Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

«Кайдашева сім’я»

 - Та покинь отого глиняника! — сказав Карпо i хотiв однять од неї драного горшка.

 Мотря сiпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках. Червона глина полилась по землi.

 - Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досi припiчка не пiдвела, — сказала Мотря, але не пiшла в хату пiдводить припiчок, а почала мазать призьбу. Мотрi хотiлось пожартувать з Карпом. Тiльки що вона почала мазати призьбу од порога, Карпо сiв на призьбi.

 - Ей, встань, бо я й тебе пiдведу червоною глиною: будеш ще рудiший, — сказала Мотря, махаючи вiхтем коло самого Карпа.

 - Мотре! Хто це тобi купив таке гарне намисто? — спитав Карпо.

 - Та вже ж не ти, — сказала Мотря i знов махнула вiхтем коло самого Карпа; Карпо посунувся ще далi.

 - А якби я купив тобi намисто, щоб ти сказала?

 - Не знаю, що б я сказала, — промовила Мотря.

 Карпо одсунувся на самий край призьби; далi вже й призьби не було.

 - Вставай, бо зiпхну! — крикнула Мотря.

 - Ану пхни, чи подужаєш? — промовив Карпо й осмiхнувся.

 - Тiкай, бо, їй-богу, пхну. Я не подивлюсь тобi в вiчi, — крикнула Мотря й замахнулась на Карпа вiхтем. Червона глина бризнула трьома кров’яними крапельками на бiлу Карпову сорочку.

 Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся й покотивсь з горбика. Карпо обернувся, щоб не замазать чобiт, i зачепив п’ятою другого глиняника з бiлою глиною, що стояв коло самого порога. Глиняник покотився на середину двору, а за ним простяглася бiла стежка, неначе хто простелив од порога бiлий рушник.

 - Чи ти здурiв, чи ти збожеволiв! — крикнула Мотря на ввесь двiр. — Ой лишечко менi! Що ж оце буде, як мати надiйдуть з ярмарку?

 Карпо стояв серед двору й осмiхався. Вiн нiколи не смiявся гаразд, як смiються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навiть тодi, як губи осмiхались.

 - Вiзьми ж та поприбирай, бо я не знаю, що це менi мати скажуть. Це ж мати купила на ярмарку вальок отiєї червоної глини за цiлого п’ятака, — промовила Мотря жалiбним голосом.

 - Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дiвчата за глиняниками плачуть.

 - Добрi смiшки! Як вiзьму оцього вiхтя та обмажу тобi голову, то ти бiльше не будеш менi глиняникiв перевертать.

 Мотря нахилилась, вхопила з землi вiхтя з червоною глиною i вже замахнулась, щоб кинуть ним на Карпа

 - Не сердься: найму завтра музики, — промовив Карпо.

 Мотря бачила, що Карпо залицяється до неї, i здержувала свiй гнiв. Другому парубковi вона б i справдi обмазала глиною потилицю.

 Тiльки що Мотря замахнулась вiхтем, за вербами заторохтiв кiнський вiзок. Мотря опустила руку.

 - Боже мiй! Їй-богу, мати з батьком їдуть з ярмарку. Карпо скочив через перелаз i пiшов попiд тином. По другий бiк вулицi котився вiзок i пiдкотився пiд ворота. Довбишка зараз углядiла пiд хатою двi смуги розлитої глини i два глиняники, що качалися серед двору.

 - А це, дiвко, що таке? — крикнула мати з воза. — Чи ти п’яна, чи твереза, що поперекидала серед двору глиняники?

 - Та тут ускочив у двiр чийсь кабан. Як почала я ганяться за ним а вiн, проклятий, як дременув попiд хатою, то й поперевертав обидва глиняники, — говорила Мотря.

 - Це, мабуть, рябий Парасчин кнур? Вiн, каторжний, скакає через тини, як собака, — промовила мати. — Чом же це ти не пiдвела перше припiчка, та заходилась коло призьби? — говорила мати, ввiйшовши в хату.

 - Оце, господи! Чом та чом? — крикнула й собi Мотря. — Якби не той каторжний кнур, бодай вiн луснув, я б досi все дiло поробила, — сказала Мотря, осмiхаючись до стiни.

 Карпо тим часом прийшов додому й застав уже батька й матiр дома. Тiльки що вiн увiйшов у двiр, батько спитав його:

 - Де ж це ти, Карпе, був? Може, розкопував шлях через гору?

 - Через яку гору? — спитав Карпо, не дивлячись на батька.

 - А через оту-о! Хiба не бачиш? — сказав Кайдаш, показуючи рукою на крутий шпиль, що трохи не висiв над його садком. — Я ж вам обом казав, щоб ви трохи розкопали дорогу навскоси. Одначе сьогоднi не можна жати, а копать можна.

 - Хiба я здурiв, щоб гори розкопував, — сердито обiзвався Карпо.

 - А як же ми возитимемо снопи? — сказав батько.

 - Так, як i возили, — -знехотя сказав Карпо.

 - А хiба ж мало осiв ми там поламали?

 - То ще з одну або зо двi поламаємо. Цiлий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать. Оце справдi штука!

 - А хто ж її розкопає, як ми не почнемо? Комусь треба почать, — сказав батько.

 - Як хтось почне, то й я копирсну заступом скiльки там разiв, — сказав Карпо i пiшов у хату.

 - I я так само, — обiзвався Лаврiн та й собi пiшов у хату.

 Старий Кайдаш тiльки рукою махнув, розпрягаючи воли: були пани, шляху не розкопали, настала волость, а шлях все-таки не розкопаний.

 - Не буду ж i я його копать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у йому смак, — бубнiв сам до себе Кайдаш.

 На дзвiницi вдарили в дзвiн. Старий Кайдаш зняв шапку, тричi перехрестився i пiшов до церкви, загадавши синам ладнати два вози з рублями для возовицi. Другого дня свiтом вони збирались їхать на поле по снопи, незважаючи на те, що була недiля. Селяни поважають недiлю й празники i не роблять нiякої роботи, але не мають за грiх одного дiла: возити в недiлю та в празник снопи.

 В недiлю вранцi перед службою Мотря Довбишiвна прибиралась до церкви. Вона принесла з хижки зав’язанi в хустцi квiти та стрiчки i розсипала їх по столi, застеленому бiлою скатертю; принесла й поставила на лавi червонi сап’янцi. Довбишiвна сiла на круглому дзигликовi коло стола, а подруга-сусiда надiла Мотрi на голову кибалку, вирiзану з товстого паперу, схожу на вiнок; на кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрiчку з золотої парчi, а потiм клала стрiчки одну вище од другої так, що над лобом було видко пружок од кожної стрiчки. Всю кибалку кругом i всi коси вона обтикала квiтками з червоних, зелених, синiх i жовтих вузеньких стьожок. За вуха вона позатикала пучки дрiбненького барвiнку, качуринi кучерi та павинi пера i потiм розстелила по спинi двадцять довгих кiнцiв стрiчок до самого пояса.

 - Нащо це ти, Мотре, так прибираєшся? — спитала в неї мати. — Тепер же не велике свято. Нащо ти надiваєш всi квiтки та стрiчки?

 - Та коли залежались у скринi. Хочу трохи провiтрить, — сказала Мотря, але в неї була зовсiм iнша думка. Карпо обiцяв для неї найнять музики. Вона сподiвалась побачиться з ним у церквi.

 Мотря вбралася в зелену спiдницю, в червону запаску , пiдперезалась довгим червоним поясом i попускала кiнцi трохи не до самого долу, одяглась в зелений з червоними квiтками горсет, взулась в червонi чоботи, надiла добре намисто, взяла в руки бiлу хусточку та й пiшла до церкви. Вся її голова аж нiби горiла квiтками проти сонця. Павине пiр’я блищало й миготiло, а золотий пружок парчi на чорних косах сяв i надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам.

 Вона дiйшла до Кайдашевого двору. Саме тодi з крутого шпиля з’їжджали два вози з снопами, неначе два стiжки котились з гори. То вiз снопи Кайдаш з двома синами. Високi вози посхилялись на воли й кололи їх в спину гострою соломою та остюками. Воли аж позадирали голови вгору та повитрiщали здоровi очi.

 - Карпе! Держи-бо цабе! — крикнув батько на сина. — Поминай колесом отой каторжний горбок.

 - Цабе, сiрий! Цабе, моругий! — крикнув Карпо i крутнув батогом над рогатими головами.

 Але саме в той час вiн глянув униз. Проз їх двiр iшла Мотря в квiтках та стрiчках. Червона запаска, червонi чоботи, як жар, пояс — все блищало й сяло проти вранiшнього сонця, як щире золото. Карпо задивився на те диво, а вiз вискочив уже одним колесом на крутий горбик.

 - Держи цабе! — крикнув не своїм голосом старий Кайдаш, побачивши, що вiн нахиляється на один бiк. — Чи ти оглух, чи ти ослiп! Карпе, держи-бо цабе!

 Карпо не мiг одiрвать очей од Мотрi, а вiз усе нахилявся набiк. Батько кинув заднього воза i побiг з гори до переднього та все кричав: цабе, сiрий, цабе! Вiз вискочив колесом на горбок i перекинувся набiк. Передня вiсь хруснула, як трiска, а колесо зав’язло в рiвчаку.

 - Ой, лиха моя година та нещаслива! — крикнув Кайдаш. — Це ж мене покарала свята недiля. I нащо було сьогоднi їхати по снопи?

 Не встиг Кайдаш набiдкаться, як заднiй вiз нагнався на переднiй i перекинувся.

 Тим часом на дзвiницi вдарили в усi дзвони. Всi люди, що сидiли коло церкви, повставали й почали хреститься. Кайдашевi було видко увесь шпиль, на котрому стояла церква, всiх людей коло церкви. Вiн зняв шапку i почав хреститись.

 - Господи милостивий та милосердний! Покарала мене й свята недiля, й свята п’ятниця. Тепер хоч сядь та й плач! — говорив Кайдаш i трохи не плакав.

 - Вас, тату, все карає як не п’ятниця, так недiля, — сказав Карпо насмiшкувато.

 - Ти вже в нас великорозумний. Коли б пак було копирснуть хоч раз заступом того каторжного горбика! Що ж тепер будемо на свiтi божому робити? — бiдкався старий Кайдаш.

 - Кидаймо снопи та ходiм до церкви, — сказав Карпо.

 В старого батька й справдi була така думка. Йому хотiлось одмолитись за свiй грiх. Карповi ще бiльше хотiлось до церкви. Вiн тiльки поглядав, як Мотря йшла на гору до церкви, як увiйшла в браму, як перейшла цвинтар пiд зеленими вишнями й стала коло самих дверей, коло дiвчат.

 Карпо глянув на вози й важко здихнув. Треба було браться за роботу.

 Вже задзвонили на «Достойно», як Кайдаш з синами впорався коло воза, одвiз снопи в двiр, а на горi зостався тiльки поламаний вiз.

 Старий Кайдаш накинув свиту й пiшов до церкви одмолюватись за свiй грiх. За ним слiдом пiшов i Карпо, щоб подивитись на Мотрю.

 Карпо перейшов цвинтар i тiльки встиг кинути очима на Мотрю. Вона зумисне стала коло дiвчат з самого краю. Карпо ледве вглядiв на ходу її гострi, як нiж, очi, вхопив її блискучий погляд з-пiд вiнка квiток та зеленого листя.

 Виходячи з церкви, Карпо догнав Мотрю за брамою. Її довгi стрiчки маяли на вiтрi, неначе листя розкiшного хмелю, що почiплявся на тополi. Мотря затулила губи хустиною, але зараз їх одтулила й смiливо спитала:

 - Чи вийдеш по обiдi на музики?

 - Вийду! А ти, Мотре, вийдеш?

 - Вийду, хоч би й мати не пускала, — одказала Мотря i побiгла на греблю та й сховалась за вербами, тiльки червонi стрiчки блищали мiж зеленим листом.

 »Ой, важу я на цю дiвчину вражу, та не знаю, чи буде вона моєю: в’ється, як в’юн у руках, та коли б не вислизнула з рук», — подумав Карпо та й пiшов у хату.

 По обiдi на вулицi вдарили троїстi музики i пiшли через все село до корчми, виграваючи дорогою. Заворушились дiвчата на городах та в садках, висипались на вулицю, аж перелази затрiщали. Жнива кiнчились, наставав вiльнiший час. Дiвчата збирались на гулянку пiд корчмою. Корчма стояла коло греблi над ставком мiж високими вербами. Всi дiвчата були тiльки в червоних кибалках, одна Мотря прийшла в квiтках та в стрiчках. Дiвчата зглядались одна з другою та все поглядали на Мотрю. Мiж парубками зачорнiла висока смушева Карпова шапка. Карпо найняв музики дiвчатам. Усi дiвчата здивувались. Нiхто не догадавсь, що вiн найняв музики для однiєї Мотрi. Мотря пiшла у танець i повела за собою других дiвчат. За дiвчатами пiшли в танець хлопцi. Тiльки Карпо стояв оддалеки, заклавши одну руку за пояс. Вiн не любив i не вмiв танцювать. Оддалеки вiн спiдлоба дивився на Мотрю, як на її плечах манячiли довгi кiнцi стрiчок, як дрiботiли в танцях її червонi чоботи, як бряжчало на шиї добре намисто з дукачами.

 Музики разом стали, неначе струни порвали. Дiвчата перестали танцювать. Карпо все стояв та скоса поглядав на Мотрю. Вiн не приступив до неї, не розмовляв з нею. Мотрю почала брати злiсть. Надвечiр дiвчата почали розходитись. Пiшла додому й Мотря, трохи сердита на Карпа. Карпо наздогнав її i пiшов з нею поруч, але довго не промовляв i слова. Мотря мовчки лузала насiння. Довбишiв двiр був недалечко. Вже було видко садок i задимлений верх. Вони пiшли греблею.

 - Чого це ти, парубоче, слiдком iдеш за мною? Мати вглядить та ще й вилає, — сказала Мотря, не дивлячись на Карпа.

 - А як я свисну за садком, чи вийдеш?

 - Я б обсадила черешнями двiр, щоб i твого голосу не було чуть.

 - Чому ж так?

 - Хто тебе знає, чи ти гордий, чи ти пишний, чи гордо несешся? Я не знаю, чи ти мене вiрно любиш, чи з мене смiєшся. Ще й слави на все село наробиш.

 Карпо спинився пiд вербою на греблi. Мотря i собi стала.

 - Я не гордий, я не пишний i гордо не несуся. Я тебе, Мотре, щиро люблю i з тебе не смiюся.

 Мотря стала якась добрiша i ласкавiша. Вона осмiхнулась i глянула Карповi просто в вiчi. Її блискучi очi неначе легка роса присипала.

 - Як зiйдуть зорi на небi, я видам матерi вечерю та й вискочу на часок у садок. Прощай, Карпе! — сказала Мотря i крутнулась перед ним так швидко, що її стрiчки обсипали йому лице, нiби пухом.

 »Ой ти, дiвчино, з кучерявої рути-м’яти звита та з гостролистої шельвiї!» — подумав Карпо i повернув назад до дому.

 Минуло недiль зо двi. Вже кiнчалось лiто. Перед самим Семеном Карпо заслав до Мотрi старостiв. Старости замiняли хлiб; Мотря не цуралася Карпа.

 На Семена старий Кайдаш надiв нову чорну свиту, засунув за пазуху паляницю, взяв у руки цiпок i пiшов з своєю жiнкою до Довбишiв у гостi. Кайдашиха вбралась, як у недiлю, в горсет, в жовтi чоботи, в нову бiлу свиту, ще й засунула в рукав бiлу хусточку. Довбишi були багатенькi, i Кайдашевi хотiлось себе показать перед багатирями.

 Кайдаш з жiнкою ввiйшов у Довбишiв двiр. Надворi було гаряче, як лiтом. Сонце тiльки що звернуло з пiвдня. Кайдашиха стала коло ворiт i обтерла полою пил з жовтих чобiт. Недалеко од хати пiд грушею Мотря терла коноплi, її руки ходили ходором. Терниця гавкала пiд її руками, як сучка, дрiбно та голосно, аж скрипiла, аж вила. Жменя конопель маяла в її руцi неначе лисячий хвiст.

 - Добридень, моя дитино! Боже, поможи! — промовила Кайдашиха до Мотрi тоненьким голосом.

 - Доброго здоров’я! Спасибi! — обiзвалась Мотря з садка, i її руки не переставали ворушити мечик терницi. Вона тiльки пiдвела голову вгору i знов спустила очi на терницю.

 - Чи батько та мати дома? — спитала Кайдашиха.

 - Дома. Вони в хатi, — обiзвалась Мотря, i терниця замовкла на хвилину та й знов загавкала на ввесь садок.

 Довбишка виглянула в вiкно й догадалась, що Кайдашi йдуть на розглядини. Вона миттю заслала скатертю стiл, поклала на столi хлiб, накинула на себе горсет, а Довбиш вискочив у сiни, вскочив у хижку i накинув на себе свиту.

 Ще Кайдашиха розмовляла в дворi з Мотрею, а Довбишка одчинила сiнешнi дверi й стала на порозi. Кайдашi привiтались до Довбишки. Хазяйка попросила їх у хату. В сiнях гостей стрiв Довбиш i поцiлувався з ними. Всi вони ввiйшли в хату, i гостi знов поздоровкались з хазяїнами.

 Кайдашиха поклала на стiл паляницю. Довбишка взяла паляницю в руки, поцiлувала й знов поклала на стiл.

 - Як вас, свахо, бог милує? Чи живi, чи здоровi, моє серденько? — говорила Кайдашиха тонким голосом та все пишала губи.

 - Спасибi вам, свахо! Живемо потрошку, хвалити бога. Сiдайте, свахо, щоб старости сiдали, — просила хазяйка.

 - Та дай же, боже, щоб старости сiдали. Як дасть господь милосердний, то, може, й справдi старости незабаром сядуть у вас, — говорила Кайдашиха, втираючи губи й вид хусточкою, хоч на губах i на виду нiчогiсiнько не було.

 - Чи це ви, свахо, запилились? — спитала в Кайдашихи хазяйка.

 - Еге, моє серденько. Надворi душно, неначе серед лiта, — сказала Кайдашиха i знов удруге обтерла вид хусточкою. Вона любила чепуритись i держала себе дуже чисто. Все на їй було чистеньке, неначе нове.

 Кайдашиха сiла коло стола на ослонi. Кайдаш балакав з хазяїном.

 - Та сiдайте-бо, свахо, за стiл! — просила хазяйка. Кайдашиха пересiла з ослона на лаву. Вона дуже церемонилась i була прохана. Пробуваючи на службi в панiв, вона набралась од їх чимало пишання.

 - Та сiдайте-бо, свахо, за стiл, будьте ласкавi. Оце, господи! А ви, свату, чого це стоїте? Сiдайте за стiл, а то ще й старости нашi спротивляться.

 Кайдаш полiз за стiл. Кайдашиха тiльки трохи посунулась по лавi до стола й очi спустила додолу.

 - Оце, господи! Сiдайте-бо, свахо, коли ваша ласка, на покутi! Ви ж таки наша сваха! — припрошувала хазяйка Кайдашиху.

 Кайдашиха зовсiм спустила очi, запишалась, втерла губи хусточкою i посунулась на саме покуття. Вона ледве пiдвела очi й глянула на хату.

 - Де це моя Мотря? Оце загаялась за тiєю роботою. Вже й час полуднувать, — говорила хазяйка, вештаючись по хатi.

 - Та й робоча ж ваша дочка! Що за золота в вас дитина. Там так пильнує коло роботи, що й не розгинається. Ото, моє серце, гарну невiсточку матиму, коли дасть господь милосердний довести дiло до ладу, — заговорила Кайдашиха, неначе в розмовi мед розлила по хатi.

 Довбишка гукнула на Мотрю. Мотря ввiйшла в хату i стала коло порога. Мати загадала їй зiбрати з глечика сметану та накришить сала. Сама хазяйка накраяла хлiба, а хазяїн внiс з хижки бокату пляшку горiлки i поставив на стiл. В горiлцi плавав червоний стручок перчицi, неначе тiльки що вирваний на городi. Кайдаш глянув на перець, i в його слинка потекла.

 Мотря поставила на стiл полумисок з сметаною й тарiлку з шматочками сала. Кайдашиха не зводила з Мотрi очей, неначе хотiла випитать всю її душу. Її очi з м’якеньких стали зразу тверденькi. Брови насупились, а осмiх злетiв з уст i нiби вилетiв з хати.

 - Спасибi тобi, моє серце кохане, що ти нас вiтаєш, — промовила Кайдашиха до Мотрi, i знову на її уста прилинув осмiх, а з словами неначе полилась патока з уст.

 Кайдашиха сiла, згорнувши руки, нiби тiльки що запричастилася й прийшла з церкви.

 Мотря пiдвела на будущу свекруху гострi очi й постерегла ту патоку своїм пронизуватим розумом. Той солодкий медок одразу не сподобався Мотрi.

 Тим часом Довбишка звелiла дочцi розкласти в челюстях трусок i спрягти яєчню. Мотря почала поратись коло печi. Хазяїн налив чарку перцiвки. В Кайдаша натекло повний рот слини. Вiн насилу здержався.

 Хазяїн пiдняв чарку вгору i почав приказувать:

 »Даруй же, боже, нам щастя й здоров’я, а помершим пошли, господи, царство небесне. Поможи нам, боже, довести дiло до кiнця, а ти, дочко, будь щаслива й здорова. Як будеш свекровi та свекрусi покiрненька, буде твоя голiвонька веселенька».

 Хазяїн випив усю чарку до самого дна, щоб не зоставалось на сльози, знов налив i подав Кайдашевi.

 Кайдаш устав, приказав до чарки кiлька слiв i швидко вкинув у рот горiлку. Хазяїн знову налив чарку i подав Кайдашисi. Кайдашиха взяла чарку i наговорила приказок живим i мертвим повнiсiньку хату.

 - Даруй же, боже, нам i нашим дiтям вiк довгий та щасливий, щоб ти, моя доню, була здорова, як вода, щоб цвiла довiку, як рожа, щоб ти закрасила мою хату, моя втiхо, як зозуля садочок, приголубила мою старiсть. Пошли тобi, боже, вiк веселий, як рибi в морi.

 Кайдашиха ледве помочила губи в горiлцi, хоч i любила горiлочку.

 Кайдаш глянув на жiнку i подумав: «I на якого нечистого вона розпустила язика!» Йому дуже заманулось випити по другiй.

 - Що це ви, свахо, так мало випили? — припрошувала хазяйка.

 - Ой, буде, буде? — залепетала Кайдашиха. — Така гiрка, як полин! Я не знаю, як тi п’яницi її п’ють.

 - Та випийте-бо, свахо, бiльше. Невже оце ви зоставляєте стiльки на сльози? — просила хазяйка.

 Кайдашиха знов притулила губи до чарки i трохи не помилилась та не хильнула до дна, але якось схаменулась, вкинула в рот один ковток i дуже скривила губи.

 - Та випийте-бо, свахо, повну! — знов просила хазяйка.

 - Ой, буде, моє серденько! Коли б не впиться, — сказала Кайдашиха i оддала хазяйцi чарку в руки, закусивши хлiбом та салом.

 Довбиш налив чарку i покликав до стола Мотрю. Мотря взяла чарку, ледве промовила кiлька слiв, дуже швидко притулила чарку до губ i ще швидше її одвела, неначе губи чаркою попекла, i одвернулась, втираючись рукавом. Гостi й хазяїни почали полуднувать, знов випили по чарцi й розговорились. Кайдашиха щебетала, але все крадькома скоса поглядала очима на скриню, що стояла на полу, на жердку, на подушки. Вона дуже любила чванитись i почала розказувать, як її шанували пани та попи.

 - Оце недавно, серденько моє, просили мене готувать обiд аж у Дешки: у священика були хрестини. Господи милосердний! Наїхало гостей повнiсiнькi хати, а я на всiх настачила. Вже як пороз’їздились гостi, а матушка й кличе мене в покої, садовить мене на стiльцi за столом, сама сiдає зо мною вечерять. Так мене частувала, спасибi їй, та все припрошує: та випийте-бо, панi Марусю, та їжте-бо, панi Кайдашихо. Їй-богу, правду кажу, п р о ш е вас.

 Мотря одвернулась до порога й засмiялась. З того п р о ш е смiялись по всьому селi i дражнили через те слово Кайдашиху панi економшею.

 - Коли б менi тiльки господь вiку продовжив, а я вже доведу до пуття тебе, Мотре. Господи, чого я не повиучувалась у панському дворi!

 Та згадка за панський двiр навела думку про недавню панщину, навела сум на всiх. Кайдашиха примiтила теє i звернула на iншу стежку.

 - А що вже за своїх синiв, то, їй-богу, грiх буде не хвалити їх. В мене два сини, неначе два соколи. Що вже що, а на старiсть прикриють мене орлиними крилами. Хвалити бога, буде до кого прихилиться. Що за люба дитина мiй Карпо, такий слухняний, такий тихий, хоч у вухо бгай. Такий вiн був i маленьким: оце, було, покину в колисцi, пiду на город, вернуся, а вiн лежить — анi писне. Мої сини неначе пахучi васильки на городi.

 Довбиш i Довбишка слухали, слухали Кайдашиху, аж роти пороззявляли, а Кайдаша брала злiсть. Вiн усе ждав, щоб його жiнка хутчiй стулила рота та щоб хазяїн наливав по чарцi. Червоний перець у горiлцi дражнив його, неначе цяцька малу дитину, а жiнка розпустила розмову на всю губу. Вiн не видержав.

 - I годi тобi хвалитись дiтьми. Хвалила ж сова своїх дiтей, що нема кращих на свiтi, а яка ж там совина краса? — сказав Кайдаш.

 - Авжеж, що правда, то не грiх, — притакнула Довбишка й неначе пiдлила масла в вогонь.

 - Я не хвалю своїх синiв, але, коли правду сказати, то на всi Семигори немає таких хлопцiв, як мої. Що вже робочi, слухнянi, покiрливi, то дай, боже, таких дiтей усякому. Мого Лаврiна. п р о ш е вас, хоч у пазуху сховай, а як iде селом, то дiвчата аж перелази ламають.

 Кайдашиха й сама не вважала, що перейшла мiру. Карпо зовсiм не слухав не тiльки її, але навiть батька, а покiрним вiн не був навить малим хлопцем.

 Мотря напрягла яєчнi й подала на стiл. Довбиш знов почастував гостей. Кайдашиха випивала вже по повнiй, не кривила рота й губiв не втирала хусточкою. Чарка частiше пiшла кругом стола. В пляшцi вже зостався на днi тiльки червоний стручок. У Кайдаша i в його жiнки посоловiли очi. Вони встали з-за стола й почали прощатись, обнiматься та цiлуваться. Кайдашиха спiткнулась на порозi.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

           

Замовити роботу

Замовити роботу

Від партнерів