Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

«Кайдашева сім’я»

 - Дасть бог, поженимо дiтей, то я для Карпа прироблю хату через сiни, — сказав Кайдаш, виходячи за ворота. — В мене синами не поле засiяно. Лаврiн зостанеться в моїй хатi, а Карпо житиме через сiни в противнiй хатi.

 - О то добре, свату! Як будуть шануватись, то помиряться, а як не схотять, то як схотять! — сказав Довбиш, випроводжаючи сватiв за ворота.

 - Де вже, щоб мої сини та не помирились! На цiлому свiтi нема таких слухняних дiтей, як мої сизоперi орли! — хвалилась Кайдашиха, виходячи через ворота на вулицю.

 - Прощайте, зоставайтесь здоровi! Спасибi вам за хлiб, за сiль та за вашу ласкавiсть! — прощалась Кайдашиха, гукаючи за ворiтьми.

 III _

 Пiсля другої пречистої Карпо повiнчався з Мотрею. Чотири днi грали музики, чотири днi пили й гуляли гостi в Довбиша.

 В четвер ранесенько, тiльки що почало на свiт благословиться, Кайдашиха прокинулась i збудила невiстку.

 - Мотре! Вставай, моя дитино, затопи в печi, та як будеш розкладать дрова, то поклади на двох полiнах переклад, та вибирай, моє серденько, товстенький переклад, щоб дрова швидше розгорiлись. А як приставиш окрiп, то пiди видiй корову та оджени вiвцi до череди.

 Мотря прокинулась i через сон насилу розчовпала, що свекруха вчить її розкладать дрова в печi, неначе її й того мати не навчила. Мотря встала, розпалила в печi й приставила чавун з водою.

 - Пiди ж, моя доню, видiй корiвку. Я трохи ще полежу. Чогось я нездужаю. Так у мене болять ноги! Ох-ох-ох! — застогнала на печi Кайдашиха, укриваючись рядном.

 В хатi ще всi спали. Мотря пiшла, видоїла корову, процiдила на цiдилок молоко й погнала до череди корову. Вертається вона в хату, а свекруха спить на печi, аж хропе.

 - Чи одiгнала до череди? — спитала спросоння Кайдашиха, прокинувшись. — Вiзьми ж, моє серце, начисть картоплi на борщ та накриши бурякiв, а я ось зараз встану та покажу тобi, як борщ накидать.

 Мотря заходилась чистить картоплю, а Кайдашиха знов зо сну охала на печi й встала тодi, як надворi зовсiм розвиднiлось. Вона вмилась, стала перед образами й довго молилась, доки Мотря не наклала в горщик картоплi, бурякiв та капусти. Свекруха хрестилась, а скоса все поглядала на невiстчинi руки. Розумна Мотря й собi спiдлоба поглядала на свекруху й постерегла той косий погляд.

 Кайдашиха помолилась богу й почала знов навчати невiстку, як наливать борщ, як затовкувать, коли вкидати сало. Вона стояла над душею в Мотрi, наче осавула на панщинi, а сама не бралась i за холодну воду.

 - Як приставиш до вогню борщ та кашу, то вимети хату та накришиш сала на вишкварки до кашi, — знов порядкувала Кайдашиха, згорнувши руки, а далi знов полiзла на пiч, заохала й знов лягла одпочивать.

 Мотрi стало легше, що свекрушинi очi не слiдкують за її руками. «Але чом оце свекруха не береться до роботи?» — подумала вона.

 Кайдашиха була зовсiм здорова й дурила свою невiстку. Вона була рада, що взяла в свою хату добру робiтницю, i почала залежуватись. В печi зашкварчав горщик.

 - Мотре! — крикнула вже не дуже солодким голосом свекруха з печi. — Чом-бо ти не глядиш страви? Адже ж як збiжить сало, то борщ доведеться хоч собакам вилляти.

 Мотря замiтала сiни. Вона кинула об землю вiником i побiгла до печi.

 - Якби я могла розiрватися надвоє, то я б i сiни мела, i коло печi стояла, — промовила Мотря неласкавим голосом.

 В хату перегодя ввiйшов Кайдаш з синами i звелiв подавать обiд. Мотря подавала обiд на стiл, а мати сидiла за столом неначе в гостях.

 - Борщ зварила добре, а каша вийшла трохи рiдка, — сказала Кайдашиха й почала знов навчати Мотрю. Мотря тiльки очi спускала додолу.

 По обiдi Мотря почала мити горшки та миски. Вона взяла нiж i почала вишкрiбать вiнця старого засаленого горщка. Горщик завищав пiд ножем, наче цуценя.

 - Не шкреби, дочко, ножем, бо в мене неначе хто в головi скромадить, — сказала Кайдашиха.

 - А як же його шкребти, щоб не було чуть! — не видержала Мотря й пiдняла свiй твердий голос.

 - Не дуже дави ножем, моє серденько любе, то горщик не буде скавучать, наче собака, що зав’язла в тину.

 Мотря замовкла й кинула нiж на лаву. Нiж задзвенiв. Свекруха тiльки скоса поглянула й трохи постерегла Мотринi норови.

 По обiдi Кайдашиха загадала невiстцi насiяти борошна, а потiм вчинить дiжу, а сама знов полiзла на пiч спати, а виспавшись, встала й пiшла до сусiди в гостi. Мотря задумалась, соваючи ситом по сiйцях, перекладених уподовж ночовок. Вона догадалась, що її свекруха недобра i що пiд її солодкими словами ховається гiркий полин. Але Мотря була не з такiвських, щоб комусь покорятись.

 Другого дня Кайдашиха знов збудила рано невiстку, а сама вкрилась з головою на печi й заохала. Мотря вже не йняла вiри тому оханню. Вона зварила обiд, замiсила дiжу. Роботи було багато. Невiстка вешталась, наче муха в окропi, скрiзь встигала, а свекруха, вставши з печi, тiльки хату вимела, ще й смiття покинула зараз за порогом. Мотря вже сердито поглядала на свекруху й насилу здержувала свого язика. Виплескала вона хлiб, посаджала в пiч i подала на стiл обiд. Борщ вийшов несмачний. Свекруха тiльки ложку вмочила й не їла борщу.

 - Недобрий, дочко, сьогоднi зварила борщ. Мабуть, i сьогоднi сало збiгло, — сказала Кайдашиха.

 - Бо ви, мамо, не дуже помагали менi варити, а в мене не десять рук, а тiльки двi, — одрiзала Мотря.

 - Хто видав так говорить матерi! — сказала Кайдашиха навчаючим голосом. — Коли не вмiєш гаразд, то треба вчитись. I я не вмiла, але пани вивчили мене на економiї.

 - Я, хвалити бога, панщини не робила й у панiв не вчилась, — знов одрубала Мотря.

 Кайдашиха замовкла й прикусила язика. Вона догадалась, що Мотря не замовчуватиме.

 Настала субота. Роботи було ще бiльше. Кайдашиха тiльки хату замела та й сiла коло вiкна старi сорочки латать. Мотря пiдмазала стiни, обмазала комин, грубу, припiчок. Кайдашиха прийшла до комина, заклала руки за спину, нахилила голову до комина i роздивлялась, чи добре невiстка помазала.

 - Помаж, моя дитино, комин ще раз. Як мажеш, то не крути дуже вiхтем, а так, моє серденько, дрiбненько та дрiбненько перше вподовж, а потiм упоперек, отак, отак, отак! А то, бач, скрiзь вiхтi знать, — сказала Кайдашиха. Мотря глянула на комин, а комин був добре обмазаний i тiльки де-не-де було знать вiхоть.

 - Матерi було все вгодиш, а вам не потрапиш вгодить, — несмiливо обiзвалась невiстка.

 - Я, серце, бувала в свiтах i знаю, як що робиться. Я, було, як мажу панськi покої, то неначе вималюю. А ти, серденько, як будеш мене слухати та будеш пильнувать, то й собi навчишся, — сказала Кайдашиха та й знов сiла коло вiкна шити, ще й пiснi затягла.

 - Чи ти, стара, здурiла на старiсть, чи що? — обiзвався Кайдаш. — Сьогоднi субота, а вона пiснi затягла.

 Кайдашиха замовкла. Їй було сором перед невiсткою.

 Минув тиждень. Кайдашиха перестала звати Мотрю серденьком i вже орудувала нею, наче наймичкою. Вона просто загадувала їй робити роботу, третього тижня вже почала на невiстку кричать, а далi й докоряти. Мотря насилу вдержувала язика й тiльки поглядала на свекруху сердитим оком.

 Настала Пилипiвка. Потяглися довгi, як море, ночi. Молодицi на селi почали вставати вдосвiта прясти.

 - Мотре! — кричала з печi Кайдашиха. — Вставай прясти. Чи ти не чуєш? Вже третi пiвнi проспiвали, а ти спиш. Треба прясти на полотно. Мотре! Чи ти спиш?

 Мотря встала, засвiтила свiтло, розпалила в челюстях трiски й сiла коло печi прясти. Карпо й Лаврiн повставали й стали коло припiчка ногами м’яти коноплi, а Кайдашиха вкрилась з головою й знов заснула. Вже Мотря напряла пiвпочинка й почала приставлять до печi обiд, як Кайдашиха злiзла з печi й сiла за гребiнь. Вже надворi стало свiтати. Мотря стала оджимать сорочки з вiдмоки, а Кайдашиха навiть хати не вимела.

 Дiло нiби горiло в Мотриних руках. Вона оджимала плаття й разом поралась коло печi. Кайдашиха разiв зо два одсунула горщик од жару, вимiшала кашу, а хати все-таки не замела. Мотрю взяла злiсть. «Не буду замiтать хати, — подумала вона, — ану, чи вимете свекруха».

 Вже сiли за обiд, а хата була незаметена.

 - Чом це ти, Мотре, хати й досi не замела? — сказала Кайдашиха. — Чи ти хочеш, щоб з нас люди смiялись?

 Мотря натомилась коло роботи, її взяла злiсть. Вона вилила з ночовок у помийницю луг i так кинула ночовки на ослiн, що вони посковзнулись i полетiли на землю.

 - Легеньку руку маєш! Легенько ставиш, невiстко! — крикнула Кайдашиха на Мотрю. — Однi ночви маємо, а ти й тi розбий.

 - Як розiб’ ю, то купите другi, — одрубала Мотря.

 Кайдашиха побачила, що невiстка сердиться на неї. Її саму взяла злiсть.

 Настав вечiр, а в хатi було смiття трохи не по кiсточки. Кайдашиха стала й собi оджимать сорочки, а хати не замела.

 - Чому це у вас i досi хата не метена? — спитав Карпо, увiйшовши в хату.

 - Бо твою жiнку сьогоднi перелоги напали, — сказала вже сердито Кайдашиха.

 - Не знаю, кого напали перелоги, — ледве обiзвалась Мотря й так скрутила сорочку в руках, що вона чвакнула, нiби закричала, а бризки хлюпнули Кайдашисi в очi.

 - Якого це ти нечистого так ляпаєш? Ще мало смiття в хатi, то нехай буде грязь, — крикнула Кайдашиха. — Чом ти своїй жiнцi нiчого не скажеш? — сказала Кайдашиха до Карпа. — Хiба ти не бачиш, що вона мене не слухає та дiла не робить.

 - А це хiба ж не дiло? Не в пiжмурки ж граю, — крикнула й собi Мотря.

 - Чому ти, Мотре, i досi не замела хати? — промовив Карпо до жiнки.

 - Не замела, бо гуляю од самої пiвночi. Ось уже й рук i нiг не чую, так натанцювалась, — промовила Мотря.

 - Та чого це ти кричиш, як на батька! — крикнула Кайдашиха. — Менi вух не позакладало: чую.

 - Я на батька не кричала нiколи, а в вас мусиш кричать, коли робиш на всю сiм’ю сама.

 - А хiба ж ти робиш сама? — спитала Кайдашиха.

 - А хто ж менi помагає, коли хата й досi не заметена, — крикнула Мотря.

 - Чого це ти, Мотре, кричиш на матiр? Мати тебе не наводить на злий розум, а на добрий, — обiзвався Карпо.

 Мала розум, а в вас, мабуть, оце загубила, — сказала через зуби Мотря. Вона оджимала так здорово, що аж намисто бряжчало i дукачi коливались.

 Мотря поскладала плаття на коромисло й пiшла прати на ставок. В хатi стало тихо. Кайдашиха взяла вiник i вимела хату й сiни.

 - Ти, Карпе, не потурай своїй жiнцi, а то вона мене не слухає, ще й лає. Вона мене зовсiм не має за матiр. Що з того, що вона робоча, коли хата три днi стоїть неметена?

 - Не три днi-бо, а тiльки один день, — сказав Карпо.

 - Так, сину, так! Держи руку за жiнкою, а матерi не можна буде далi в своїй хатi й слова промовити. Мотря молода, то нехай робить, а я вже стара, пiдтопталась. Менi можна й одпочити. А ти жiнцi не потурай, бо вона й над тобою далi коверзуватиме.

 Карпо узяв шапку та мерщiй з хати. Йому було жаль жiнки, жаль i матерi.

 Поки Мотря прала сорочки, Кайдашиха затопила в печi й приставила вечерю. Вже смерком прийшла Мотря з сорочками й склала їх на лавi. По хатi пiшов холод та вогкiсть. Свекруха поралась коло печi мовчки. Невiстка достала з полицi хлiб та сiль i сiла полуднувать. Вона кинула оком на дiл: хата була заметена.

 »Не буде моя невiстка покiрна та слухняна, — думала Кайдашиха, стоячи коло печi, — не одпочину я на старiсть од роботи». I Кайдашиха важко зiтхнула. Мотря зрозумiла те важке зiтхання наче докiр собi.

 Чоловiки посходились у хату й сiли за стiл. Мотря кинулась насипать галушки в миску.

 - Геть! — крикнула Кайдашиха. — Сама зумiю насипать. Не ти напартолила. Сiдай та запихайся! Мотря одiйшла набiк, згорнула руки й собi зiтхнула.

 - Чого це ви гризетесь? — обiзвався старий Кайдаш. — Чи вже не помиритесь коло однiєї печi? Ти-бо, Мотре, повинна таки поважати матiр, бо мати старша в хатi, — почав навчать старий батько, — треба ж комусь порядкувати в хатi та лад давати. Дасть бог, приставлю через сiни хату, тодi будеш собi господинею, але в гуртi все-таки лучче жити…

 Всi вечеряли мовчки. Мотря стала коло мисника, мов укопана. Вона не сiла вечерять.

 - Годi тобi, дочко, гнiватись, — знов почав батько, — сiдай та вечеряй, бо ти натопилась.

 Мотря стояла коло мисника й з мiсця не рушила та все дивилась у пiч, де тлiв жар у попелi, неначе хотiла розвеселить свої очi веселим вогнем. Всi встали з-за стола, подякували боговi та Кайдашисi, а Мотря все стояла на одному мiсцi, наче сирота в чужiй сiм’ї. Карпо сiв на лавi й насупив свої рудуватi брови. Мiж бровами було знать двi зморшки, в котрих чорнiла густа тiнь.

 В хатi стало тихо, як у вусi. Керосинова невеличка лампа без скла блимала на столi. Старий Кайдаш, Кайдашиха й Лаврiн стали перед образами й почали молиться богу, а Карпо все сидiв на лавi, а Мотря все стояла коло мисника. Свiтло погасло. Карпо й Мотря полягали спати, помолившись у темрявi. Мотря чула, що на її душу лягло щось важке, але нi одна сльоза не виступила на її очах.

 Другого дня вранцi Мотря замiтала сiни. Чує вона, Кайдашиха говорить надворi з якоюсь жiнкою та все за неї. Мотря виглянула крадькома з сiней: Кайдашиха стояла, спершись на ворота, а проти неї за ворiтьми стояла її кума, голова проти голови, неначе вони цiлувались. Кайдашиха почала говорить тихо, але так тихо, що було чуть на все подвiр’я.

 - От, мабуть. Довбишi надавали за Мотрею всякого добра, — говорила кума, — ще й ти, кумо, забагатiєш за невiсткою.

 - Де там, моє серденько! Я думала, що такi багатирi наженуть менi повний двiр волiв та корiв, а вони пригнали одну дурну вiвцю та ще й перше вовну обстригли. Щось моя невiстка не одчиняє при менi своєї скринi; мабуть, тим, що порожня.

 - Чи робоча ж твоя невiстка? — спитала кума. — Чи тямить хоч трохи в хазяйствi?

 - Хлiб їсти добре тямить, — сказала Кайдашиха. — Я думала, що тi багатирi вмiють добре спекти, зварить. Але менi довелось всьому вчити невiстку. Та то, моє серденько, моя невiстка незугарна тобi нi спекти, нi зварити, нi прясти, нi шити. Оце як сама не догляну, то напартолить такого борщу, що й собаки не їдять; як помаже комин, то всi вiхтi знать. А вже лаятись та мене не слухати, мабуть, учив її сам Довбиш укупi з Довбишкою. Я скажу слово, а вона десять. А вже що лiнива, то й сказати не можна. Вранцi буджу, буджу, кричу, кричу, а вона вивернеться на полу, здорова, як кобила, та тiльки сопе…

 - Од кобили чую! — крикнула Мотря. висунувши голову з сiней. — Що й одної сорочки менi не справили, а судите на все село.

 Кайдашиха замовкла й не знала, де очi дiти. Кума десь дiлась, неначе крiзь землю провалилась.

 Мотря поралась в хатi й разу не глянула на свекруху. Вона вибрала сорочки з жлукта, пiшла на ставок прать й прийшла додому аж увечерi.

 - Потривай же, свекрухо! — говорила голосно Мотря сама до себе, розвiшуючи сорочки по тину. — Будеш ти в мене циганської халяндри скакати, а не я в тебе.

 На другий день удосвiта Кайдашиха закричала з печi на Мотрю:

 - Мотре! Вставай вже прясти! Мотре! Чи ти чуєш? Мотря прокинулась, але не обзивалась.

 - Мотре! Вже третi пiвнi спiвали! Вставай та розкладай у печi трiски.

 - Ох-ох-ох! — застогнала Мотря достоту таким жалiбним голосом, як стогнала Кайдашиха. — Так у мене болять крижi, що я iз постелi не встану.

 Кайдашиха впiзнала Мотрину комедiю й розсердилась.

 - Чого це ти дражнишся зо мною? Ти думаєш, що мене пiддуриш? Годi тобi брехнi справлять. Вставай та в печi розтоплюй.

 - Мамо! Годi вам спати! Вставайте та в печi розтоплюйте! — крикнула й собi Мотря з полу. — А я трошки покачаюсь!

 - Оце довелось на старiсть терпiти таку напасть од своїх дiтей, -промовила Кайдашиха. — Карпе! Штовхни пiд бiк свою жiнку, нехай устає до роботи.

 В хатi всi спали, аж хропли.

 - Якби я була кобила, то я б давно встала. Нехай вам кобили прядуть та варять.

 Кайдашиха прикусила язика, але її розбирала злiсть.

 - Чи ти здурiла сьогоднi, чи наважилася мене з свiту звести? Омельку! — крикнула Кайдашиха на свого чоловiка. — Чи ти чуєш, що витворяє твоя невiстка?

 Старий Кайдаш лежав на лавi догори лицем i важко дихав. Вiн звечора таки добре випив у шинку й спав як убитий. Жiночий крик, гострi жiночi голоси стривожили його, i вiн почав кричать через сон диким, чудним голосом. Йому приснилось, нiби в хату серед ночi вбiгла коза з червоними очима, з вогнем у ротi, освiтила огнем хату, вхопила в переднi лапи кочергу й почала поратись коло печi та все клацала до його червоними огняними зубами. Вiн хотiв пiдвести руку та перехреститься, але руки стали неначе залiзнi. А коза все крутилась коло печi, а далi почала танцювати, висолопивши язика на пiваршина. Дивиться Кайдаш на ту козу. З кози стала кобила з здоровою, як ночви, головою, з страшними червоними очима, з огняним язиком. Кайдаш закричав не своїм голосом. Сини повскакували з постелi й кину- лись до батька. Мотря й Кайдашиха перестали свариться i собi повставали. Карпо перекинув батька на бiк, i вiн тiльки тодi прокинувся й опам’ятався.

 - Тату! Чого це ви так кричите? Мабуть, вам щось страшне приснилось? — питав батька Карпо.

 Кайдаш пiдвiвся, сiв на лавi й довго протирав очi. Страшний сон перелякав його. Вiн устав з лави, почав молитись богу перед образами. Йому все здавалось, що його карає свята п’ятниця за те, що вiн не додержував посту в п’ятницю i ввечерi в шинку напивався горiлки.

 Такий несподiваний випадок зав’язав рота свекрусi й невiстцi. Вони обидвi кинулись до роботи, але Мотря не вимiтала хати та все поглядала скоса на свекруху. Свекруха так само поглядала то на вiник, то на невiстку, а далi витягла з скринi сорочку й сiла коло вiкна шити. Мотря одiмкнула свою скриню, витягла стару сорочку й собi сiла латать коло другого вiкна.

 Обiд докипав у печi. Борщ, приставлений до жару. дув бульки й клекотiв вряди-годи, неначе хто в йому ляпав ложкою. Хата стояла неметена. Свекруха глянула на невiстку спiдлоба й промовила:

 - Чого це ти, Мотре, сiла шити? Хiба ти не бачиш, що в печi обiд недоварений, а хата стоїть i досi неметена?

 - Та вже ж бачу, не повилазило, — обiзвалася Мотря затягуючи нитку в вушко.

 - Гляди лиш, щоб тобi й справдi не повилазило. Сядеш собi шити по обiдi, як упораєшся.

 - Ох-ох! Так у мене чогось болить спина, так ниють руки, — почала Мотря тонесеньким голосом, передражнюючи свекруху.

 - Дражнись, дражнись! — сказала свекруха. — Кидай лишень сорочку та вимiтай хату, кажу тобi. Я хазяйка в хатi, а не ти. Роби те, що тобi загадують.

 - А я вам, мамо. не наймичка. Я й в своєї матерi не була наймичкою. Коли пiшлось на колотнечу, то нам треба робити дiло пополовинi. Поганять i в мене стало б хисту, аби було кого.

 - Не видумуй чортзна-чого. Як була я в панiв, то робила за двох таких, як ти: варила обiд на двадцять душ; а ти й на п’ять душ не попнешся.

 - Робили, бо над вами пан з нагайкою стояв.

 - Коли хоч, то я й над тобою стану з нагайкою. Цить! А то як вiзьму кочергу, то й зуби визбираєш, — крикнула Кайдашиха й скочила з мiсця.

 - Ви менi не рiдна мати: не давали зубiв, не маєте права й вибивать. В коцюби два кiнцi: один по менi, другий по вас.

 - Карпе! Чи ти чуєш, що твоя жiнка витворяє? Чом ти їй нiчого не скажеш?

 Карпо слухав усю ту розмову й не знав, що їм казать. В хату ввiйшов Кайдаш. Кайдашиха почала йому жалiтись на невiстку.

 - I хто нараяв нам брати невiстку з тих багатирiв? — крикнула Кайдашиха. — Лучче було взяти циганку, нiж багачку з порожньою скринею.

 - Я вашого сина не силувала мене брати; я до вас з хлiбом з сiллю не ходила, порогiв ваших не оббивала. Ви самi до мене прийшли. — сказала Мотря трохи тихiшим голосом, остерiгаючись свекра.

 Старий Кайдаш розсердився на невiстку й почав на неї гримати.

 - Мотре! Коли ти наша, то слухай матерi та роби дiло. Не сьогоднi ж до нас привезена. Наш хлiб їси, нам i роби, а як нi, то ми тебе й попросимо слухати.

 - Хiба ж я дурно їм ваш хлiб? Од ранку до вечора й рук не покладаю…

 - А ти хотiла згорнути руки та й сидiти? Чого це ти розходилась? Та я тобi не подивлюся в зуби! — крикнув Кайдаш, i його темнi очi заблищали: вiн замахнувся на Мотрю рукою.

 - Тату, в Мотрi є чоловiк, — сказав понуро Карпо. — ви не дуже на неї махайте кулаками.

 Кайдаш спахнув полум’ям.

 - А ти чого оступаєшся за своєю жiнкою? — крикнув вiн на Карпа. — Коли хочеш, то я тобi носа втру.

 - Ба не втрете! Я вже не маленький, — одрубав Карпо.

 Блiде батькове лице стало жовте, неначе вiск. Вiн кинувся до Карпа. Карпо встав з лави й став, неначе стовп.

 - Що ви менi цвiкаєте в вiчi, неначе змовились. Хiба я не ваш батько? Хiба менi не можна в своїй хатi порядок дати?

 - Тату! Не махайте не мене руками, бо й у мене руки є! — сказав Карпо й собi зблiд на виду. Його червонi губи побiлiли, неначе полотно.

 - Як вiзьму налигача, то я вас обох так обчухраю, що ви будете менi покорятись.

 - Тату! Оступiться, прошу вас, — сказав Карпо, блiдий, неначе смерть, — бо й я налигача знайду.

 Кайдаш побачив, що Карпо не жартує. Вiн не мовчав батьковi й маленьким, а тепер по всьому було видно, що вiн говорив не на вiтер.

 - Пху на тебе, сатано! — плюнув набiк Кайдаш i хрьопнув дверима так, що з полицi полетiло горня й розбилось на шматочки.

 - Так, сину, так! Добре говориш з батьком, ще й жiнку свою навчаєш! Ти вiзьми ремiннi вiжки та загнуздай її так, щоб вона й не поворухнулась. Ну, взяла собi невiсточку! Взяла собi в хату бiду!

 Мотря сидiла коло вiкна, червона, як жар, i плутала ниткою вздовж i поперек, i по комiрi, й по пазусi. Карпо вийшов з хати й собi хрьопнув дверима так, що вiкна задзвенiли. Кайдашиха й Мотря зостались у хатi вдвох. сидiли коло вiкон одна проти другої й нiби шили, не пiдводячи очей од шитва. В хатi стало тихо, тiльки борщ бризкав вряди-годи здоровими бульками, неначе старий дiд гарчав, а густа каша нiби стогнала в горшку, пiдiймаючи затужавiлий вершок угору. А зимнє сонце глянуло весело в вiкно й заграло рожевим свiтом на бiлому коминi, на бiлiй грубi й намалювало долi чотири шибки з чорними рамами, з чудними малюнками простого прищуватого скла. Молодицi все сидiли одна проти другої, все шили й понашивали од злостi таких безконечникiв, що потiм прийшлось їм довго випорю-вать та розплутувати. Вони шили, а скоса все поглядали на того капосного вiника, що стояв у кутку, пiд мисником.

 В хату ввiйшов Лаврiн, узяв вiник i почав мести дiл. Од вiкон до самої печi простяглися нiби огнянi стовпи, витканi з сонця та дрiбного пороху, котрий ворушивсь в ясному промiннi, неначе дрiбнiсiнька мошка.

 Чоловiки посходились в хату. Моря стала насипать борщ. Чоловiки посiдали за стiл; сiла й Кайдашиха.

 - Чи помирились? — спитав батько, обертаючись до молодиць.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

           

Замовити роботу

Замовити роботу

Від партнерів