. І все ж завдяки винятковій працьовитості й старанності досягли згодом високих посад і чинів.

З чотирнадцяти років Панас Рудченко служив у канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргорода, а в 1871 р. домігся призначення в губернський центр Полтаву, де й прожив до кінця своїх днів. Поступово Панас піднімається кар’єрними щаблями, стає провідним співробітником Полтавської губернської казенної палати. А брат Іван дослужився до посади члена колегії Міністерства фінансів. Про свій авторитет на службі Панас так писав братові: «На мене зазіхають і як на секретаря, але якщо не наважуються поки що зробити, то, по-перше, тому, що я людина справи, а не послуг, які, власне, і входять у коло обов’язків секретаря, а по’друге, вирвавши мене з рахункового відділу, тим самим бояться послабити значення його. Він до сих пір уважається першим і взагалі має найбільш схвальну думку. Чому? Усі знають, і начальство знає, як тільки трапиться якенебудь ускладнення — спрямовують за порадою до мене. Що я скажу — тому й бути».

Панас Мирний був дуже старанним у праці, дбайливо до неї ставився. Він знайшов у службі таке місце, яке забезпечувало матеріальний добробут, але дало змогу бути чесним, не робити людям зла.

Проте чиновницька кар’єра зовсім не захоплювала Рудченка. «Задумався я над життям свого братачиновника, — писав він ще замолоду в щоденнику. — Непривітне те сидіння з дня в день над столом, те брязкання на “щотах”, те поставлення всяких “сведєній” і відомостей само тобі уїдається в серце, а коли ж нема хіті того робить, коли робиш ради шматка хліба, — о, яке невеселе і тяжке таке життя! Часом і начальник знічев’я налає тебе — то треба мовчать, коли хоч м’який шматок хліба їсти… Серце моє наливалося огнему грудях ходили прибої гніву… О, чим я тобі відомщу, ти, кляте життя — невільне, підданське!»

Вихід із тяжкої духовної кризи підказав І. Нечуй-Левиць- кий, який саме з’явився на літературній арені зі своїми першими творами. І ось молодий бухгалтер Полтавського скарбництва також вирішив писати, щоб сказати правду про свій прекрасний і нещасний народ, щоб виставити напоказ усьому світу «охранительні начала» самодержавства, людей жорстоких і неситих.

У серпні 1872 р. у львівському (тоді закордонному) журналі «Правда» дебютує віршем «Україна» новий автор — Панас Мирний. Нагадаймо, що на підросійській Україні царськими указами тоді було заборонено друкувати твори українською мовою. У листопаді й грудні в «Правді» з’являється перший прозовий твір цього автора — оповідання «Лихий попутав». Через два роки читач ознайомився з нарисом «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» та повістю «П’яниця». Ці твори од’ разу привернули увагу критики, яка побачила в них «свіжий і сильний талант». Підбадьорений успіхом, молодий письменник розпочав роботу над повістю «Чіпка», що невдовзі переросла в перший соціально’психологічний роман’епопею з народного життя «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Чернетку нової повісті Панас Мирний надіслав на рецензію братові, який, окрім служби, також серйозно займався фольклористикою й літературною критикою, був відомий під псевдонімом Іван Білик. Той схвалив загальний задум твору («Ти, довготелеса гітаро, серйозно талановито бренчиш — і мотиви, найбільш суттєві, схоплюєш точно», — писав він у листі), але висловив деякі суттєві зауваження ідейного характеру й запропонував разом перетворити повість на панорамний роман. Спільний задум увінчався блискучим успіхом.

Панас Якович працював чиновником 57 років, дослужившись до чину цивільного генерала — дійсного статського радника. Становище зразкового урядовця було несумісним із захопленням українською літературою, яку царський уряд саме в той час прагнув знищити. Україномовна літературна творчість розглядалася як щось, з погляду імперських властей, ганебне. Ось чому брати Рудченки творять під псев’ донімами й ретельно приховують свої справжні імена. Біографи Панаса Мирного знають лише один епізод, коли письменник відступив від своїх правил.

Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», написаний у двадцятишестирічному віці, увів Панаса Мирного в коло класиків української літератури. Згодом митець почав писати не менш грандіозний твір — роман «Повія», але з кожним роком усе важче й важче було знаходити час для улюбленої творчої праці: казенні обов’язки забирали всі сили й час. Тож для письменства залишалася третя зміна — ніч, адже в другу зміну (вечір після роботи) він, як старанний чиновник, сидів над узятими з роботи паперами.

З такою завантаженістю на службі й заняттями літературою можна було на все життя залишитися самотнім. Проте в сорокарічному віці Панас Рудченко зустрівся з Олександрою Михайлівною Шейдеман, яка походила з роду німецьких дворян. Вона мала вищу музичну освіту (закінчила Харківську консерваторію), володіла кількома іноземними мовами, була начитана. У 1889 р. закохані побралися, але подружнє життя виявилося нелегким. Олександра часто хворіла. У родині народилося троє синів. Для літературної творчості залишалося дуже мало часу. Починаючи з 1890′х років Панас Мирний пише все менше і рідко друкує свої твори.

Останні роки письменника затьмарені багатьма трагічними подіями: із життя на початку ХХ ст. пішов брат Іван, а згодом і мати, на війні загинув старший син Віктор, відійшли у вічність найближчі друзі й літературні побратими — М. Старицький, Б. Грінченко, І. Карпенко-Карий, М. Коцюбинський, Леся Українка.

Помер Панас Мирний 28 січня 1920 р. через хворобу (інсульт). В особовій справі Панаса Рудченка вперше за 57 років бездоганної роботи з’явився запис, у якому йшлося про виключення його з числа службовців у зв’язку зі смертю. Труну під червоною китайкою за стародавнім звичаєм везли на санях двома парами волів. Тисячі полтавців прощалися з корифеєм української прози, який залишив нащадкам чисте зерно правди про свій народ і свою епоху.

Творчий доробок 

Панас Мирний створив два великі романи — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і «Повія», три повісті — «П’яниця», «Лихі люди», «Лихо давнє й сьогочасне», увійшовши в літературу як основоположник українського соціально’психологічного роману й повісті. А ще в доробку письменника — вірші, п’ять п’єс (найвідоміша — «Лимерівна»), оповідання («Морозенко», «Лихий попутав»), переклади В. Шекспіра, публіцистика. Більшість творів написано в 1870–1880′х роках.

Панас Мирний виявив потужний талант письменника’реаліста, майстра психологічного аналізу, він тонко простежив умови й чинники формування людини як особистості. Його героями стають різні соціальні типи: селяни, поміщики, міщани й інтелігенція.

Своєрідним продовженням традиції Г. Квітки-Основ’яненка й Т. Шевченка є сюжет оповідання «Лихийпопутав» (1872) — про поламану долю бідної дівчини — селянки’сироти Варки Луценкової, яка пішла в найми до міста, народила там байстря, утопила його, після чого життя остаточно покотилося по траєкторії горя: тюрма — каяття — знову найми. Типовий для попередників композиційний прийом — розповідь від першої особи — Панас Мирний використав, щоб глибше розкрити внутрішній світ героїні.

Появу нової в українській прозі теми засвідчили перші повісті письменника — «П’яниця» (1874) та «Лихі люди» (1875).

В обох творах Панас Мирний змалював «зайвих людей», відторгнутих суспільством. При цьому він удався до різкої поляризації героїв. Опозиційні пари персонажів — майже неодмінна прикмета прози письменника. Сюжет «П’яниці» розгортається як історія двох братів Ливадних, Петра й Івана, які вийшли із селянського середовища. Однак перший усе вище піднімається щаблями кар’єри, не зупиняючись ні перед чим. Другий — дрібний чиновник, світла душа, талановитий скрипаль — не знаходить себе в складних обставинах. Зазнаючи моральних мук від деспотичного начальства, утративши кохану, Іван занепадає духом, спивається й помирає в шпиталі. Він — «зайва людина». Письменник зобразив «маленьку людину» в пореформеному суспільстві, яка зуміла зберегти почуття людської гідності, незважаючи на жорстокі удари життя. Іван Франко зазначав, що з повістю «П’яниця» в українську літературу ввійшов «свіжий і сильний талант».

Коментуючи печальну історію Івана Ливадного, Панас Мирний писав: «П’яниця рветься до чогось вищого, кращого і якщо гине, то тільки в силу дурних умов життя». Цей автокоментар багато чого пояснює в прозі Панаса Мирного: як художника’реаліста його цікавила фатальна сила обставин, що тиснуть на людину, визначаючи її долю. А це один із провідних принципів реалізму, який у творчості письменника — наскрізний. Письменник зображує людину як жертву негуманних і страшних умов.

Тип, започаткований в образі Івана Ливадного, розгорнувся в образі Петра Телепня з повісті «Лихі люди». Незмінною залишалася розстановка персонажів за принципом опозиційних пар. У «Лихих людях» таких пар аж дві: з одного боку — Телепень і Жук, з іншого — Попенко й Шестірний — четверо гімназистів, які приходять до полярних життєвих результатів. Розподіл світла і тіней — різко контрастний. Тріумфують пронирливі й вислужливі (Попенко стає тюремним батюшкою, Шестірний — заступником прокурора). Тим часом літератор Петро Телепень, який бачив свою місію в тому, щоб «звертати людську увагу на страшні картини нужди та горя, будити жаль у серці», закінчує божевіллям і самогубством. І цей мотив неприкаяності добра — неможливість бути чесним і щасливим у жорстоких обставинах — у Мирного звучить постійно. У «Лихих людях» світло надії автор пов’язував із Тимофієм Жуком. Його монологи — це програма народництва 1870′х років: ідеал соціальної рівності; ідеалізація громади, народу, мужика, який має «добру душу та серце» і потребує просвіти; акцент на моральному максималізмі й саможертовності інтелігентів’народників, які несуть свічку в темряву…

Вершиною епічного мислення Панаса Мирного стали романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і «Повія», у яких письменник художньо досліджує неординарну людину, докладно простежуючи її психічний стан за різних обставин. Про перший роман детальна розмова буде далі, а зараз зупинимося на «Повії» — широкому епічному полотні, якому Панас Мирний присвятив кілька десятиліть своєї творчості. Письменник так визначив художній задум роману: «Головна ідея моєї праці — виставити пролетарку й повію сьогочасну, її побут у селі (перша частина), у місті (друга частина), на слизькому шляху (третя частина), попідтинню (четверта)».

У романі розповідається про знівечену долю жінки, яку виштовхнуло пореформене суспільство, роздерте гострими соціальними контрастами. Сільська дівчина Христя Притиківна спочатку стає наймичкою, а потім — міською повією. Дівчина опускається на саме соціальне дно, а згодом, повернувшись у рідне село, вона замерзає під корчмою, яка колись була її батьківською хатою. Письменник виразно розкрив не лише трагедію сільської дівчини, а й її вину у своїй біді. Заражена сифілісом, безноса Христя не кинула страшного ремесла, а й далі пдовжувала розносити хворобу (соціальне дно, патологічна психіка, найтемніші фізіологічні сторони людської душі — ознаки натуралізму в романі «Повія»). У творі вирішується головна проблема всієї творчості Панаса Мирного — проблема «пропащої сили». Через кілька років після виходу перших частин «Повії» побачив світ роман Л. Толстого «Воскресіння». Це засвідчило актуальність теми й проблем, порушених Панасом Мирним, бо між цими двома романами можна провести паралелі як жанрового, так і проблемно’психологічного характеру.

Серед драматичних творів Панаса Мирного найвизначнішою є п’єса «Лимерівна» (1892). Вона витримала творчу конкуренцію з найкращими драмами того часу й надовго ввійшла до репертуару Театру корифеїв. Головну героїню блискуче зіграла Марія Заньковецька, яка називала цю роль найулюбленішою. Основний конфлікт драми розгортається навколо боротьби Наталки й Василя за своє кохання (дівчина змушена одружитися з багатим нелюбом Шкандибенком, який ще й «шкандибає на голову»), а ширше — за своє щастя й волю. Василь — сирота, наймит заможного козака — виявився міцнішим і стійкішим від спрямованого проти нього зла. Натомість Наталку злі сили не тільки доводять до божевільного стану, а й змушують покінчити життя самогубством. Такий розвиток подій виявляє деяку полегшеність, штучність у творенні образу Василя. Шекспірівської енергії для нього в письменника ніби не вистачило, адже герой виявився неспроможним боротися до кінця за Наталку. Наталка ж — справді шекспірівська Джульєтта, компроміс для якої — лише її смерть. Смерть головної героїні розставила все на свої місця: нещира й підступна подруга Маруся лементує, що пострижеться після цього в черниці, Лимериха зізнається, що це вона сама «пропила» свою дочку, а Василь збирається йти за Дніпро в гайдамаки, адже там «правда карає кривду».

Драмою «Лимерівна», романами «Повія» й «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панас Мирний виконав свою творчу програму — створив щось дуже суттєве в українській літературі, спонукав читача вжахнутися на вид кричущого суспільного зла, стати людянішим, милосерднішим. Центральним твором майстра дослідники вважають роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

           

Замовити роботу

Замовити роботу

Від партнерів