Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

«Енеїда»

60 В се врем’я Юпитер, підпивши,
З нудьги до .жінки підмощавсь,
І морду на плече склонивши,
Як блазень, чмокавсь та лизавсь;
Щоб більше ж угодить коханці,
Сказав: «Дивися, як троянці
Од Турна врозтіч всі летять;
Венера пас перед тобою:
Од неї краща ти собою,
До тебе всі лапки мостять.

61 Моє безсмертиє ярує,
Розкошних ласк твоїх бажа;
Тебе Олимп і світ шанує,
Юпитеру ти госпожа.
Захоч — і вродиться все зразу,
Все в світі ждеть твого приказу,
За твій смачний і ласий цмок…»
Сказавши, стиснув так Юнону,
Що трохи не скотились з трону,
А тілько Зевс набив висок.

62 Юнона, козир-молодиця,
Юпитеру не піддалась;
Бо знала, що стара лисиця
На всякі штуки удалась,
Сказала: «О, очей всіх світе,
Старий олимпський єзуїте!
З медовими річми сховайсь.
Уже мене давно не любиш,
А тільки п’яний і голубиш.
Одсунься геть — не підсипайсь.

63 Чого передо мной лукавиш,
Не дівочка я в двадцять літ,
І теревені-вені правиш,
Щоб тільки заморочить світ.
Нехай все буде по-твоєму;
Дай тілько Турнові моєму
Хоть трохи на світі пожить;
Щоб міг він з батьком повидаться
І перед смертю попрощаться;
Нехай — не буду більш просить».

64 Сказавши, в Йовиша вп’ялася
І обняла за поперек,
І так натужно простяглася,
Що світ в очах обох померк.
Розм’як Зевес, як після пару,
І вижлоктив підпінка чару,
На все ізвол Юноні дав.
Юнона в котика з ним грала,
А в мишки так залескотала,
Що аж Юпитер задрімав.

65 Олимпськії во всяку пору
І грім пускающий їх пан
Ходили голі без зазору,
Без сорома, на кшталт циган.
Юнона, з неба увильнувши,
І гола, як долоня, бувши,
По-паруб’ячу одяглась;
Кликнувши ж в поміч Асмодея,
Взяла на себе вид Енея,
До Турна просто понеслась.

66 Тогді пан Турн зіло гнівився
І приступу к собі не мав,
Що у троян не поживився
І тьху Енеєві не дав.
Як ось мара в лиці Енея,
В кереї бідного Сихея,
Явилась Турна задирать:
«Ану лиш, лицарю мізерний,
Злиденний, витязю нікчемний,
Виходь сто лих покуштовать».

67 Турн зирк — і бачить пред собою
Присяжного свого врага,
Що так не гречі кличе к бою
І явно в труси пострига.
Осатанів і затрусився,
Холодним потом ввесь облився,
Од гніву сумно застогнав.
Напер мару — мара виляє,
Еней од Турна утікає!
І Турн вдогонку поскакав.

68 Той не втече, сей не догонить,
От тілько-тілько не вшпигне;
Зикратого мечем супонить,
Та ба! мари не підстьобне.
«Та не втечеш, — кричить, — паничу!
Ось зараз я тебе підтичу,
Се не в кукли з Лависей грать;
Тебе я швидко повінчаю
І воронів потішу стаю,
Коли начнуть твій труп клювать».

69 Мара Енеєва, примчавшись
До моря, де стояв байдак,
Нітрохи не остановлявшись
(Щоб показать великий ляк),
Стрибнула в нього, щоб спастися;
Тут без числа Турн осліпився,
Туди ж в байдак і сам стрибнув,
Щоб там з Енея поглумиться,
Убить його, мазки напиться;
Тогді б Турн первий лицар був!

70 Тут вмиг байдак заворушився
І сам, одчаливши, поплив;
А Турн скрізь бігав і храбрився
І тішивсь, що врага настиг.
Таку Юнона зливши кулю,
Перевернувшися в зозулю,
Махнула в вирій навпростець.
Турн глядь, аж він уже средь моря,
Трохи не луснув з серця, з горя,
Та мусив плить, де жив отець.

71 Юнона з Турном як шутила,
Еней про теє ні гу-гу;
Бо на його туман пустила,
Що був невидим нікому;
І сам нікого тож не бачив,
Но послі як прозрів, кулачив
Рутулян і других врагів:
Убив Лутага, Лавза, Орсу,
Парфену, Палму витер ворсу,
Згубив багацько ватажків.

72 Мезентій, ватажок тирренський,
Одважно дуже підступив
І закричав по-бусурменськи,
Що тілько пан Еней і жив!
«Виходь! — кричить, — тичка подмімо,
Нікого в поміч не просімо,
Годящі парні: ти і я,
Ану!» — і сильно так стовкнулись,
Що трохи в’язи не звихнулись,
Мезентій же упав з коня.

73 Еней, не милуя чванливих,
В Мезентія всадив палаш;
Дух вискочив в словах лайливих,
Пішов до чорта на шабаш.
Еней побідой утішався,
Зо всі ми добре частовався,
Олимпським жертви закурив.
Пили до ночі та гуляли
І п’яні спати полягали,
Еней був п’яний, єлє жив.

74 Уже світовая зірниця
Була на небі, як п’ятак,
Або пшенишна варяниця,
І небо рділося, мов мак.
Еней троянців в гурт ззиває
І з смутним видом об’являє,
Що мертвих треба поховать;
Щоб зараз принялися дружно,
Братерськи і єдинодушно,
Троян убитих зволікать.

75 Потім Мезентія доспіхи
На пень високий насадив,
І се робив не для потіхи,
А Марса щоб удоволив,
Шишак, панцир і меч булатний;
Спис з прапором, щит дуже знатний;
І пень, мов лицар, в збруї був.
Тогді до війська обернувся,
Прокашлявся і раз смаркнувся,
І річ таку їм уджигнув:

76 «Козацтво! лицарі! трояне!
Храбруйте! наша, бач, бере;
Оце опудало погане
Латинів город одіпре.
Но перше чим начнем ми битись,
Для мертвих треба потрудитись,
Зробить їх душам упокой;
Імення лицарів прославить,
Палланта к батькові одправить,
Що наложив тут головой».

77 За сим пішов в курінь просторий,
Де труп царевича лежав,
Над ним аркадський підкоморий
Любистком мухи обганяв.
Троянські плакси тут ридали,
Як на завійницю кричали,
Еней зарюмсав басом сам:
«Гай, гай! — сказав, — ув’яв мій гайстер!
Який то був до бою майстер.
Угодно, бачу, так богам!»

78 Звелів носилки з верболозу
І з очерету балдахин
Зготовить тіла для виносу,
Щоб в них Паллант, Евандрів син,
Вельможна, панськая персона
Явилася перед Плутона
Не як абиякий харпак.
Жінки покійника обмили,
Нове обрання наложили,
Запхнули за щоку п’ятак.

79 Як все уже було готово,
Тогді якийсь їх филозоп
Хотів сказать надгробне слово,
Та збився і почухав лоб;
Сказав: «Се мертвий і не дишеть,
Не видить, то єсть і не слишить,
Єй, єй! Уви! он мертв, амінь!»
Народ від річі умилився
І гірко-гірко прослезився
І мурмотав:» Паноче, згинь».

80 Потім Палланта покадили,
К носилкам винесли надвір;
Над балдахином положили,
Еней тут убивавсь без мір.
Накривши гарним покривалом,
Либонь, тим самим одіялом,
Що од Дидони взяв Еней;
Взмостили воїни на плечі
І помаленьку, по-старечи
Несли в містечко Паллантей.

81 Як вибрались на чисте поле,
Еней з покійником прощавсь,
Сказав: «О жизнь! бурливе море,
Хто цілий на тобі оставсь.
Прости, приятелю любезний,
Оддячу я за вид сей слезний,
І Турн получить з баришком».
Потім Палланту уклонився,
Облобизав і прослезився,
Додому почвалав тишком.

82 К господі тілько що вернувся
Наш смутний лицар, пан Еней,
Уже в присінках і наткнувся
На присланих к нему гостей:
Були посли се од Латина,
І всі асесорського чина,
Один армейський копитан;
Сей скрізь по світу волочився,
І по-фригійську научився,
В посольстві був як драгоман.

83 Латинець старший по породі
К Енею рацію начав,
І в нашім, значить, переводі
Буцімто ось він що сказав:
«Не ворог, хто уже дублений,
Не супостат, чий труп нікчемний
На полі без душі лежить.
Позволь тіла убитой рати,
Як водиться, землі предати;
Нехай князь милость сю явить».

84 Еней, к добру з натури склонний,
Сказав послам латинським так:
«Латинус рекс єсть невгомонний,
А Турнус пессімус дурак.
І кваре воювать вам мекум?
Латинуса буть путо цекум,
А вас, сеньйорес, без ума;
Латинусу рад пацем даре,
Пермітто мертвих поховаре,
І злости корам вас нема.

85 Один єсть Турнус ворог меус,
Сам ерго дебет воювать;
Велять так фата, ут Енеус
Вам буде рекс, Аматі зять.
Щоб провести ад фінем беллюм,
Ми зробим з Турнусом дуеллюм,
Про що всіх сангвіс проливать
Чи Турнус буде, чи Енеус,
Укажеть глядіус, вель деус,
Латинським сцептром управлять».

86 Латинськії посли ззиркнулись,
По серцю їм ся річ була;
Знечев’я трохи схаменулись,
Дрансеса смілость тут взяла:
«О князю, — крикнув, — пресловутий!
Великим ти родився бути!
Ми все в Латинови уста
Внесем, дрібнесенько розкажем
І щиро, щиро те докажем,
Що з Турном дружба єсть пуста».

87 І мировую тут зробили
На тиждень, два або і три,
І в договорі положили,
Щоб теслі і другі майстри
Латинські помогли троянам,
Сим ланцям, голякам, прочанам,
Достроїть новий городок;
Щоб нарубать дали соснини,
Кленків, дубків і берестини,
На крокви годних осичок.

88 За сим тут началось гуляння,
І чарочка пішла кругом;
Розкази, сміхи, обнімання,
Ділились дружно тютюном.
Які пили, які трудились
І над убитими возились;
В лісах же страшна стукотня.
В коротке мировеє врем’я
Латинське і троянське плем’я
Було як близькая рідня.

89 Тепер би треба описати
Евандра батьківську печаль
І хлипання все розказати,
І крик, і охання, і жаль.
Та ба! не всякий так змудрує,
Як сам Виргилій намалює,
А я ж до жалю не мастак:
Я сліз і охання боюся
І сам ніколи не журюся;
Нехай собі се піде так.
90 Як тілько світова зірниця
На небі зачала моргать,
То все троянськая станиця
Взялася мертвих зволікать.
Еней з Трахоном роз’їзжає,
К трудам дружину понуждає,
Кладуть із мертвих тіл костри;
Соломой їх обволікають,
Олію з дьогтем поливають
На всякий зруб разів по три.

91 Потім солому підпалили,
І плам’я трупи обняло,
І вічну пам’ять заквилили,
Аж сумно слухати було.
Тут кость, і плоть, і жир шкварчали,
Тут инчі смалець істочали,
У инчих репався живіт;
Смрад, чад і дим кругом носились,
Жерці найбільше тут трудились,
Ізконебє халтурний рід.

92 Други, товариші і кревні,
Батьки, сини, куми, свати,
На віки вічні незабвенні,
А може, хто із суєти,
В огонь шпурляли різну збрую,
Одежу, обув дорогую,
Шаблі, лядунки, келепи,
Шапки, свитки, кульбаки, троки,
Онучі, постоли,волоки
Шпурлялись, як на тік снопи.

93 Не тілько в полі так робилось,
В Лавренті сумно тож було;
Багацько трупа там палилось,
Поспульство ж на чім світ ревло.
Там батько сина-парубійку
Оплаковав і кляв злодійку
Війну і ветхого царя;
Тут дівка вельми убивалась,
Що без вінця вдовой осталась,
Утративши богатиря.

94 Жінки, порозпускавши коси,
Розхристані і без свиток,
Розтрьопані, простоволоси

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

           

Замовити роботу

Замовити роботу

Від партнерів