Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

Біографія Василя Стефаника

Василь Стефаник

«Камінний хрест»

Людський біль цідиться крізь серце моє, як крізь сито,
і ранить до крові. Людське щастя пересівається крізь
душу, як сонце крізь хмару, і до неба мене вносить. Сто
раз спадати з неба у сором людський — боляче.
В. Стефаник

Стефаник — це митець з Божої ласки. Він досконало
володіє формою і має подиву гідний смак у доборі своїх
творчих засобів. Він уміє найпростішими засобами
справити якнайбільше враження.
І. Франко

Життєвий шлях письменника  

Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 р. в селі Іксові поблизу старовинного містечка Снятина на Станіславщині (нині — Івано-Франківська область). Рід Стефаників — за переказами — походить із Наддніпрянщини. Василеві батьки, Семен і Оксана, були заможними селянами. Дитинство хлопця минуло в атмосфері прадавніх традицій і звичаїв Покуття Батько був людиною працьовитою, але надто ощадливою й деспотичною. У доброго, щедрого Василя з ним складалися непрості стосунки протягом усього життя. Від матері хлопець перейняв любов до пісні; від наймитів, які працювали в батьковому господарстві, пізнав таємничий світ народних казок, легенд і переказів.

У 1878 р. Василько пішов до початкової школи в Русові, а піе через три роки, виявивши неабиякі старання й здібності, продовжив навчання в сусідньому містечку Снятині. Саме тут хлопчик уперше зіткнувся з «національним питанням»: «Я почув велику погорду до мене і до всього селянського від учителів. Тут мене зачали бити, хоч дома мої батьки ніколи мене не били».

Прикарпаття в той час входило до складу Австро-Угорської імперії, тому навчання в школах проводилося тільки німецькою й польською мовами, а найвпливовіші посади (і з’чительські також) обіймали переважно поляки. Чимало з них просто знущалися з нечисленних українських школярів. Чому наших учнів було мало? Навчання коштувало дуже дорого, тому українцю-селянину шлях до освіти був закритий (за винятком таких заможних родин, як Стефаники).

Після закінчення Снятинської школи Василь вступив до польської гімназії в Коломиї (українські були заборонені), але й тут панувало знущання з українських учнів-селян.

Звичайно ж, після такої «школи національного виховання» гімназисти-українці швидко мужніли, проймалися патріотичним, антиімперським духом. На першому курсі хлопець познайомився з відомою революціонеркою Анною Павлик — сестрою Михайла Павлика (письменника й ж}фналіста, якого переслідувала поліція за поширення українських ідей). Саме від Анни Василь дізнався про українську літературу й боротьбу українців за свої права.

У гімназії зі Стефаником навчалися майбутні письменники Лесь Мартович і Марко Черемшина, які стали Василеві справжніми друзями. Це дружнє коло метців пізніше назвати Покутською трійцею. 

У роки навчання в гімназії Василь таємно організував ушанування пам’яті Т. Шевченка, відкрив у рідному селі читальню, входив до таємного гуртка гімназистів, у якому читали українські книжки. Через антиімперську діяльність Стефаника, як і Леся Мартовича та багатьох інших гімназистів-українців, було виключено з навчального закладу. Друзі перейшли навчатися в Дрогобицьку гімназію. Тут Василь Стефаник познайомився з І. Франком.

Батько скептично ставився до Василевих прагнень здобути освіту, насміхався з його літературних зацікавлень. Мати потай від чоловіка складала копійчину, щоб допомагати синові прожити в місті.

Після її раптової смерті Семеп Стефаник незабаром одружився з дівчиною, молодшою за своїх синів. Така зневага пам’яті матері боляче ранила Василеве серце. Молодими померли його старша й молодша сестри, смерть забрала в нього й кохану дівчину Євгенію Бачинськ}’, а також близьких друзів. Пізніше поховав двох братів. Так формувалося трагічне світосприймання письменника.

Із 1892 р. Стефаник навчався на медичному факультеті Яге.члонського університету (м. Краків). На вступі до цього відомого в Європі закладу наполіг батько: у сина має бути інший, аніж у землероба, «шмат хліба». Таким критерієм керувались і батьки Леся Мартовича (Віденський університет) й Марка Черемшини (Чернівецький університет), бажаючи вивчити їх на юристів, але правники з них (як і медик із Стефаника) вийшли не дуже видатні. Місця в їхніх душах казенній службі не було, адже хлопці горіли літературним словом.

Роки навчання в Кракові (1892-1900) були часом становлення Стефаника як письменника. Його новели з’являються в чернівецькій газеті «Праця», у львівському журналі «Літературно-науковий вісник»; одна за одною виходять друком збірки новел — «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901).

У той час Краків був потужним європейським культурним центром, тож молодий письменник активно включився в мистецьке життя: відвідував театри, музеї, концерти, багато читав. Тут він познайомився з польським науковцем медиком Вацлавом Морачевським і його дружиною — українкою Софією Окуневською, з якою приятелювала Ольга Кобилянська. Спілкувався з польським поетом-модерністом Станіславом Пшибишевським. Саме ці люди сприяли розширенню світогляду Стефаника, його обізнаності з новітніми європейськими мистецькими течіями та явищами. Краків був також центром польського модернізму, що не могло не вплинути на формування Стефаника як митця: він розпочав свій шлях із поезій у прозі — творів улюбленого модерністами жанру.

У 1903 р. Стефаник відвідав Наддніпрянську Україну, побував у Києві, у Полтаві на урочистому відкритті пам’ятника І. Котляревському. Тут познаііомився з М. Старицьким, Панасом Мирним, М. Коцюбинським, Б. Грінченком, М. Вороним. По дорозі додому Стефаник відвідав Канів, де вклонився могилі Тараса Шевченка.

У 1904 р. письменник одружився з Ольгою Гаморак і переїхав до Стецева, що неподатік від Русова. Жив у тестя кілька років, узявши на себе всі господарські турботи. І тільки в 1910 р., коли в Русові збудував хату, повернувся туди на постіііне мешкання. Двері Стефаникового дому завше були відчинені для скривджених селян, усіх, хто приходив за порадами й допомогою.

Не дивно, що в 1908 р. саме селяни обрали Стефаника депутатом Віденського парламенту. їхні інтереси він уміло й самовіддано захищав аж до розпаду АвстроУгорщини.

У цей період, протягом 15 літ (від 1901 до 1916 р.), митець не написав жодного твору. Дослідники досі дискутують щодо причин такої тривалої творчої паузи. Головною причиною, напевне, було розчарування в людях, які захоплюва.чися його творами, але не дослухалися до його закликів ставати добрішими, милостивішими й духовнішими.

У 1914 р. померла дружина письменника, залишивши 43-річного чоловіка з трьома малолітніми синами. Більше він не одізужувався, нерозтрачену любов і ласку віддавав до решти синам.

Незабаром вибухнула жахлива Перша світова війна. Власне горе й страхітливі трагедії мітьйонів людей знову покликали письменника до слова. З-під його пера з’являються новели «Діточа пригода», «Марія», «Сини», у яких разюче постають криваве лихоліття й гострі проблеми національної долі українців. Моторошно читати новелу «Діточа пригода»: жінку, яка втікала з-під обстрілу, убила випадкова куля. До неї, уже мертвої, туляться двоє маленьких діток, яким нікуди йти: довкола темрява й свист куль. Старший Василько годує меншеньку Настечку закривавленим шматком хліба, який знаходить у мами за пазухою…

Коли розпалася Російська імперія і на ґі руїнах постала Українська Народна Республіка, Стефаник гаряче вітав її утворення. 17 листопада 1917 р., виступаючи на велелюдному вічі в Снятині, він заявив, що в Наддніпрянщині «в найбільшій величі встає новий світ; звідти йде до нас світло для нашого розвою». У січні 1919 р. письменник очолив велику делегацію (65 осіб) Західноукраїнської Народної Республіки, що прибула до Києва на торжества проголошення Акту Злуки обох частин України в єдину соборну державу.

У творчості Стефаника цього періоду особливо промовисто зазвучали патріотичні мотиви. Так, у новелі «Марія» (1916) постає образ селянки, трьох синів якої забрала кривава війна. Саме навколо них і зосереджені думи Марії, адже діти були її невимовним щастям. Пригадує їхнє дитинство, часи юності. Юнаки сподівалися, що розпадуться імперії й прийде свобода, кидаються у вир визвольної боротьби, створюють національні військові з’єднання, над якими замайоріли рідні жовто-сині прапори, загримів «спів про Україну». Ті хвилини національного пробудження навіки ввійшли в пам’ять матері. Автор передає патріотичне піднесення галицької молоді, не вдаючись до докладних описів, але характерні деталі дають відчути урочистість моменту.

Виразно прочитується ідея твору: якщо людина з любові присвячує своє життя іншим, то її терпіння перетворюється на глибоку душевну радість.

Та ж ідея розгортається в новелі «Сини» (1922). Двох синів благословив батько на боротьбу «за Україну» і втратив їх. У спогадах старого Максима зринають ті дні, коли Андрій, прощаючись із ним, сказав, що йде визволяти рідну землю. Сповнені хвилювання слова батька, який, усвідомлюючи небезпеку свого кроку, піднявся до розуміння ідеї державотворення: «Сину, — кажу, — та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери его на це дію; він дужий, най вас обох закопаю в иу нашу землю, аби ворог з цього коріння її не відторгав у свій бік». 

Дуже болісно переживав Стефаник поразку УНР, коли загребущі сусіди знову розірвали Україну на шматки. Гнівно таврував польську владу, що пе ретворила Галичину на безправну колонію, пильно стежив за подіями в підрадянській Україні. Брав активну участь у громадському житті: очолював місцеву «Просвіту», кооперативну спілку «Сільський господар».

У 1926 р. громадськість Львова вшанувала 30-річчя літературної діяльності В. Стефаника, а 1931 р. в Харкові (тогочасній столиці УСРР) було відзначено 60-річчя з дня його народження. Радянський уряд призначив письменниковікласикові персональну пенсію. Вона була вкрай потрібна матеріально незахищеному немічному чоловікові — у січні 1930 р. Стефаника розбив параліч правої частини тіла. І все ж незабаром митець публічно відмовляється від цієї пенсії (так само зробили й інші видатні діячі Галичини) — на знак протесту проти голодомору й сталінських репресій.

Довідавшись про цю ситуацію, митрополит Андрей Шептицький призначив письменникові пенсію від Української греко-католицької церкви. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан, де завжди сиділо багато жебраків, і жменями насипав їм у шапки монети з проханням молитися за убієнних голодом земляків.

Останні роки письменник тяжко хворів. Його земний шлях урвався 7 грудня 1936 р. Поховали Василя Семеновича на старому цвинтарі в рідному селі Русові.

Творчий доробок  

Перші твори в. Стефаника — настроєві, пройняті тонким ліризмом поезії в прозі («Чарівник», «Амбіції», «Раненько чесала волосся»). Та незабаром улюбленим і основним його жанром стануть соціально-психологічні новели.  

Творчість письменника поділяється на два періоди. Перший — від 1897 до 1901 р. Упродовж цього часу вийшло друком три збірки новел: «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901). У 1905 р. побачила світ збірка «Моє слово», куди увійшли твори з попередніх книжок. Тоді ж, у Петербурзі, вийшла друком книжка перекладів новел українського майстра. Ознайомившись із ними, дуже влучно охарактеризував стиль новеліста Максим Горький: «Як коротко, сильно і страшно пише цей чоловік».

У другий період творчості Стефаника (1916-1933) побачила світ збірка «Земля» (1926), а решта його доробку, друкованого по журналах, з’явилася в ювілейному виданні «Твори» (1933). Крім того, митець залишив величезне листування, яке має не менше духовне значення, аніж новели («Моя література, — писав він, — у моїх листах»).

Дуже важко письменникові давався процес творчості.

Кожна його новела — це ніби стримано, а насправді вельми напружено описана людська трагедія-, картини смерті або Гі очікування, образи бідності, безнадійної самотності. Зовнішні події та вчинки персонажів відходять на задній план, натомість виражаються настрої й переживання, викликані цими подіями. Дія розгортається прямо на наших очах, як у драматичному творі.

Герої Стефаника — звичайні селяни, нерідко селянські діти. У центрі уваги митця — покутське село в австро-угорському ярмі, у пеклі Першої світової війни, під польською окупацією. Змінюються обставини, але незмінним залишається море народних сліз, поту й крові.

Така проблематика творів досі викликає дискусії літературознавців: одні за звичкою вважають Стефаника традиційним письменником-реалістом, інші доводять, що він — послідовний модерніст. Усе стає зрозуміло, коли враховувати специфіку письма новеліста. Річ у тім, що Стефаник започаткував в українській літературі експресіонізм. А цей стиль передбачає поєднання двох пластів у творі — зовнішнього й внутрішнього. Цю унікальну особливість таланту письменника прозорливо зауважив ще І. Франко.

Усі ці прикмети експресіонізму яскраво виявляються у творах Стефаника. Так, аналізові проблеми вини й кари присвячена новела «Новина» (1898). Найбільше непорозумінь виникає, коли цей твір починають трактувати в реалістичному ключі. Тоді знавці нашого народного життя XIX ст. з подивом і обуренням заявляють, що трагедії, подібні до описаної в новелі, були не те що нетіпіовими, а вкрай винятковими. В українських сёлах траплялося дуже мало серйозних злочинів, жінки радо допомагали вдівцям із малими дітьми, тим паче покутські села належали до найбільш освічених і заможних у Галичині. Однак, з іншого боку,. Стефаник прямо-таки побожно любив селян і аж ніяк не міг зводити на них наклеп. У чому ж річ? А в тому, що новела зовсім не реалістична, хоча поштовхом до неї й став реальний моторошний факт, що трапився в селі Трійці. Подія, описана в ній, і справді — як дехто з дослідників дорікав авторові — невмотивована з погляду типовості й традиційного психологізму. Жодними причинами не можна виправдати Гриця, і автор того й не робить. Просто в новелі йдеться не так про суспільно-побутові, як про психологічні проблеми, які знову ж таки розкриті в натяковій формі реалістичними засобами.  

Ідея твору полягає в тому, що людина для самооновлення, досягнення вічного життя мусить убити в єобі своє егоїстичне «Я», що прив’язує її до примітивного, гріховного земного світу.

Зверніть увагу, кажучи про вдівецтво й матеріальні нестатки Гриця, автор натякає на убозтво його душі. Дві доньки, яких він ніяк не може нагодувати, — уособлення його самості, що страждає, гине в його душевному убозтві, психічній примітивності. Холод, голод і пустка в Грицевій хаті — це стан його душі. Єдине, що залишилося живого й світлого в тій хаті, — його доньки. Проте Гриць із жахом помічає, що й вони поступово мертвіють. По цьому герой зажурився, що аж почорнів. Але через що? Автор не каже, що через їжу. Та й ходячи кілька днів по сусідах, Гриць не просить у них допомоги, хліба, не нарікає на голод дітей. Зауважмо: «мертвими» він побачив дітей саме тоді, коли вони «глемедали», тобто жували хліб. Спостерігши мертвіння дітей, батько кинувся пе добувати їм харч, ді молитися. У такий спосіб Стефаник натякає, що йдеться не про фізичнийголод, а про духовний. Аби ще раз підкреслити непричетність голоду до потоплення дітей, автор показує, як перед убивством батько годує їх бараболею.

Гриць бачить, що дитячі тіла вже цілком омертвіли («полетіли би з вітром, як пір’я»), живі й мають вагу ще тільки очі (дзеркало душі), вони «важили би так, як олово» (це символ духовного життя). Отоді Гриць і вирішує врятувати ті живі ще очі своїх дітей (свою самість, душу) від остаточного змертвіння. Він іде топити дітей. Це відбувається вночі, усе довкола залите місячним сяйвом, на долині «розстелилася ріка, як велика струя живого срібла». Батькові, що «йшов довго лугами та став на горі», робиться неймовірно страшно й важко, «якийсь довгий огненний пас пече його в серце і голову». Лише після того, як кинув Доцьку у воду, йому полегшало, спав камінь із грудей.

Про що йдеться в цій сцені? Вона наскрізь натякова, символічна. Страх Гриця — це боязнь втратити оте своє егоїстичне «Я». «Огненний пас», «тяжкий камінь на грудях» — голос сумління. Бога, що, попри страх, велить зробити саме так. Звернімо увагу, зовсім не реалістична дета.чь: не можна, ідучи «довго лугами», «стати на горі». Насправді мовиться про подолання гори себелюбства в душі героя, про вершинний Закон буття, який Гриць має виконати. Прикметно, що Гриць чинить усе в місячному світлі — це символ несвідомості. Проте що робить герой? Він вкидає «живе олово» у «живе срібло», тобто сполучає своє духовне життя з абсолютним, вічним, приводить себе до Бога, подолавши в собі страх і гору егоїзму. Тут пригадується, як Ф. Кафка пояснював свій погляд на смерть: «Нашим рятунком є смерть, але не ця». Бо фізична смерть не є справжньою, рятівною. Звільняє людину лише смерть нашого фальшивого «Я». Те ж саме є в євангельській ідеї про друге народження — не зід тіла, а від Духа. Власне, про це йдеться в новелі.

Чому ж Гриць відпускає старшу дочку? Очевидно, таким способом автор наголошує, що людина вільна вибирати таке життя, якого сама прагне, — чи духовну, чи матеріальну його площину. Після здійснення задуманого камінь спадає з грудей Гриця, бо він виконав веління своєї совісті, вічний Закон. По тому він іде віддатися в руки людському правосуддю, аби через терпіння, через спокуту очистити, оживити свою змертвілу, вбогу душу.

У багатьох новелах Стефаник осягає сенс страждання й смерті людини. Він трактує тіло як «скелю» — в’язницю духу, тому зображує смерть у найжорстокішому вигляді, у найпотворніших деталях. Так митець підкреслює марноту й несуттєвість матерії (якщо вона взята сама собою, без духу).

Момент умирання зазвичай передають дієслова, наснажені динамікою. Розгляньмо, наприклад, як змальовується конання корови і її господині в новелі «Шкода»: «Місяць освічував стаєнку через двері, і баба видіпа кожний рух корови. Вона врешті піднялася. Ледво держалася на ногах. Розглядалася по стаєнці, як би прощалася з кожними кутом. Потім упала на солому і розтяглася, як струнва. Романиха приклякла коло неї і шурувала її віхтем. Сама не знала, що з нею діється. Потім корова зарикала голосно і почала бити ногами. Романисі зробилося гарячо, жовто в очах, і закривавлена впала. Корова била ногами і роздирала бабу на кавалки. Обі боролися зі смертю». Знову подана нарочито нереалістична сцена: корова, що «ледво держалася на ногах», навряд чи могла б роздирати людину на шматки. Це експресивний образ віталізації смерті (тобто смерті як переходу до іншого виміру життя).

Стефаник показує як позитивну, так і негативну віталізацію смерті. 

Перша настає після того, як страждання примушує людину пізнати себе саму, заглибитися в усе своє попереднє життя, відчути вину й покаятися (новели «Скін», «Портрет» та казка «Про хлопчика, що його весна вбила»).

Яскравий зразок негативної віталізації постає в новелі «Палій». Навіть у хвилини болючої агонії Федір не кається, не прощає ближньому, навпаки, радіє, що разом із хатами багатія Курочки горить його незаплачена праця. Федоровій совісті не допомогло страждання. Ненависть і помста опанували ним цілком. Так, життя старого наймита було тяжке, каторжне, а Курочка жорстоко визискував його. І все ж — наголошує автор — «за зло не можна відплачувати злом, гріх мстити». Зло, заподіяне іншому, неодмінно повернеться до того, хто його вчинив. Ось чому конання Федора таке нестерпно жахливе (порівняймо його з умиротвореним, спокійним відходом в інший світ героя новели «Скін» Леся, який покаявся). Віталізація мук і смерті в «Палієві» має негативні наслідки. Бо «ліс скаменів», «звізди падали на землю», бо «віконце червоніло, як свіжа рана, і лляло кров на хатчину», бо «десь з-під землі добувалися скажені голоси». Усе це символічні натяки на вічні пекельні муки, тобто смерть віталізується в життя, яке повне страждань. Ту ж саму негативну віталізацію бачимо в новелі «Самасаміська».

Однак якщо людина з любові присвячує своє життя іншим людям, то її терпіння перетворюється на глибоку душевну радість. Про це йдеться в уже згаданих новелах «Марія» і «Сини».

           

Замовити роботу

Замовити роботу

Від партнерів