Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

«Кайдашева сім’я»

 - А ти забув, що я ще живу на свiтi? I я маю якесь право на батькове добро. Ти ладен, мабуть, мене живою в землю закопати! — говорила Кайдашиха. — Ти хочеш з своєю Мотрею мене, сироту, скривдить? Нi, Карпе, нехай нас громада розсудить!

 - Як громада, то й громада! Ходiм в волость, бо я своєю часткою не поступлюсь, — сказав Карпо.

 Карпо з Лаврiном та з Кайдашихою пiшли в волость, а Мотря з Мелашкою зостались у дворi коло волостi.

 Волость присудила Лаврiновi та матерi батькiвське добро, бо Карпо вже забрав свою частку ще за живоття батька. Як почула це Мотря, то трохи не скрутилась i наробила крику пiд волостю.

 Од того часу мiж Кайдашенками й їх жiнками не було миру й ладу. Карпо й Мотря посердились з Лаврiном та з Кайдашихою i перестали заходить до їх у хату.

 - А що, Мотре, виграла? Здобрiй тим, що тобi волость присудила, — дражнилась стара Кайдашиха з Мотрею.

 - Дражнiть уже, дражнiть, як ту собаку, — говорила Мотря i трохи не плакала от злостi.

 Обидвi сiм’ї насторочились одна проти другої, як два пiвнi, ладнi кинутись один на другого. Треба було однiєї iскорки, щоб схопилась пожежа. Та iскорка незабаром впала поперек усього на смiття.

 Раз уранцi Мелашка вимела хату й половину сiней, обмела коло своєї призьби, змела до порога та й пiшла в хату за рядюгою, щоб винести смiття на смiтник. Саме тодi Мотря вибiгла з сiней i вглядiла коло порога смiття. Смiття було пiдметене аж пiд Мотрину призьбу.

 - Доки я буду терпiти од тiєї iродової Мелашки! — крикнула Мотря на весь двiр; вона вхопила деркача та й розкидала смiття попiд Лаврiновою призьбою.

 Мелашка вийшла з хати з рядниною. Коли гляне вона, смiття розкидане геть попiд її призьбою й по призьбi.

 - Хто це порозкидав смiття? — спитала Мелашка в Мотрi.

 - Я розкидала: не мети свого смiття пiд мою призьбу, бо я тебе ним колись нагодую, — сказала з злiстю Мотря.

 - А зась! Не дiждеш ти мене смiттям годувати. Нагодуй свого Карпа, — сказала Мелашка i почала змiтати смiття докупи до порога.

 - Не мети до порога, бо менi треба через порiг ходити! — ляснула Мотря.

 - Авжеж, велика панi. Покаляєш, княгине, золотi пiдкiвки, — сказала Мелашка.

 - Не мети до порога, бо вiзьму тебе за шию, як кiшку, та натовчу мордою в смiття, щоб удруге так не робила, — сказала Мотря.

 Мотринi слова були дуже докiрливi. Мелашка спалахнула од сорому.

 - А, ти, паскудо! То ти смiєш менi таке говорити? Хiба ти моя свекруха? Ти думаєш, що я тобi мовчатиму? — розкричалася Мелашка. — То ти мене вчиш, як малу дитину? Ось тобi, ось тобi!

 I Мелашка пiдкидала смiття деркачем на Мотрину призьбу, на сiни, на вiкна, аж шибки в вiкнах дзвенiли, а що було мокре, те поприставало до стiни.

 Мотря глянула й рота роззявила. Вона не сподiвалась од Мелашки такої смiливостi й спочатку не знала, що казати.

 - То це ти так! То це та, що од свекрухи втiкала?

 - Ти менi не свекруха, а я тобi не невiстка. Я од тебе не втiкатиму i мовчать тобi не буду. Ось тобi на, ось тобi на!

 Деркач свистiв, як шулiка в повiтрi, у Мелашчиних руках, а шибки аж дзенькали. Мотря кинулась до Мелашки та й почала видирати деркача з рук. Мелашка була слабкiша i випустила його з рук. Мотря замахнулась на неї деркачем. Карпо сидiв у хатi, почув, що в вiкна щось порощить. Йому здалось, що в вiкна б’є град.

 »Що це за диво! Небо ясне, а в вiкна порощить град», — подумав вiн.

 - Гвалт! Гвалт! — закричала Мелашка. — Якого ти дiдька чiпляєшся до мене, сатано?!

 З хати вибiгла Кайдашиха просто од печi з кочергою в руках. Вона вглядiла, що Мотря пiдняла деркач угору i ладна вперiщити Мелашку, i махнула на Мотрю кочергою. Мотря одскочила од призьби, кочерга потрапила в Мотрине вiкно. Шибка дзенькнула, а дрiбне скло посипалось на призьбу.

 З хати вибiг Карпо, а за ним Лаврiн. Три молодицi вчепились до кочерги та до деркача, кричали, тяглись, сiпали тi причандали на всi боки. Деркач розiрвався. Нехворощ посипалась з деркача, неначе пiр’я з гуски. Чоловiки розборонили жiнок i розiгнали їх.

 - Одривай хату! Не буду я з вами жити через сiни, хоч би мала отут пропасти! — репетувала Мотря. — Бери, Карпе, сокиру, та зараз одривай хату, а як ти не хочеш, то я сама вiзьму сокиру та й заходжусь коло хати.

 - Чи ви показились, чи знавiснiли? — говорив Карпо. — Хто це розбив вiкно?

 - Твоя мати! Це вже пiшлося наче з Петрового дня! Одна обпаскудила менi стiни, друга вiкна побила. Ось тобi за те! Ось тобi! — крикнула Мотря й почала хапать рукою з калюжi грязь i кидати на Мелашчину хату. Бiла стiна стала ряба, неначе її обсiли жуки та гедзi.

 - Бий тебе сила божа! Не кидай, бо я тобi голову провалю кочергою, — крикнула Кайдашиха й погналась за Мотрею. Мотря втекла за причiлок, виглядала з-за вугла й репетувала та кляла Кайдашиху.

 - Лаврiне! Одривай їх хату. Про мене, нехай Мотря йде жити пiд три чорти або пiд греблю; я з нею зроду-вiку не буду жить пiд однiєю покрiвлею, — кричала Кайдашиха.

 - Карпе! Одривай хату, бо я пiдпалю й їх, i себе та й на Сибiр пiду, — кричала Мотря.

 - Лаврiне! Одривай їх хату, бо я ладна й до сусiд вибратись. Зараз пiду в волость, та нехай громада зiйдеться та розкидає їх хату, — кричала Кайдашиха.

 З тими словами Кайдашиха накинула свиту та й побiгла в волость позивати Мотрю та Карпа. Волосний покликав Карпа на суд. Карпо сказав, що вiн не думає одривать хати, а то тiльки полаялись та побились молодицi. Волосний вигнав Кайдашиху з хати. Слiдком за Кайдашихою прибiгла в волость Мотря й почала розказувати, починаючи од смiття. Волосний слухав, слухав та й плюнув.

 - Iдiть ви собi iк нечистiй матерi та, про мене, повибивайте й очi, не тiльки вiкна, — сказав волосний та й пiшов у кiмнату, ще й дверi причинив.

 Того ж таки вечора Кайдашиха повечеряла з дiтьми i вже лагодилась лягать спати. Коли чує вона — на горищi закиркали в сiдалi кури, закричали й кинулись з сiдала.

 - Ой, тхiр на горищi! — сказала Кайдашиха.

 - Може, злодюга лазить, — сказав Лаврiн. Кайдашиха вхопила лампу i вискочила в сiни; за нею вискочили в сiни Лаврiн та Мелашка.

 В сiнях було ясно. Хтось лазив на горищi з свiтлом.

 - Хто там лазить? — гукнув Лаврiн. З горища нiхто не обзивався, тiльки одна курка киркала на все горло, неначе її хто душив. Лаврiн вискочив на драбину й заглянув на горище. Там стояла Мотря з куркою в руках.

 - Якого ти нечистого полохаєш наших курей! — крикнув Лаврiн, стоячи на щаблi.

 - Хiба ти не бачиш? Свою курку впiймала на вашому сiдалi.

 - Хiба ж ми просили твою курку на наше сiдало? — гукнув Лаврiн. — Чи шапку перед нею здiймали, чи що?

 - Верни, лишень, менi яйця, бо моя чорна курка вже давно несеться на твоєму горищi.

 Мотря лазила по горищi та збирала по гнiздах яйця. Сполоханi слiпi кури кидались по горищi, падали в сiни на свiт.

 - Ой боже мiй! Це не Мотря, а бендерська чума. Вона мене з свiту зжене! — говорила Кайдашиха. — Ще хату пiдпалить лампою. Покарав мене тобою господь, та вже й не знаю за що!

 - Мабуть, за вашу добрiсть, — обiзвалась Мотря з горища й спустила з горища на щабель здорову ногу з товстою литкою.

 Одна курка впала з горища й погасила свiтло. В сiнях стало поночi. Лаврiн стояв, сп’явшись на драбину. Мотря штовхнула його п’ятою в зуби. Вiн сплюнув у сiни. Мотря штовхнула його по носi другою п’ятою. Гаряча литка посунулась по його лицi. Мотря ладна була сiсти йому на голову.

 - Куди ти сунешся на мою голову! — крикнув Лаврiн i почав трясти драбину. — Не лiзь, бо я тебе. сяка-така душе, скину з драбини!

 Лаврiн скочив у сiни i почав хитать драбину. Драбина стукала об стiну.

 - Скинь її з драбини додолу, нехай собi голову скрутить, щоб знала, як лазити на наше горище, — кричала в темних сiнях Кайдашиха.

 Лаврiн прийняв драбину. Мотря повисла на стiнi. Половина Мотрi телiпалась на стiнi, а друга половина вчепилась у бантину, як кiшка, однiєю рукою та лiктем другої руки. Мотря держала в руцi курку й не хотiла її пускати, а в пазусi у неї були яйця, дуже делiкатний крам. Мотря боялась наробить в пазусi яєчнi, держалась за бантину й нiяк не могла видертись назад на горище. Нижча половина тягла її вниз.

 - Ой, лишечко, ой, упаду, ой-ой-ой, гвалт!.. — зарепетувала Мотря не своїм голосом.

 Од гвалту Карпо не всидiв у хатi й вискочив у сiни з свiтлом. Лаврiн стояв серед сiней з драбиною. Мотря телiпалась на стiнi, неначе павук на павутинi.

 - Драбиною її плещи, та добре! — кричала Кайдашиха. — Нехай не збирає яєць на нашому горищi!

 Кайдашиха кинулась до драбини й була б справдi почастувала нижчу половину Мотрi драбиною, але Карпо видрав драбину в Лаврiна, пхнув матiр так, що вона трохи не перекинулась, i пiдставив драбину пiд Мотрю. Вона злiзла додолу з куркою в руках.

 - Оддай менi яйця, злодiйко! Нащо ти покрала нашi яйця? — репетувала Мелашка.

 - Це моя курка нанесла, — говорила Мотря, втiкаючи в свою хату.

 - А хiба ж твоя курка їх позначила, чи що? Як не вернеш яєць, я пiду в волость, — говорила Кайдашиха.

 - Про мене, йдiть i за волость, — кричала Мотря з своєї хати, витираючи ганчiркою яєчню в пазусi.

 Мелашка засвiтила свiтло, половила в сiнях свої кури й повикидала їх на горище. В обох хатах ще довго було чути крик. Той крик стихав помаленьку, як хвиля на водi пiсля вiтру, доки зовсiм не затих.

 - Одривай хату од цих злиднiв! — говорила Мотря в своїй хатi Карповi.

 - Чи ти здурiла, чи що? Неначе хату одiрвати так легко, як шматок хлiба одкраять? Ти не знаєш, що то буде коштувать.

 - Що б там не коштувало, одривай, а нi, я сама одiрву, — говорила Мотря. .

 - Ану, ну, спробуй! Оце вигадала таке, що й купи не держиться.

 Одначе швидко пiсля того Карпо побачив, що Мотря говорила таке, що держалось купи.

 На другий день Кайдашиха прибралась i пiшла до священика жалiтись на Мотрю. Вана розказала все дiло не так священиковi, як матушцi. Матушка дала бабиним онукам коржикiв та бубликiв, печених з сахаром. Кайдашиха принесла тi гостинцi, роздала Мелащиним дiтям. Мотринi дiти почули носом гостинцi й повибiгали в сiни. Кайдашиха роздала й їм по бубликовi.

 - Не берiть од баби гостинця, бо вона злодiйка, — крикнула Мотря з своєї хати.

 Дiти забрали гостинцi та й давай махати рученятами на бабу та промовлять тi слова, що їм доводилось не раз чути од матерi.

 - Баба погана, баба злодiйка! — лепетали дiти.

 - А гостинця взяли од баби, ще й бабу лаєте, — сказала Кайдашиха i заплакала.

 Мотря вискочила з хати, поодиiмала од дiтей бублики та й кинула собакам.

 - Чи ти людина, чи ти звiрюка, — сказала Кайдашиха, втираючи сльози.

 Того-таки дня Мотрин старший хлопець напився з Мелащиного кухля води коло Мелащиної дiжки, бо в сiнях стояло двi дiжки з водою: Мотрина по один бiк, Мелащина по другий. Малий хлопець, не розбираючи материного погляду на право власностi, вхопив кухоль з тiєї дiжки, що стояла до його ближче, але якось не вдержав кухля в руках, упустив та й розбив.

 Кайдашиха вискочила з хати i наробила галасу.

 - Бач, iродова душе, вчила дiтей мене лаяти, а твої дiти менi шкоду роблять, — крикнула Кайдашиха до Мотрi в дверi, — iди, лишень, сюди та подивись!

 Мотря вибiгла з хати й подивилась. Черепки лежали далi, а хлопець стояв, засунувши пальцi в рот i схиливши винну голову.

 Кайдашиха, недовго думавши, вхопила кухоль з Мотриної дiжки та — хрьоп ним об землю.

 - Оце чорт його й видав. Старе як мале! Зовсiм баба з глузду з’їхала. Що вам дитина заподiяла? — крикнула Мотря.

 - Твої дiти такi змiюки, як i ти. Наплодила вовченят, то не пускай їх до моєї дiжки.

 - То сховайте свою дiжку в пазуху, а кухля менi купiть, бо ви не дитина, — сказала Мотря.

 - Овва! Гаращо розпустила своїх дiтей, як зiнських щенят. Не дiждеш. — сказала Кайдашиха.

 - Коли так, то й я вам оддячу! — сказала Мотря. При тих словам вона побiгла в Лаврiнову хату, вхопила з полицi горшка i хрьопнула ним об землю. Мелашка i Лаврiн тiльки рота пороззявляли. Мотря вибiгла з хати. Мелашка за нею.

 - Коли так, то й я зугарна до московської закуцiї, — закричала Кайдашиха i як несамовита вбiгла в Мотрину хату, вхопила з припiчка здорову макiтру та — хрьоп нею об землю.

 Карпо схопився з лави. Йому здалося, що мати збожеволiла.

 - О, стонадцять чортiв вам з Мелашкою разом! За таку макiтру я знаю як вам оддячити! — закричала Мотря, блiда, як вiск. Вона вскочила в Лаврiнову хату, вхопила кочергу та й свиснула нею по купi горшкiв, що сохли на лавi. Горшки застогнали; черепки посипались додолу.

 Кайдашиха, недовго думавши, вхопила кочергу, Мелашка вхопила рогача та в Мотрину хату! Кайдашиха лупила кочергою горшки на полицi, Мелашка частувала миски рогачем на миснику. Горшки сипались з полицi, як яблука з яблунi, неначе земля тряслася.

 Кайдашенки так здивувались, що їм здалося, що молодицi зовсiм показились. Лаврiновi спала на ум думка, чи не покусала часом матерi скажена собака. В Карпа була така сама думка. Йому здалось, що до Мотрi вже приступає. Але глянули вони, що з полицi сипляться горшки, а з мисника миски, та давай оборонять полицю та мисник. Карпо насилу поборов матiр i одняв од неї кочергу. Лаврiн висмикнув з Мелащиних рук рогача i спас живоття трьом полумискам.

 Всi три молодицi насилу дихали. Вони разом верещали, гвалтували, лаялись. Клекiт у хатi був такий, що не можна було нiчого розiбрати.

 - Ти — змiя люта, а не свекруха! — кричала Мотря. — Буду я чортова дочка, коли не розiб’ю тобi кочергою голови.

 - Хто? Ти? Менi? Своїй матерi? — сичала Кайдашиха. — Карпе! ти чуєш, що твоя Мотрунька говорить на мене? То це ти таке говориш менi, своїй матерi? Карпе, вiзьми вiрьовку та повiсь її зараз у сiнях на бантинi, бо як не повiсиш, то я їй сама смерть заподiю.

 - Карпе, вiзьми налигача та прив’яжи на три днi свою матiр серед вигону коло стовпа, мов скажену собаку, нехай на неї три днi собаки брешуть, нехай на неї три днi вся громада плює! Вона мене або отруїть, або зарубає, — верещала Мотря.

 - Що ти кажеш? Щоб мене мiй син, моя кров, та прив’язав налигачем серед вигону на смiх людям? — сичала Кайдашиха. — Ось я вiзьму мiшка та напну тобi на голову мов скаженiй собацi, бо ти нас усiх перекусаєш.

 Кайдашиха витягла з-пiд лави порожнього мiшка й кинулась до Мотрi.

 Карпо тiльки очi витрiщив i не знав, кого слухать: чи вiшати жiнку, чи прив’язувати налигачем матiр.

 - Ти злодiйка! Ти покрала в нас яйця! — кричала Кайдашиха й кинулась до Мотрi з мiшком у руках.

 - Брешеш, не докажеш! Ти сама злодюга, бо обкрадала мене, мою працю цiлий рiк. Я на тебе робила, як на пана панщину, — кричала Мотря.

 - А чом же ти мене не кидала, коли тобi було в мене погано? — пищала Кайдашиха. — Чом тебе чорти не понесли на Бассарабiю або за границю?

 - Овва, через таке паскудство та оце тiкала б за границю! Тiкай сама хоч пiд шум, пiд греблю! — гвалтувала Мотря. — Ти злодюга, ти вiдьма!

 - Хто? Я? Я вiдьма? Я злодюга? — сичала Кайдашиха. — Ось тобi на!

 Кайдашиха тикнула Мотрi дулю й не потрапила в нiс, та в око. Мотря вхопила деркача i сунула держалном Кайдашисi просто межи очi.

 - Ой лишечко! Виколола проклята змiюка менi око! — заплакала Кайдашиха i вхопилась за праве око.

 В неї з ока потекла кров. Лаврiн та Мелашка побачили кров i розлютувались. Вони кинулись оборонять матiр. Лаврiн пхнув Мотрю. Мотря дала сторчака на лаву. Карпо кинувся обороняти Мотрю i пхнув Лаврiна. Лаврiн ударився об мисник. Три полумиски, захищенi Лаврiном од наглої смертi, посипались йому на голову.

 - Одривай, Карпе, хату, бо я тебе покину з твоєю проклятою матiр’ю, з твоїм iродовим кодлом! — репетувала Мотря.

 - У волость її, розбишаку! В тюрму її! Одривай, Лаврiне, їх хату, бо я сама полiзу та буду зривати кулики.

 Лаврiн i справдi розлютувався. Вiн ухопив драбину, приставив до стрiхи, вискочив на покрiвлю й почав зривати кулики з Карпової хати. Кулики сипались на землю. На хатi заблищали крокви й лати, наче сухi ребра. Тим часом Кайдашиха зумисне розмазала кров по всьому виду, замазала в кров пазуху, повисмикувала з-пiд очiпка волосся та й побiгла до священика, а потiм у волость i наробила там гвалту.

 - Ой боже мiй! Дзвонiть в усi дзвони! Карпо з Мотрею вбили Лаврiна, вбили Мелашку, вбили й мене! Рятуйте, хто в бога вiрує! — кричала не своїм голосом Кайдашиха в волостi. — Скликайте громаду та зараз, зараз!

 Волосний i писар, побачивши покривавлену Кайдашиху, полякались i побiгли до Кайдашенкiв.За ними бiгла Кайдашиха та галасувала на все село. Волосний з писарем прибiгла в двiр i вглядiли живого Лаврiна. котрий сидiв на хатi та зривав кулики. З хати вибiгла Мелашка, здорова й жива, а за нею Мотря.

 - Рятуйте мене! — голосила Мотря. — Як мене знайдуть зарубану сокирою, то нехай уся громада знає, що мене зарубала свекруха! Рятуйте, хто в бога вiрує!

 - Чого це ти, навiсна, кричиш? — спитав голова. — Адже ж ти жива.

 - Рятуйте мене, вона мене вже вбила! — репетувала Кайдашиха.

 - Чи ви показились, чи що? — сказав писар. — Бiгає по дворi й кричить, що її вже вбили. Що тут у вас скоїлось?

 - Ось що скоїлось! — ткнула пальцем на око Кайдашиха.

 - А ти що робиш ото на хатi? — гукнув голова до Лаврiна. Зараз менi злазь та давай одвiт перед нами.

 - Не злiзу, доки не одiрву Карпової хати, — говорив Лаврiн i швиргонув куликом волосному на голову.

 - Якого ти нечистого кидаєшся куликами? Зараз менi злазь, а то я полiзу та сам тебе стягну, та всиплю тобi сотню рiзок, — кричав волосний.

 Лаврiн трохи прохолов, зiрвавши пiвсотнi куликiв, i злiз додолу. Волосний з писарем пiшли в хату: в Лаврiновiй i в Карповiй хатi валялись купами черепки.

 З хати повибiгали дiти, вглядiли страшне закривавлене бабине лице й пiдняли гвалт. Собаки гавкали на писаря та на голову, аж скиглили. З села почали збiгатись люди. Волосний з писарем та з кiлькома громадянами повели в волость Кайдашенкiв, їх жiнок та Кайдашиху. Вони насилу розплутали їх справу i присудили Карповi одiрвати хату й поставити окроми на своєму городi, бо Лаврiн, як менший син, мав право зостаться в батьковiй хатi i за те був повинен додержать матiр до смертi. Громада присудила роздiлити грунт мiж Кайдашенками пополовинi.

 Волосний таки посадив Мотрю за бабине око в холодну на два днi.

 Пiсля такої колотнечi стара Кайдашиха заслабла. В неї нагнало око, як куряче яйце. Око стухло, але од того часу вона ослiпла на праве око.

 - Господи! Од чого це в нас почалася колотнеча в сiм’ї? — казала Кайдашиха. — Це воно не дурно: це, мабуть, майстри закладали хату не на смерть, а на колотнечу.

 Кайдашиха надумалась пiти до священика й просити його, щоб вiн освятив хати. Не сказавши нiчого Лаврiновi й Карповi, щоб вони часом тому не спротивились, Кайдашиха побiгла до священика й попросила його освятить хати.

 Наступав храм в семигорськiй церквi, i молодицi на селi почали мазати хати. Мотря якраз того дня полiзла в пiч, щоб її вимазать.

 Кайдашиха прийшла додому з священиком, з ними прийшов i дяк з паламарем.

 Священик покропив свяченою водою хату й сiни. Кайдашиха просила його посвятить i Карпову хату: їй усе-таки шкода було сина.

 Кайдашиха одчинила дверi в Карпову хату, а там з припiчка телiпались ноги п’ятами догори, пальцями вниз. Товстi литки стримiли, наче двi деревини. В печi лежала Мотря.

 Священик покропив Карпову хату.

 - Нащо ви, мамо, святите мою хату? Хiба я вас просив, чи що? — сказав матерi Карпо.

 - На те, щоб твоя жiнка не била горшкiв та не вибивала очей, — сказала Кайдашиха. — Нашу хату майстри закладали на твою Мотрю.

 - То святiть, мамо, перше себе, бо й ви не безвиннi: набили горшкiв удвох з Мелашкою бiльше од Мотрi, — сказав Карпо.

 - Не жартуй, сину! Ти ще молодий. Пам’ятай: у тебе дiти, в тебе худоба.Гляди, лишень…

 - Та вже святiть не святiть мою хату, а я її одiрву та й не буду закладать на колотнечу, — сказав Карпо i зраз заходився одривати хату та ставить на своєму грунтi.

 Двiр був невеликий, а як його роздiлити, то очевидячки обидвi половини стали ще меншi. Стара хата стояла на вулицю боком, бо хати в селах ставлять вiкнами i дверима на пiвдень, а пiвдень припадав не на вулицю. Карпо поставив свою хату недалечко од Лаврiнової. Вона стояла до Лаврiнових дверей задвiрком.

 Мотря намагалась, щоб Карпо загородив такий тин, щоб i птиця через його не перелiтала. Карпо мусив перегородить i двiр, i город.

 - Отак би ти, Карпе, давно зробив, то були б i горшки цiлi, i в твоєї матерi очi не повилазили б, — говорила Мотря.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

           

Замовити роботу

Замовити роботу

Від партнерів