Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

Біографія Валер’яна Підмогильного

Валер’ян Підмогильний

«Місто»

Народився Валер’ян Петрович Пiдмогильний 2 лютого 1901 року в с. Чаплi на Днiпропетровщинi у селянськiй родинi. Хлопчик рано залишився без батька. Матiр’ю Валер’яна була неосвiчена селянка. У 1918 роцi юнак закiнчив Катеринославську реальну школу. «Якби шукати першовитокiв його творчостi, — пише В. Коцюк, — то вони, либонь, у реальному училищi. Тут вiн «перелопачує» гори лiтератури — як вiтчизняної, так i зарубiжної, вивчає французьку мову, яку опановує досконально; згодом перекладацтво стане окремою гранню творчостi — цiлий лiтературний материк з’явить вiн читачевi у власних перекладах українською. Тут, нарештi, вiн пише свої найпершi а вiдомих нинi оповiдань».

Того ж року вiн вступив на математичний факультет Катеринославського унiверситету, згодом перейшов до правничого факультету. Вiн особливо захоплювався iсторiєю, i це захоплення пояснював знайомством з Д. Яворницьким. В. Пiдмогильний любив розмовляти з ним, бував у музеї, допомагав ученому.

Багато часу придiляв самоосвiтi, вивчав iноземнi мови, друзi називали його «унiверситетом на дому» [18, c.111-117]. Уже в 17 рокiв Пiдмогильний заявив себе цiлком зрiлим письменником. У 1919 роцi в катеринославському журналi «Сiч» у № 1, 2 з’являються оповiдання «Гайдамака», «Старець», «Баня». А в 1920 виходить перша збiрка його оповiдань «Твори, том I». «Ота тоненька книжечка,— пише В. Шевчук,— в сiрiй обкладинцi й друкована на поганому паперi може по праву вважатися однiєю з найцiкавiших книжок… Тут наявна свiжiсть письма, небуденнiсть ситуацiй, а слово дихає енергiєю i своєрiдним «ароматом» — дебют, кажемо, був багатообiцяючий» [27, c.6].

Через матерiальну скруту юнак мусив кинути науку й шукати вчительського хлiба спершу в Катеринославi й Павлоградi, а потiм у Ворзелi пiд Києвом.

Як напише пiзнiше Тамара Мороз-Стрiлець, дружина письменника Григорiя Косинки, репресованого у 1934 роцi, Валер’ян Пiдмогильний «не раз жалкував, що залишив цю професiю. Вiн iз запалом розповiдав про свою роботу, згадував учнiв…» » [10, c.4].

Там, у Ворзелi, вiн зустрiне й свою долю: донька мiсцевого священика Катерина Червiнська стане його дружиною i другом — упродовж тих тринадцяти рокiв, якi їм вiдпущено бути разом, i тодi, коли чорна бiда впаде на сiм’ю,— летiтимуть її тужнi листи-сповiдi до соловецьких мурiв…

Через два роки вiн поновлюється в унiверситетi, але й тодi здобути вищу освiту йому не вдалося — мабуть, з тих самих причин.

В Києвi письменник працює в книжковiй палатi, вчителює, згодом зiн — спiвробiтник видавництва «Книгоспiлка», далi переходить на лiтературну роботу. Недарма проблема хлiба є темою цiлого ряду творiв В. Пiдмогильного, бо автор на собi зазнав матерiальнi труднощi, через якi не змiг здобуту освiту. Саме так — «Проблема хлiба» — автор назве i свою найкращу збiрку оповiдань.

Вже перша книжка письменника «Твори, том I», що вийшла в Сiчеславi у 1920 р., викликала зацiкавлення, примусила заговорити про себе: актуальна й на сьогоднi рецензiя «Поет чарiв ночi» П. Єфремова (учителя В. Пiдмогильного), яка дає ключ до розумiння мiнорного сприйняття життя молодим автором: В. Пiдмогильний бачить дiйснiсть такою, якою вона є насправдi, вiн не хоче її прикрашати, але разом з тим i не стає байдужим спостерiгачем, а вбирає все в свою душу. С. Єфремов (вiн виступив пiд псевдонiмом В. Юноша) звертає увагу на оригiнальнiсть молодого письменника — вона бачиться йому в тому, що той обрав не типову позицiю — бути «на вартi страждання», а не радостi людської [13, c.11-12].

Ця особливiсть нового таланту, поверненого до людини та її болю, трагедiй та внутрiшнiх борсань, — те, що С. Єфремов назвав «чари ночi», — вабила до себе й iнших дослiдникiв та читачiв. «Чому, скажiмо,— роздумує Р. Мовчан,— теж селянин, учень реального училища Юрiй Яновський, ровесник Валер’яна Пiдмогильного, зустрiв жовтневу революцiю «широко вiдкритими», захопленими очима… I чому юного Валер’яна в пору революцiйних бур цiкавить душа людини одинокої, малої, безпорадної, яка в собi, а не в розтривоженому, переплутаному свiтi шукає розгадок на вiчнi, «важкi питання» буття?» [17, c.306-307].

Iм’я В. Пiдмогильного згодом з’являється на сторiнках збiрникiв «Вир революцiї», «Жовтень» (1921), а через рiк виходить у Харковi його повiсть «Остап Шаптала» у журналi «Шляхи Мистецтва», яку через рiк харкiвське видавництво «Всеукрлiтком» випустить окремою книжкою. У 1923 роцi на сторiнках журналу «Нова громада» з’являється оповiдання «Син» — один iз найбiльш вражаючих в українськiй лiтературi творiв про голод. Йому судилась особлива популярнiсть: ще за життя письменника оповiдання перевидавалося кiлька разiв. У 1923 р. письменник видав його окремою книжкою, яка має лиш сорок сторiнок, чому, звичайно, причиною аж нiяк не творчий застiй. Навпаки: вiн працює багато й плiдно. Але, як згодом зiзнається вiн сам, «умова для друку вдома склалися для мене несприятливо», «офiцiйнi лiтературнi кола виявили до мене надто неприхильне вiдношення, щоб я мiг гадати про видання чогось з своїх творiв за їхньою допомогою» [26]. Це — з його виправдання, з пояснення, що спричинило появу його творiв (йдеться про цикл «Повстанцi» та оповiдання «Iван Босий») в емiграцiйному журналi «Нова Україна», що виходив у Празi й Берлiнi. Того-таки 1923 року вiн береться разом з iншим українським письменником Гео Шкурупiєм за переклад статтi Льва Троцького «Пролетарська культура й пролетарське мистецтво» для газети «Бiльшовик».

Друга збiрка оповiдань «Вiйськовий лiтун» (1924) В. Пiдмогильного з’являється у Києвi. Пiзнiше ця збiрочка буде доповнена новими творами i вийде пiд назвою «Проблема хлiба». У 1926 роцi окремим виданням побачив свiту твiр «Третя революцiя». Цiєю повiстю, як слушно вiдзначає В. Мельник, письменник «художньо заповнює ту сторiнку нацiональної iсторiї, до якої не вельми охоче зверталися в ту пору… не кажучи про наступнi часи. Бо то складнi стосунки українського села з мiстом внаслiдок недалекоглядної полiтики наших перших урядiв у аграрному питаннi» [15]. Мова йде про трагедiю селянства, зумовлену пришвидшеним переведенням до колективного господарювання на землi, коли на переважнiй бiльшостi помiщицьких земель утворювались комуни й радгоспи. Селяни, що жили мрiєю про землю, похитнулися в довiрi до нової влади, виступили проти неї збройне. Це явище учасники самих подiй назвали «третьою революцiєю». Свого часу цю повiсть В. Пiдмогильного було сприйнято як апологетику махновщини, автора звинуватили у «фатальнiй iзольованостi вiд сучасностi», «реакцiйному протиставленнi села й мiста», i це гiрке звинувачення помандрувало з книжки в книжку.

На селянську тематику на той час писали, окрiм В. Пiдмогильного, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, I. Сенченх, М. Iвченко, всi вони кожен по-своєму зображали трагедiю народу, вiдiрваного вiд землi, трагедiю загострених взаємин мiста i села. У повiстi В. Пiдмогильного мiсто стає знаковим мiсцем, в якому сходяться всi кривди: з нього йдуть усi накази, саме туди, в мiсто, «де жили дiдичi», возились податки, там лунала чужа мова i там «зникав викоханий у степах хлiб». Письменника мучить проблема «село — мiсто», але розв’язання її, як вважає вiн, можливе, i саме устами своїх героїв вiн проголошує мудрий вихiд, до якого за сприятливих обставин мають дорости взаємини села й мiста: «Людськiсть хитається мiж дикунством i культурою. А їх треба поєднати, не протиставити!»

Благодатним для В. Пiдмогильного було спiлкування з друзями по перу — членами лiтературної органiзацiї «Ланка», яка пiзнiше стала називатися «Марсом» (Майстерня революцiйного слова), до якої входили такi талановитi письменники, як Є. Плужник, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, М. Галiч. «1925 року в Києвi,—пише сам В. Пiдмогильний,— я був членом лiторганiзацiї «Ланка», а в 1926 роцi — в органiзацiї «Марс». Вiд того часу я нi в яких лiтературних органiзацiях не перебував…» [23].

20-тi роки в українськiй культурi справедливо називають «червоним Ренесансом». То був час пiднесення i вiдродження. Попри нестатки й злигоднi, розруху й «проблему хлiба» (є в Пiдмогильного таке оповiдання), лiтература, мистецтво забуяли пишним цвiтом. Переповненими були зали театрiв, виставки й вернiсажi, лiтературнi вечори, на яких вiдбувалися плiднi дискусiї та суперечки. Впроваджувалися новi iдеї, пошуки й вiдкриття iмен, серед яких таi, як режисер Лесь Курбас, художник Михайло Бойчук, поет Євген Плужник! Виникли десятки лiтературно-мистецьких угруповань.

Не мiг залишатись осторонь i Валер’ян Пiдмогильиий, що був у той час на редакцiйно-видавничiй роботi у видавництвах «Рух», ДВУ (Державне видавництво України), «Книгоспiлка», у журналi «Життя й Революцiя», повсякдень обертався в середовищi лiтературному. Але до згаданої лiтературної групи «Ланка» одразу було приколото ярлик «попутництва», i це чорне тавро iснувало ще до недавнього часу. Навiть у «перебудовному» «Українському Радянському Енциклопедичному Словнику» (1987) вмiщено недвозначну оцiнку-присуд: «Творчiсть окремих членiв «Ланки» була позначена впливом буржуазно-нацiоналiстичної iдеологiї» [1]. Якi ж завдання насправдi ставила за мету ця лiтературна група? «Стремлючи до утворення кращих зразкiв пролетарської лiтератури, — читаємо в журналi «Життя й Революцiя», — Майстерня революцiйного слова в основу своєї мистецької працi покладає засади комунiстичної партiї, надаючи своїм членам права користатися рiзними лiтературно-художнiми засобами. МАРС ставить своїм завданням боротьбу з графоманством i зарозумiлiстю в лiтературi [8]. Як згадує Юрiй Смолич, «був Пiдмогильний якраз найдiяльнiший i найенергiйнiший органiзатор згаданої «Ланки» (пiзнiше й МАРСу)…».

Дiяльним i енергiйним вiн залишається i в лiтературнiй творчостi. Його оповiдання друкують журнали «Нова Громада», «Червоний Шлях», «Життя й Революцiя». Одна за одною виходять i книжки: «Вiйськовий лiтун» (1924), «Третя революцiя» (1926), «Проблема хлiба» (1927), «Мiсто» (1928, 1929). 1930 року журнал «Життя й Революцiя» публiкує другий його роман — «Невеличка драма». Окремого видання цей твiр уже не дочекався.

За деякими вiдомостями, 1928 року Валер’ян Пiдмогильний їде за кордон — до Парижа, Берлiна й Праги [11]; якихось подорожнiх нарисiв ця мандрiвка не залишила, в кожнiм разi таких не виявлено.

1928 рiк кидав лиховiсну тiнь на подальше життя в Українi. Над українською землею вже нависли совинi крила ката Кагановича. Процес українiзацiї, що розпочався був на початку 20-х, згортається. Звинувачено в нацiоналiстичних грiхах письменника Миколу Хвильового. Лiтературно-мистецькi групи саморозпускаються. Фабрикується справа СВУ — неiснуючої Спiлки визволення України. Мине небагато часу, i на лавi пiдсудних опиняться вiдомi дiячi української науки, лiтератури, мистецтва. Поки що — старшої, дореволюцiйної генерацiї…! А потiм – i нової. Бо збираються вже хмари i над письменниками жовтневого призову.

«Попутник» Пiдмогильний вiдчує це на собi одним iз перших.

У час лiтературних доносiв, розгнузданої сполiтизованої критики, яку пiзнiше назвуть вульгарно-соцiологiчною, твори Пiдмогильного здебiльш громилися й паплюжилися. Ось що писав, примiром у газетi «Бiльшовик» невiдомий автор, що приховав своє прiзвище за криптонiмом «Д. Б.»; «Знiжений автор (Пiдмогильний В. – авт.) органiчно не може пропустити через себе високий вольтаж пролетарської активностi. Звiдси бере початок той факт, що в його оповiданнях або обминається сучаснiсть, або занадто «стилiзується», хоч i вводиться виключно в рамках побутовщини… Творчiсть Пiдмогильного виступає як рiшучо консервативний, дезорганiзуючий чинник… вона не що iнше, як чергова провокацiя пролетарського читача i вода на млин рiзним дезертирам сучасностi» [2].

На жаль, таких оцiнок не бракувало. Грунт для повальних репресiй 30-х рокiв закладали в роках 20-х. Тi оцiнки-вироки, зрештою, зробили своє: арешт — суд — вирок — Соловки — новий вирок — розстрiл… Дорога на Голгофу.

1930 року його викидають з редакцiї журналу «Життя й Революцiя». З журналiв i видавництв викидають його твори. На початку 30-х рокiв почалися репресiї проти української iнтелiгенцiї. Заарештували Леся Курбаса, Григорiя Косинку, Миколу Зорова, Дмитра Фалькiвського i та iн., передчуваючинаближення бiди, застрелився Микола Хвильовий.

1932 року письменник з родиною (дружиною i чотирирiчним сином Романом) перебирається з Києва до Харкова. Мовби передчуваючи, що час уже пiшов не на роки — на днi, працює, працює… Переважно над перекладами. Щоправда, 27 червня 1933 року «Лiтературна газета» (нинiшня «Лiтературна Україна») друкує його оповiдання «З життя Будинку». Чи був у тому якийсь намiр, чи не догледiло «всевидящеє око» — але то була остання зустрiч iз читачем за життя. Бо «Повiсть без назви», яку В. Пiдмогильний так i не встиг закiнчити, журнал «Вiтчизна» з’явить бiльш нiж через пiвстолiття.

Переїзд до Харкова не порятував: од сталiнського свавiлля сховку не було.

Невдовзi пiсля вбивства Кiрова 8 грудня 1934 року Пiдмогильного заарештовують як учасника терористичної органiзацiї. Таких органiзацiй було «викрито» десятки в рiзних кутках країни, i серед «терористiв» опинилися i Є. Плужник, i М. Кулiш, i Г. Епiк, i В. Полiщук, i Г. Майфет, i М. Зеров, i багато iнших.

8 грудня 1934 року у Занькiвському будинку творчостi В. Пiдмогильному було пред’явлено ордер № 845 по Харкiвському обласному управлiнню НКВС на дозвiл «здiйснити обшук та арешт гр-на Пiдмогильного Валер’яна Петровича…». Отже, вiд того дня не стало вiдомого прозаїка, перекладача, редактора видавництва, чоловiка й батька шестилiтнього сина. Вiднинi письменник iменувався однослiвне — «звинувачений», а утримуватися мав «пiд вартою в спецкорпусi № 1″ [16, c.3].

Допити змiнюють один одного, але впертiсть Пiдмогильного i його невизнання своєї провини приводить до необхiдностi продовження допитiв ще на 10 дiб, а потiм – iще на 10. В архiвах зберiгаються протоколи всiх допиiв та вiдповiдi на них письменника, серед яких цiкавими є такi:

11 грудня. Запитання: «З ким Ви з Ваших друзiв i товаришiв вели розмови шовiнiстичного й антирадянського характеру?»

Вiдповiдь: «Бесiд антирадянського i шовiнiстичного характеру я не вiв нi з ким».

Запитання: «Наприкiнцi 1932 i на початку 1933 року, пiсля розгрому української контрреволюцiї, з ким Ви вели бесiди на цю тему i кого називали винуватцем того розгрому?»

Вiдповiдь: «На цю тему я вiв розмови з Полiщуком, Смоличем, Вражливим, Тенетою. Обговорював я з ними тему у такiй площинi: я й мої спiврозмовники були приголомшенi самогубством Хвильового, Скрипника, арештами членiв партiї, якi займали керiвнi пости в українському культурному радянському процесi. Спочатку я не мiг собi навiть уявити глибини цього процесу (арешти й самогубства), не мiг його зрозумiти, адже особи, представники розгромленого нацiоналiзму, належали до Компартiї… Останню частину запитання, щодо «винуватцiв того розгрому», я вважаю сформульованою вразливе, адже розгром нацiоналiстiв влаштувала партiя».

Запитання: «Ви звинувачуєтеся як учасник контрреволюцiйної органiзацiї, що ставила собi за мету терор проти вождiв партiї. Визнаєте себе винним у цьому?»

Вiдповiдь: «Нi, винним себе в цьому не визнаю».

З офiцiальної заяви слiдчому: «…Нiколи нi до якої терористичної органiзацiї я не належав i не належу…».

25 грудня 1934 року В. Пiдмогильний пише, додатково до усних пояснень на допитi, розгорнуту характеристику суспiльно-культурного стану в Українi пiсля розгрому «хвильовизму» та «скрипникiвщини». Вказує, що саме це й стало причиною загострення так званого нацiоналiзму — тобто елементарного уболiвання iнтелiгенцiї за здоровий розвиток нацiї. Серед факторiв, що сприяли ситуацiї, на думку письменника, були основними: спад українiзацiї в побутових умовах i навiть у тих закладах, що мусили б професiйно займатися українською культурою (видавництва, редакцiї часописiв), загально-iдеологiчна упередженiсть до українських творiв, а найголовнiше — розгортаючи все активнiшу боротьбу з українським нацiоналiзмом, преса не звертає уваги на росiйський великодержавний шовiнiзм, роблячи вигляд, що його не iснує… Це все у пiдсумку й призвело до пригасання українського культурного процесу навiть у столичному Харковi.

Але на втретє продовженiй десятиденцi слiдства В. Пiдмогильний починає втрачати сили. Тим бiльше, що допити веде вже не лише слiдчий Блiок. Пiдключаються й вищi начальники секретно-полiтичного вiддiлу, вiйськовий прокурор. У протоколi вiд 11 сiчня вiн, вiдчувається, був доведений до стану говорити все, що вiд нього вимагали. «Останнiм часом я належав до групи письменникiв-нацiоналiстiв з терористичними настроями у ставленнi до вождiв партiї. З цими письменниками я вiв контрреволюцiйнi й терористичнi розмови…» Щоправда, ця «страшна» група, як виявилося, складалася з нього самого та’двох найближчих друзiв: В. Вражливого i В. Полiщука, якi теж з грудня 1934 року сидiли десь у камерах поруч з ним.

Але В. Пiдмогильний, як i ранiше, пояснював лише свою позицiю, тримався до останку принциповостi, хоча мусив те все пiдводити пiд настирливо-енкаведистську тезу тероризму:»Терористичнi настрої у мене виникли 1932 року в зв’язку з загостренням становища на селi. Я вважав, що полiтика колективiзацiї привела українське село до голоду». I, очевидно, розумiючи невiдворотнiсть своєї долi, кидав слiдчим «козирну карту», на яку вони чекали понад мiсяць упертих домагань: «Терористичнi настрої мої пов’язувалися конкретно з Постишевим, i я можу сформулювати їх у такiй формi: «Добре було б, коли б Постишева було вбито». Цiєї думки я не висловлював прямо, але оскiльки Постишева у нашому оточеннi називали душителем українського народу, мої терорист тичнi висловлювання для кожного пов’язувалися саме з Постишевим».

Та В. Пiдмогильний глибоко помилявся, сподiваючись своєю жертовною вiдвертiстю привернути увагу органiв державної безпеки до кричущої несправедливостi в розвитку нацiональної культури. Енкаведисти мали своє, чiтко визначене завдання — сформувати нову велику групу контрреволюцiонерiв i доповiсти Москвi — що вони й виконували з запопадливою стараннiстю. Цього разу була вказiвка догромити залишки української партiї боротьбистiв, якi на початку 20-х рокiв свiдомо увiйшли до складу КП (б)У, а тепер виявилися там небажаним елементом, бо прагнули ще хоч якось утримувати здобутки перших пореволю-цiйних рокiв. Проте «чистих» боротьбистiв лишилося надто обмаль, для гучного полiтичного процесу не вистачало. Тодi сюди й були приточенi всiлякi попутники в лiтературi, з якими пролетарськiй диктатурi набридло панькатися… [16, c.3].

Останнє слово мав сказати трибунал Українського вiйськового округу. «Однак справi надавалося такого значення, що судити «українських нацiоналiстiв» прибула з Москви виїзна сесiя Вiйськової колегiї Верховного Суду СРСР на чолi з самим її головою армвiйськ-юристом 1-го рангу В. Ульрiхом, який тодi вже прогримiв на всю країну проведенням «Шахтинської справи», «Української вiйськової органiзацiї» (УВО) та iнших, не менш гучних репресивних процесiв.

Пiзно ввечерi в примiщеннi того ж Республiканського НКВС розпочалося — у закритому судовому засiданнi, без участi будь-якого захисту й свiдкiв — слухання справи № 0024. На ранок 28 березня iменем Союзу Радянських Соцiалiстичних Республiк було оголошено вирок пiдсудним.

Проте смертний вирок, який йому було винесено за участь у неiснуючiй групi терористiв-контрреволюцiонерiв, замiнили в останню хвилину десятилiтнiм ув’язненням на Соловках.

Чи розумiв вiн, письменник-психолог, письменник-iнтелiгент, що чинилось в країнi? Безперечно. Не просто розумiв. «…Класовий ворог, це в нас на кожному заводi й у кожнiй установi нiби штатна посада, яку хтось та повинен займати…» — говорить один iз персонажiв оповiдання «З життя Будинку». Самих цих слiв досить було, щоб пiти в небуття, А тут iще й «попутницькi» грiхи. Втiм, найбiльший грiх був талант. Забирали передусiм людей найобдарованiших.

Письменник потрапляє на Голгофу XX столiття — Соловки, але й там продовжує плiдно працювати, в чому нас переконують листи письменника до дружини, матерi та сестри [12]. У листах є згадка про твори, над якими В. Пiдмогильний працював у тюрмi («Наташа i Маша», «Осiнь 1929″), якi так i не побачив читач. Письменник мав задум створити ще вiсiм оповiдань, але написав тiльки одне.

Як довiдуємося з листiв, на перших порах умови в соловецьких концентрацiйних таборах дозволяли навiть писати.

Вiн ще сподiвається, що все складеться iнакше. «Пiзнiше я буду просити про змiну умов вiдбуття покарання (я дуже хочу працювати)…»—повiдомляв в листi до дружини 6 липня 1935 року. I згодом: «Що менi треба? Надiшли паперу, копiрки, кiлька хороших чорнильних олiвцiв…» [12, c.94-95].

Народжуються задуми. З’являються першi твори, написанi там. З’являються, щоб назавжди залишитись непрочитаними — нiким i нiколи.

Сталiнська куля таки наздогнала Пiдмогильного. Його останнiй лист iз Соловкiв датовано 2 червня 1937 року. Вiдтодi слiди загубилися. Донедавна вважали — така була офiцiйна версiя — що Валер’ян Пiдмогильвий помер 1941 року. Насправдi це трапилось на чотири роки ранiш. У той час полiтичнi справи переглядали сумнозвiснi сталiнськi «трiйки». Не оминули i його справи. Зовсiм недавно вдалось з’ясувати, що справжня дата смертi письменника — не 19 грудня 1941 року, як то було офiцiйно повiдомлено в рiк реабiлiтацiї В. Пiдмогильного (1956), а 3 листопада 1937 року [14, c.10-11].

Нелегко склалося подальше життя дружини та сина. Зазнали цькувань i переслiдувань як родичi «ворога народу». Це й звело їх передчасно у могилу.

           

Замовити роботу

Замовити роботу

Від партнерів