Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

«Кайдашева сім’я»

 Кайдаш злякався i вийшов з церкви. У притворi на стiнi висiв здоровий образ страшного суду. Кайдаш глянув на його скоса; на образi внизу була намальована в пеклi здорова коняча голова з бiлими гострими зубами; та голова засмiялась до його. Полум’я в її ротi загойдалось, мов свiчка од вiтру. Невеличкi постатi грiшникiв та чортiв в зубах заворушились, мов комашня. Маленькi хвостатi та рогатi чортики висолопили до його язики.

 Кайдаш перелякався, одвiв очi од страшної картини i вийшов надвiр. Вiн сiв на схiдцях i схилив голову. Надворi було тихо, як у хатi. Сонце стояло низько над самим лiсом i пронизувало свiтом верхи лiсу, зеленi, як трава на степу. Над лiсом од сонця тяглися неначе довгi стьожки та стрiчки, витканi з свiтла й золота. На заходi стояла одним одна хмарка на чистому небi, вся золота, з червоними краями.

 Смутне Кайдашеве блiде лице освiтилося рожевим свiтом, наче лице в мерця. Вiн пiдвiв блискучi очi, глянув на лiс i побачив, що над самим шпилем, серед лiсу, на хмарцi стояв чоловiк, прозорий, як туман, i неначе кивав рукою до його, нiби кликав.

 Кайдаш встав i пiшов з гори. Вiн зiйшов вниз, пiшов далi шляхом, а те диво на хмарi одсунулось од його ще далi за лiс. Вiй вийшов на гору за село. З гори було видно широку долину, обставлену горами, вкритими лiсом; в долинi блищала Рось.

 Кайдаш пiшов на греблю, не знаючи для чого. Колеса в млинi крутились, вода шумiла й розливала голосний гук по долинi. Коло млина стояли вози, вештались люди. Проз Кайдаша проїхав чоловiк возом, а далi пролетiв пан на баских конях i трохи не зачепив його колесом.

 Кайдаш оступився на кiнець греблi i трохи не впав у воду. Вiн напружив свої сили, одскочив набiк i опам’ятався.

 - Боже мiй! Де це я? Чого це я зайшов на цю греблю? Чи менi треба було йти до млина, чи в Бiєвцi? — питав сам у себе Кайдаш. Вiн згадував i нiчогiсiнько не згадав, вернувся у Семигори i тiльки тодi згадав, що був у церквi, що з ним там дiялось щось чудне.

 Кайдаш уже смерком вернувся до хати. Сiм’я вже повечеряла й полягала спати. Вiн пiдiйшов пiд дверi й хотiв постукать. Коли гляне — з-за угла кинулась на його собака, здорова, як годований кабан, з кiнською головою, з рогами i заблищала страшними очима. Вiн оступився назад i махнув на неї руками. Гляне вiн, аж до його лащиться сiрий Барбос.

 Кайдаш увiйшов у хату. Кайдашиха засвiтила лампу, думала, що вiн був у шинку i зараз почне коверзувати. А Кайдаш сiв кiнець стола, блiдий, як смерть, i задумався.

 »Боже мiй! Що це зо мною дiялось? — думав Кайдаш. — Чи це мене бог карає за грiхи, чи показує свою ласку за правду?»

 - Де це ти бродиш? Чого ти став такий жовтий, як вiск? — питала в Кайдаша жiнка.

 Кайдаш махнув рукою, послався на лавi i лiг спати. Другого дня в недiлю Кайдаш ходив цiлий день смутний та задуманий. В понедiлок вiн пiшов в поле косити, а нудьга давила його, як камiнь. Вертаючись з поля, Кайдаш забалакався з людьми коло шинку, зайшов з ними в шинок i випив пiвкварти горiлки. Iде вiн через греблю попiд вербами, коли гляне в воду, з-пiд греблi вискочив чорненький хлопчик з маленькими рiжками, з здоровою головою та й побiг за ним слiдком. Кайдаш пiшов швидше, а чорний хлопчик бiг за ним та приказував за кожним його ступенем: туп, туп, туп, туп! Кайдаш обернувся й махнув на хлопця косою. Хлопець неначе в землю ввiйшов. Кайдаш пiшов через мiсток, коли оглядається, а хлопець знов бiжить за ним по мiстку та все приказує: туп, туп. Кайдаш пiшов стежкою понад ставком, з берега плигали цiлими сотнями маленькi, як жаби, чортики, пiрнали, знов виринали й дражнились з його язиками.

 Кайдаш прийшов додому. Ввiйшов вiн у двiр, дивиться в той куток, де росли густi колючки, аж там замiсть колючок ростуть маленькi чортики з рiжками, схожими на цвяхи. Кайдаш махнув косою, i йому здалося, що тi чортики полягли покосами та тiльки нiжками дригають. Вiн викосив усi колючки, коли гляне за двiр, аж i там, замiсть кропиви та лопуху, ростуть чортики. Кайдаш давай косити кропиву. З хати повиходили сини й невiстки. Карпо гукнув до батька:

 - Що ви, тату, робите? Чи вам дiла нема, що ви косите на вулицi кропиву?

 - Еге, кропиву! Добра кропива! Хiба ти не бачиш, скiльки наросло тих чортiв, бий їх сила божа! Ось я вас, проклятих, усiх викошу!

 Сини й невiстки бачили, що батько п’яненький, i почали над ним глузувать. Кайдашиха вийшла з хати й почала його лаять.

 В той час з поля йшла череда. Кайдашевi здалося, що на кожнiй свинi сидить верхом по чортовi. Чорти волокли довгi хвости по землi, штовхали свиней пiд боки ногами й поганяли їх макогонами та кочергами. Свинi вибрикували, неначе баскi конi, а чорти гецали зверху та махали руками.

 - Жiнко! Чи ти бачиш, що то їде верхом на свинях?- крикнув Кайдаш до ж iнки.

 - Схаменися, п’янице! Чи ти здурiв, чи ти знавiснiв! Гаращо вже горiлки напився!

 - Еге, здурiв! Чи ти ба! Чорти їдуть верхом на свинях! А бий вас сила божа! Дух святий при нас i при хатi! А ондечки на панському бугаєвi якийсь сидить пузатий, та витрiшкуватий, та рогатий! Такого оканя та пузаня я й мiж панами не бачив. А бодай вас хрест побив! А ондечки мiж вiвцами скiльки їх плутається.

 - Та йди в хату та вечеряй! — крикнула на Кайдаша жiнка. — Та протри, лишень, свої п’янi баньки!

 Кайдаш увiйшов у хату. На коминi блимала лампа без скла й бiльше чадила, нiж свiтила. Глянув Кайдаш за стiл; на покутi сидить чумак, з котрим вiн стрiчався в Криму, ще як парубком чумакував з батьком. Коло того чоловiка сидить Кайдашiв покiйний батько i неначе розмовляє з тим чоловiком. Кайдаш придивлявся до їх, впiзнав чумака й батька, сiв i собi кiнець стола i почав з ними балакать.

 В хатi всi стривожились. Усiм було не до смiху. Кайдашиха перестала вже лаяться.

 - Омельку, стань та помолись богу! Що це з тобою дiється?

 - Еге, а хiба ти не бачиш, що батько прийшов до мене в гостi та ще з херсонським чумаком, — говорив Кайдаш.

 Молодицi полякались. Мелашка побiгла до сусiдiв i покликала кiлька чоловiкiв. Чоловiки прийшли i почали вговорювати Кайдаша, щоб вiн помолився богу та лягав спати. Кайдаш став перед образами i почав голосно молиться, як моляться маленькi дiти. Кайдашиха хрестила ножем вiкна й дверi, дiстала пляшечку свяченої води i дала Кайдашевi напитись. Мотря побiгла за бабою Палажкою. Палажка на селi була знахуркою. Кайдашиха на той час забула за свою змажку та колотнечу з Палажкою.

 Одчинились дверi; з темних сiней увiйшла в хату баба Палажка повагом та тихо, в бiлiй катанцi, зав’язана чорною хусткою. Вона так загорiла в жнива, що її вид чорнiв, та ще проти бiлої свити, неначе був помазаний сажею. Маленькi чорнi очi блищали, як жар.

 »Чорна, як сам чорт, — подумала Кайдашиха, — ще перелякає мого чоловiка».

 Баба Палажка переступила порiг i зараз почала хреститись та нашiптувать. Вона вступила в хату, неначе пiп прийшов з молитвою.

 - Чи ти ба! На Палажчинiй головi чортячi роги! — сказав Кайдаш.

 - Iду я, раба божа Палажка, до раба божого Омелька все лихо одганяти з його жил, з його жовтої костi, з його червоної кровi, з семидесяти суставiв. з його сивого волоса, з його голови, з його булави, з його очей, з його плечей. Зiйди на тi болота, на тi очерети, де глас божий не заходить, де люди не ходять.

 Кайдаш стояв серед хати й голосно молився. Всi вийшли з хати, зостались тiльки з Кайдашем Палажка та Кайдашиха.

 Баба Палажка налила в миску з кухля води, влила з пляшки трохи свяченої води, вкинула в воду жарину й шматочок печини, взяла в руки веретено, вмочила його в воду i черкнула шпилькою навхрест по крисах миски; потiм взяла нiж, вмочила його в воду i знов черкнула ним так само по мисцi, та все нашiптувала:

 - Як пiшла я понад очеретами та болотами та зiйшла я на високу могилу: ой там на могилi, на Осi-янськiй горi, там стоїть церковця, бубликом замкнута, медяником засунута. Одкусю я медяника, одкусю я бублика та ввiйду в ту церковцю. Свята святиця, небесна цариця! П’ятiнко-матiнко, i ти, святий понедiлочку, божий клюшничку! Мокрино, Марино, Агапiте, Алипiє, Iване, Дем’яне й ти, Миколає, Мирликийський чудотворче! Пом’яни, господи, раба божого Омелька, та тi книжки, що в церквi читають: єрмолой, бермолой, савгирю i ще й тую, що телятиною обшита. Радуйся, Охрiмку й Пархiмку i ти, невiсточко, свята покрiвонько, що в лаврi замурувалась. Наберу я в черепок хуху, та виллю я на раба божого Омелька. Алилуй же його. господи, i шарпни його по боках, по ребрах, по кiстках, по чреслах, коло його скотини. Хрест на менi, хрест на спинi, уся в хрестах, як овечка в реп’яхах. Помилуй його, безкостий Марку, сухий Никоне, мокрий Миколаю! Сарандара, марандара, гаспида угас, василиска попер! Амiнь бiжить, амiнь кричить, амiня доганяє!

 Баба Палажка дмухнула на воду тричi навхрест i дала Кайдашевi напитись. Потiм вона викликала Кайдашиху в сiни й звелiла їй утопить в горiлцi маленьке цуценя, намочить в тiй горiлцi на три днi оселедця i дати ту горiлку Кайдашевi на похмiлля. Кайдашиха витягла з скринi чималий шматок полотна ще й копу грошей i дала Палажцi за труда.

 Кайдашиха так зробила, як їй раяла Палажка. Кайдаш, нiчого не знаючи, як напився тiєї знахурської горiлки, заправленої цуценям та оселедцем, то пив поспiль три днi. Кайдашиха тiльки рукою махнула й послала його до священика. Кайдаш розказав йому про своє нещастя, найняв молебень Iсусовi й акафiст богородицi, ходив говiти в Богуславський монастир. Вiн перестав пити на той час, i дiдьки перестали йому привиджуватися.

 - Це моя смерть iде за мною, коли вже до мене приходив небiжчик батько, — говорив Кайдаш.

 - Добра смерть, коли ви, тату, й не перестаєте пити, — говорив Лаврiн.

 Од того часу Лаврiн забрав у свої руки i воли, i вози, i все господарство. Загнали дiти батька на пiч на одпочинок.

 - Був я колись Кайдаш, а тепер перевiвся на маленького Кайдашця, — говорив Кайдаш за чаркою горiлки в шинку.

 Терпiв Кайдаш, а далi не витерпiв: знову почав заходити в шинок.

 Раз була мiсячна нiч. Кайдаш спав на лавi. Чує вiн, щось рипнуло дверима, i в хату ввiйшов його давнiй знайомий- херсонський чумак. Кайдаш встав i почав балакати з чумаком. Побалакавши в хатi, Кайдаш вийшов на двiр i пiшов з ним за ворота. От вони вийшли на вулицю i пiшли нiби до шинку, але вони перейшли через греблю, минули село, а шинку все не було. Iдуть вони шляхом та все балакають. Вже вони зiйшли з гори, прийшли до Росi, перейшли Рось через греблю, а шинку все-таки нема. От вже перед ними лiс. Мiсяць свiтить на полi, а пiд лiсом лежить густа тiнь. Кайдаш увiйшов у ту тiнь i загубив дорогу. Дивиться вiн — чумака нема, а кругом його товстi дуби та липи. Зверху через гiлля промикується свiт мiсяця, й подекуди його промiння блищить на землi, неначе жовтi яснi хустки, розстеленi по травi, або золотi яблука, розкиданi по землi. Кайдаш глянув униз, перед ним росла купа здорових та високих, до самих колiн грибiв, з блискучими, як вогонь, вершками. Купа грибiв заворушилась, з-пiд неї вискочили малесенькi зайчики й почали плигати один через другого. Зайчики почали смiятись, наче малi дiти, а над ними пiднявся розкiшний кущ папоротi й зацвiв блискучими iскрами. Квiтки сипались, наче iскри з печi, а далi з куща виросла здорова, як миска, квiтка, вся виткана з золота й вогню, з червоним жаром в осередку. З квiтки знялась вогняна птиця й пурхнула на дерево. Кайдаш пiдняв голову в гору, стукнув лобом об дуба та й… прокинувся.

 - Боже мiй! Де це я? — говорив сам до себе Кайдаш.

 Вiн стояв у однiй сорочцi серед густого лiсу. Над лiсом мiж гiллям висiв повний мiсяць на небi. Товстi стовбури лип та дубiв ледве мрiли кругом його, а бiлi берези блищали неначе бiлi восковi свiчки. Кайдаш обернувся назад i побачив мiж деревом поле, облите мiсячним свiтом. Вiн вийшов з лiсу, глянув на поле i вглядiв шлях. Мiсце було зовсiм незнайоме. Вiн пiшов шляхом з гори й дiйшов до Росi. Млиновi колеса зашумiли й притягли до себе його увагу. Кайдаш прийшов до млина i тiльки тодi зовсiм опам’ятався та роздивився, куди вiн зайшов.

 На Кайдаша найшов страх. Йому здалося, що його водить нечиста сила. На його спину неначе хтось сипнув приском; волосся на головi пiднялося вгору. Але вiн прийшов до млина, вглядiв людей; люди ходили, розмовляли, носили мiшки на вози. Кайдашевi стало веселiше. Один чоловiк поїхав возом через греблю. Кайдаш пiшов за його возом, розговорився з ним i йшов з ним до самого села.

 Вже другi пiвнi проспiвали, як Кайдаш прийшов додому i побудив усiх у хатi. Мелашка засвiтила свiтло, глянула на Кайдаша i злякалась: вiй був жовтий, як вiск; його очi блищали й горiли, як свiчки.

 - Де ти ходиш, де ти бродиш? — почала гримати на чоловiка Кайдашиха: вона думала, що вiн пив до пiвночi в шинку.

 - Еге, ходиш… Добре ходжу. Не сам ходжу, а мене водить, — промовив Кайдаш через силу, схиливши голову на руку. — Завела мене нечиста сила аж у бо-гуславський лiс.

 Кайдашиха не йняла йому вiри: вона все думала, що вiн п’яний. Кайдаш пiдвiв очi й глянув на комин, на шию коло комина, пiд шиєю була дiрка на пiч. Дивиться Кайдаш, з тiєї дiрки вискочив чортик, такий завбiльшки, як кiт, та й знов сховався на пiч. Кайдаш не встиг одвести очей, а з-пiд шиї вискочило вже два чорти, показали йому язики i знов сховались у дiрку. Кайдаша взяла злiсть, вiн ухопив макогона, кинувся до комина та як трiсне макогоном по шиї, аж шматки глини одколупились i посипались додолу.

 - Омельку! Чи ти здурiв, чи ти з глузду з’їхав? — крикнула Кайдашиха.

 - Еге, здурiв! Хiба ти не бачиш, — он чорти вискакують iз дiрки.

 - Свят, свят, свят! Перехрестися! Де тi чорти взялися! — говорила Кайдашиха. — Нап’ється в шинку та тiльки дурiє.

 Кайдаш обернувся од комина, коли гляне пiд стiл, пiд столом лежить здоровий, як кабан, та кудлатий чорт, з страшною чорною мордою, з рогами, з ротом до вух, з бiлими здоровими зубами. Кайдаш злякався i сiв на лавi. Вiн зирнув на пiл, на лавi й на полу сидiли рядком здоровi чорти i клацали до його зубами, неначе вовки. Кожний держав по жаринi в ротi: жар свiтився в їх зубах, зубатi пащеки червонiли. Один чорт показав йому на сокиру пiд лавою й шепотiв: «Вiзьми сокиру та зарубайся!» Другий показував на налигач пiд полом i шепотiв: «Пiди в клуню та повiсся!» Третiй пiдказував: «Пiди до ставка та втопись!»

 - Жiнко! Чи ти пак не бачиш, скiльки чортiв сидить на лавi? — говорив Кайдаш, а сам трусився, аж зубами цокотiв.

 - Господи милосердний! Тiльки нас лякаєш, — говорила Кайдашиха.

 Мелашка стояла коло печi нi жива нi мертва. Лаврiн схопився з постелi.

 - Виведiть мене надвiр! Вже чортiв повна хата, а мiж ними здоровi мухи лiтають та чорнi круки шугають, — сказав Кайдаш.

 Лаврiн взяв батька за руку й вивiв у двiр. Мелашка злякалась i вибiгла слiдком за ними. В Кайдашихи трусились ноги од переляку. Вона дiстала свяченої води, покропила хату, засвiтила страсну свiчку перед образами.

 Кайдаш провiтрився надворi. Лаврiн увiв його в хату. Страхiття десь зникло.

 - Треба менi висповiдатись, — сказав Кайдаш, — це, мабуть, смерть моя наступає.

 Кайдашиха й Лаврiн насилу вмовили його лягти на постiль. Тiльки що вiн вилiз на пiл i хотiв лягти, йому здалось, що на постелi лазять здоровi раки та чорнi павуки. Прудкi павуки, такi завбiльшки, як гусенята, кинулись до його, як собаки. Вiн пiдвiвся й почав обтрiпувати одежу. — I де та нечисть набралася на полу! — крикнув Кайдаш, обтрушуючи сорочку. — Лаврiне! Вiзьми вiника та позмiтай оту погань.

 Лаврiн взяв вiника i нiби щось змiтав з постелi. Тодi Кайдаш лiг на постiль i заснув.

 На другий день Кайдаш пiшов до священика, висповiдався, але все те нiчого не помогло. До його внадився херсонський чумак, приходив до його вночi та все неначе водив його десь по пущах та по нетрях.

 Через тиждень той чумак завiв Кайдаша знов на греблю, а вранцi його знайшли в водi на потоках коло самої застави. Мiрошник прийшов пiдняти заставу i вглядiв у водi неживого чоловiка. В млинi мололи семигорськi люди i впiзнали Кайдаша.

 Волость приставила до втопленика сторожу. Три днi лежав пiд вербою Кайдаш, покритий старою свитою, доки приїхав становий i звелiв синам узяти батька та поховать.

 - Постив батько дванадцять п’ятниць, щоб не вмерти наглою смертю та в водi не потопати, а проте втопився. I п’ятницi нiчого не помогли, — говорив Карпо. — Варто було мучити себе цiлий вiк.

 Поховали сини Кайдаша з великою честю, просили священика занести батька в церкву; як ховали, то читали євангелiю трохи не коло кожної хати; пiсля похорону справили багатий обiд. Кайдашиха роздала старцям щедру милостиню, дала священиковi на сорокоуст.

 На четвертий день пiсля похорону Карпо й Лаврiн почали дiлитись батькiвськими спадками.

 - А що, Лаврiне, — сказав Карпо, — роздiлим тепер грунт пополовинi, а то батько одрiзав менi городу, неначе вкрав.

 - То й роздiлимо, — сказав Лаврiн. — Чи пiдемо в волость, чи обiйдемось i без волостi?

 - А нащо нам здалася та волость! Одмiримо пополовинi город та пополовинi садок, та й годi, — сказав Карпо. — Хiба таки самi собi не дамо ради?

 - Про мене, мiряймо город i самi, — сказав Лаврiн. Карпо взяв довгу та рiвну лiщину i почав з Лаврiном мiряти город вздовж та впоперек. Перемiрявши город, вони роздiлили його вздовж пополовинi й позабивали на межi кiлки.

 - А що, Лаврiне, чи будемо городити тин, чи, може, й без тину обiйдеться? — сказав Карпо.

 - А навiщо той тин здався? Адже ж у нас двiр коло хати спiльний, хоч на йому й стоїть i твоя i моя повiтка та загородка, — сказав Лаврiн.

 - Про мене, нехай буде так, — сказав Карпо.

 - Але не знаю, як ще нашi жiнки скажуть, — сказав Лаврiн, про матiр вже й не згадуючи.

 - Хiба в мене жiночий розум, щоб я жiнок слухав? — сказав Карпо.

 Тiльки що вони перемiряли город та садок, з хати вибiгла Мотря. Вона вийшла на город i окинула його оком з горба вниз, а од низу на горб, потiм вийшли на горб i ще раз помiряла грунт очима. Лаврiнова частка здалась їй бiльшою, мабуть, тим, що в чужих руках шматок хлiба все здається бiльшим. Вона скинула з себе пояс та давай мiряти город перше впоперек: на Лаврiновiй половинi вийшло бiльше на один пояс. Перемiряла вона вдруге, — ой лишечко! Лаврiнова частка була бiльше аж на два пояси.

 - Бодай вас лиха година мiряла, як ви оце перемiряли, — сказала сама до себе й заходилась мiрять поясом грунт вподовж: ой гвалт! Лаврiнова половина виходила довша на цiлий пояс, ще й висунулась рiжком на вулицю в бузину.

 - Потривайте ж! — крикнула Мотря на весь город. — Це, мабуть, свекрушище помагала їм мiрять! Це вона припустила собi на один пояс вздовж та на два пояси впоперек, ще й рiжок у бузинi собi одтягла.

 Мотря прожогом побiгла до хати, держачи в руках пояс, та репетувала на весь город. Коло припiчка стояла та хворостина, котрою Карпо з Лаврiном мiряв город. Мотря вхопила хворостину й кинулась у дверi кулею, як птиця.

 - Це ви, мабуть, з матiр’ю так мiряли город, бодай вас мiряв сей та той! — крикнула Мотря на порозi так, що дверi з обох хат разом одчинились i з дверей повискакували всi: i Карпо, й Лаврiн, i Кайдашиха, й Мелашка. Вони повитрiщали очi на Мотрю.

 - Чого вилупили баньки, неначе мене зроду не бачили? Як це ви перемiряли город? Та нехай його чорти спечуть з такою мiрою! — гукнула не своїм голосом Мотря й брязнула об землю хворостиною так, що вона аж захурчала.

 - Хррр! — захурчав насмiшкувато Лаврiн. — Чого це ти кричиш, неначе на батька.

 - Кричи на свою матiр! Я й тобi захурчу отiєю хворостиною, коли хоч. Як ви мiряли город, коли Лаврiнова половина бiльша i вздовж, i впоперек.

 - Твого розуму не спитали, бо свого, бач, нема, — сказав скривджений Лаврiн.

 - Неправда твоя. Мотре, — спокiйно сказав Карпо, заклавши руки за спиною.

 - Бреши сам! Ось я тiльки що сама мiряла. Iди в волость, нехай волость вас роздiлить, а не свекруха, — репетувала Мотря.

 - Одчепись од мене, сатано! Я й дома не була, як вони мiряли. Це правдива причепа! — сказала Кайдашиха. — Бере моє добро, ще й мене лає.

 - Iдiть мiряйте на моїх очах, а як нi, то я вашi кiлки на межi геть повикидаю за тин, а таки свого докажу, — кричала Мотря.

 Мотря вибiгла з сiней i побiгла на город; за нею пiшла Кайдашиха з Мелашкою, i за жiнками пiшли чоловiки. Мотря розперезалась i почала мiряти город поясом: впоперек Лаврiнова половина вийшла бiльша на два пояси.

 - А що, чия правда?

 - Як ти мiряєш? Пiддури кого дурнiшого, а не мене, — крикнула Кайдашиха, — свою половину мiряла, то натягувала, аж пояс лущав, а Лаврiнову половину мiряла, то аж пояс брався. Геть, погана! Дай я сама перемiряю з Мелашкою.

 Кайдашиха перемiряла весь город упоперек, — i знов обидвi половини були однаковi.

 - А що, чия тепер правда! — говорила Кайдашиха. — Ти мiряєш собi, то натягуєш, а чужому мiряєш, то стягуєш. Ти б людей соромилась! Тобi тiльки б сидiти з жидiвками в крамницях та обдурювати на аршинi людей.

 - Це якийсь жiночий сажень вигадала Мотря, що стягується й розтягується, як кому треба, — сказав насмiшкувато Лаврiн.

 - А отой рiжок, що в бузину ввiгнався, яким сажнем будеш мiряти? Не бiйсь, менi не оддаси? — сказала Мотря.

 - То одкуси його зубами! А де ж його дiть, коли вiн вигнався на вулицю, — сказала Мелашка.

 Мотря була сердита, що вийшло не так, як вона хотiла. Вона причепилась до Лаврiна за батькiвську спадщину.

 - Чом же ви не роздiлили пасiки? — сказала вона.- Адже ж пасiка батькова! Гаращо все загарбали собi в руки! На Лаврiновiй половинi в садку бiльше двома грушами i однiєю яблунею.

 - А ти вже й полiчила? — спитав Лаврiн.

 - Авжеж полiчила, i своїм не поступлюсь. Садок не твiй, а батькiвський, — сказала Мотря.

 - То пересади на свою половину! — -крикнув Лаврiн.

 - Який їх чорт подужає пересадить! Пересадиш, то пiдвередишся, — сказала Мотря.

 - О, пiдвередишся. Мотре, коли Карпо не поможе, — сказав, смiючись, Лаврiн.

 - Вже хоч i пiдвереджусь, чи нi, а таки свого. I докажу, — гукнула Мотря i вдарила кулаком об кулак, — ходiм лиш зараз у волость, нехай нас волость розсудить, а не ти з свекрухою. Дайте, лишень, нам половину пасiки, а як нi, та бери, Карпе, сокиру та й рубай грушi. Я вам свого не подарую, — кричала, аж сичала Мотря.

 - Та подивись, лишень, на твоїй половинi все старi грушi, а на моїй — щепи! — сказав Лаврiн.

 - Мотря каже правду: ви нам дайте половину пасiки, половину овець та свиней, — сказав Карпо.

 - Овва, який розумний! Забери ще половину котiв та собак! — кричала Кайдашиха. — А батька хто лупив у труди? Лаврiн хоч батька не бив.

 - Не бив, тiльки не слухав! — сказав спокiйно Карпо.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

           

Замовити роботу

Замовити роботу

Від партнерів