Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

«Кайдашева сім’я»

 Свекруха й невiстка мовчали. Карпо сидiв за столом i обiдав мовчки. Пiсля того, як вiн оженився, вiн нiби вирiс у своїх очах. Кожний батькiв докiр здавався йому тепер удвоє важчим. Його думка лiтала коло якоїсь хати, в котрiй вiн живе сам з своєю жiнкою, сам господарює без батька, без матерi i нi од кого не чує нiякого приказу та загаду.

 Од того часу вже не було ладу мiж свекрухою та невiсткою. Вони поглядали одна на другу спiдлоба. Мотря не дуже вважала на Кайдашиху й Кайдаша, але для неї все здавалось, що в хатi чогось тiсно, неначе її душать стiни, душить стеля, душить пiч.

 Вже було недалеко до рiздва. Роботи було ще бiльше. Мотря вимазала сiни, помила лави, мисник, полицi. Перед празниками закололи кабана. Почався в хатi гармидер. Кайдашиха все гукала на Мотрю, а Мотря нiколи не змовчувала свекрусi.

 - Мамо! Не кричiть на мене, — говорила Мотря, пораючись коло ковбас. — Я й сама пороблю дiло й без вас. Лучче лягайте на лiжко та, про мене, берiть у руки бандуру, курiть люльку, як наша панi економша.

 Перед святками Мотря ждала, що Кайдашиха справить для неї будлi-яку нову одежину. Кайдашиха одрiзала для неї нову запаску.

 На третiй день рiздва Мотря витягла з скринi нову спiдницю, привезену од батька. Спiдниця була дуже гарна та рясна, зелена з червоними густими рожами. Вона повiсила спiдницю на сволоцi, на кiлку. Кайдашиха тiльки скоса поглядала на ту спiдницю.

 Мотря пiшла в хижку, надiла спiдницю й червону запаску, ввiйшла в хату та все походжала по хатi та розправляла широкi фалди кругом себе, перед самим носом у свекрухи. Свекруха нiби не дивилась на спiдницю.

 - Ото спiдницю справив менi Карпо iк празнику! — сказала Мотря й стала перед Кайдашихою, ще й обома руками розтягла широку спiдницю на обидва боки.

 - Батьковi своєму покажи, однак багатий! — сказала Кайдашиха, не дивлячись на спiдницю.

 - Сьогоднi пiду до батька та й покажу, тiльки не ту чорну запаску, що ви справили менi iк празнику.

 - Ой господи! Доведеться лаяться на рiздво до служби, — сказала Кайдашиха, — через тебе нема менi нi празника, нi недiлi. Хiба не чуєш? Он до церкви дзвонять!

 У великий пiст Кайдашиха принесла от ткалi гарне тонке полотно й рушники. Вона сховала його в свою скриню, ще й замком замкнула.

 - Та не замикайте, мамо! Хоч i я рук до полотна докладала, та не буду красти, — промовила Мотря; але їй дуже хотiлось одкраяти свою частку й сховать в свою скриню.

 Настав великий пiст. Вже до великодня було недалеко. Весна була рання. На п’ятiм тижнi пiшов на поле навiть удовин плуг. Мотря почала вговорювать Карпа.

 - Чи ти бачиш, як мене водить твоя мати. Моя мати квiтчала мене, як рожу, а твоя мати водить мене, неначе старчиху. Попроси батька, щоб дав менi грошей на нову хустку та на спiдницю. Куплю собi iк великодню нову одежу та хоч уберуся по-людськiй.

 Карповi й самому хотiлось прибрать свою жiнку, як прибирається квiтка навеснi. Вiн почав просити в батька грошей.

 - А де я тобi наберу стiльки грошей? — сказав батько. — Твоя жiнка не дiвка: їй замiж не йти. Пiде мати до Корсуня на ярмарок, то й справить, що там буде треба.

 Кайдашиха й справдi поїхала на ярмарок. Мотря просилась й собi, але свекруха її не .взяла.

 Ввечерi Кайдашиха привезла Мотрi з ярмарку хустку й матерiї на спiдницю. Мотря розгорнула хустку в руках. Хустка була чорна, з маленькими квiточками.

 - Мабуть, хочете мене в черницi постригти, — сказала Мотря й кинула хустку на стiл. Вона глянула на матерiю, набрану на спiдницю; матерiя була убога, темненька, з червоними краплями. Мотря навiть не розгорнула її та й одiйшла од стола.

 - Я знала, що тобi не вгожу. Я не знаю, хто тобi й вгодить, — сказала Кайдашиха, розсердившись, — де ж пак! Зросла в такiй розкошi.

 Мотря мовчала. А для неї, молодої, так хотiлось зав’язать на празник голову розкiшною червоною хусткою. Вона тiльки легко зiтхнула.

 »Не моя воля волить у цiй хатi», — подумала вона. I для неї схотiлось волi та своєї хати.

 IV _

 Настало лiто. Почались жнива, почалася в полi робота.

 Сiм’я лiтом мало сидiла в хатi, менше стало колотнечi.

 За гарячою роботою в полi не було часу сваритись. Кайдашi вижали свiй хлiб i стали заробляти у пана на снiп. Мотря жала дуже швидко й заробила з Карпом бiльше кiп, нiж Кайдаш з Кайдашихою.

 Восени Мотря обродинилась. Кайдаш справив хрестини. Карпо ще бiльше нiби вирiс сам в своїх очах. Вiн тепер вважав себе за правдивого хазяїна, у всьому рiвного батьковi. В йому десь узялась повага до самого себе. Батько був дуже радий онуковi й обiцяв на хрестинах приставити для Карпа хату через сiни. Мала дитина наче трохи помирила свекруху з невiсткою. Кайдашиха припадала коло свого онука, неначе коло своєї дитини, вчила невiстку, як дитину купать, як сповивати, i знов заговорила до невiстки солодким голосом. Мотря ненавидiла той облесливий голос, але стала ласкавiша до свекрухи. Поки вона слабувала пiсля родива, Кайдашиха стала для неї в великiй пригодi. Але не так сталося, як дитина почала пiдростать. Кайдашиха тiшилась онуком, колихала його, гойдала, а Мотря мусила робити всю важку роботу за себе й за свекруху.

 Карпо й Мотря, заробивши лiтом собi хлiба, вже знали, що вони їдять свiй хлiб, а не батькiвський. В стiжках стояло жито й пшениця, до котрого вони приклали бiльше працi, нiж батько та мати. В скринi в Кайдашихи лежало полотно, в котрому може, третя нитка була напрядена Кайдашихою. Карповi та Мотрi стало ще важче дивитись батьковi в руки. Лихо в хатi тiльки затихло й притаїлось, неначе гадина зимою. Весняне тепло кинули на ту гадину перше молодицi.

 I гадина пiдвела голову, засичала на всю Кайдашеву хату, на все подвiр’я.

 Пiсля покрови Кайдашиха витягла з скринi два сувої полотна: один сувiй давнiший, товстого та недобре вибiленого полотна, а другий — тонкого, гарного, напряденого вдвох з Мотрею. Кайдашиха покраяла товсте полотно на сорочки для старого Кайдаша, для Карпа, Лаврiна й Moтpi, a coбi одрiзала тонкого полотна на три сорочки i зараз сховала сувiй у скриню.

 - А менi, мамо, не одрiжете тонкого полотна, хоч на одну сорочку на празники? — спитала Мотря, насилу здержуючи голос.

 - Мене товста сорочка рiже в тiлo, а ти, Мотре, ще молода: носи тим часом товстi сорочки, — сказала Кайдашиха.

 - А ви думаєте, мене товста сорочка не рiже в тiло?

 - Та бач, дочко, ти не ходиш до панiв, а мене пани й попи просять варити обiд. кличуть до себе в покої вечерять, ще й у покоях кладуть спати i подушки пiд боки стелять. Як же таки менi йти мiж такi люди в товстiй сорочцi?

 - Хоч менi й пани не стелять пiд боки пухових подушок, але ж i я пряла на тонке полотно, може, бiльше од вас, — сказала Мотря.

 - От i бiльше! Що лаялась, то й справдi бiльше. Не звикай до тонких сорочок, бо ще хто зна, як буде тобi на своєму хазяйствi, — сказала Кайдашиха.

 - Як вже там не буде, a гiршe не буде, як у вас. Коли б хоч одну тонку сорочку одкраяли на святки. Чи вже ж я в вас i того не заробила?

 - Оце причепилась причепа! Про мене, бери все полотно та й закутайся в його з головою. Так вже настирилась менi, що вже й не знаю, як од тебе одчепиться, — сказала Кайдашиха.

 Мотря одвернулась до вiкна i вперше заплакала од того часу, як переступила через свекрiв пopiг. Вона почутила, що свекруха кривдить її в тому, до чого вона доклала багато працi своїх рук. Вона втерла крадькома сльози рукавом.

 Мотря взяла одкраяне для неї полотно i швиргонула його на лаву. Довго лежало воно на лавi надувшись, неначе сердилось на невiстку. Мотря достала з скринi червоної та синьої заполочi i вже надвечiр ciлa вишивати рукава квiтками. Квiтки виходили здоровi та лапатi, неначе вона вишивала їх на мiшку або на ряднi. Мотря плюнула, покинула шити розкiшний хмiль i тiльки подекуди поцяцькувала рукава пружками та маленькими зiрками.

 Пошила Мотря сорочку, випрала й надiла. Товсте полотно синiло, неначе буз. Вона глянула в дзеркало, i для неї здалося, що в такiй сорочцi в неї лице почорнiло й брови стали не такi гарнi.

 »Була я в батька, було моє личко бiленьке й брови чорненькi, а в свекра личко моє змарнiло й брови полиняли, — подумала Мотря, роздивляючись на себе в дзеркалi. — Iз’їсть свекруха, люта змiя, мiй вiк молоденький».

 Свекруха пiшла до шинку та напiдпитку судила свою невiстку на все село, що вона нiчим не догодить невiстцi; що справить, то все для неї погане, та дешеве, та не до лиця.

 Молодi молодицi все чисто переказували Мотрi, як її судить у корчмi свекруха.

 »Постривай же, свекрухо, не буду я бiльше для твоєї панської шкури на тонке полотно прясти», — подумала Мотря, i з того часу вона стала прясти починки собi окремо та ховать в свою скриню.

 - Навiщо ти, Мотре, ховаєш починки в свою скриню? — спитала Кайдашиха.

 - На те, що треба; не буду ж їх їсти, — одрубала Мотря.

 - А може, й поїси: хто тебе знає, — сказала Кайдашиха.

 - Не бiйтесь, не понесу в шинок, не проп’ю i не буду напiдпитку судити, як ви мене судите.

 - Що ж ти з ними думаєш робити? — спитала мати.

 - Помотаю на мотовило, осную та вироблю собi тонкого полотна на сорочки. Може, й пiд мої боки хтось постеле подушки…

 Кайдашиха догадалась, до чого воно йдеться, i трохи стурбувалась. Вона пряла лiниво, а Мотря дуже пильнувала коло гребеня. Вона боялась, щоб Мотря часом не випряла всього пряжва.

 - То це ти думаєш збиратись на своє хазяйство моїм прядивом? — спитала Кайдашиха.

 - Прядиво таке ваше, як i моє. Хiба я не брала конопель, не мочила, не била на бительнi, не терла на терницi, може, бiльш од вас?

 Кайдашиха замовкла. Для неї здалося, що невiстка того не зробить, а тiльки мститься над нею за товстi сорочки.

 Одначе одного дня по обiдi Мотря витягла з своєї скринi десять товстих починкiв, взяла мотовило й хотiла мотать. Кайдашиха побачила, що то не жарти, i спахнула.

 - Чи ти жартуєш, молодице, чи зо мною дражнишся? — спитала в Мотрi свекруха.

 - В мене нема жартiв, — сказала Мотря, махаючи мотовилом, котре гойдалось в її руках i черкалось об сволок.

 Кайдашиха зобiдилась. — Дай сюди мотовило! Це не твоє, а моє. Принеси од свого батька та й мотай на йому, про мене, свої жили, — крикнула Кайдашиха й ухопила рукою мотовило. — Ба не дам, бо й менi треба, — одказала Мотря, не випускаючи з рук мотовила.

 - Дай сюди, кажу тобi! — крикнула на всю хату Кайдашиха, люта од злостi. — Я сама зараз буду мотать.

 - Ба не дам! У вас нема чого мотать, бо ви нiчого не напряли, — крикнула й собi на всю хату Мотря й ухопила мотовило обома руками.

 Геть собi iк нечистiй матерi! Дай мотовило, кажу тобi! — зарепетувала Кайдашиха вже не своїм голосом i вхопила мотовило обома руками ще й потягла до себе.

 - Ба не дам! Хiба будемо битись, чи що? — крикнула Мотря й сiпнула до себе мотовило.

 - Дай!

 - Ба не дам!

 - Дай, кажу тобi!

 - Ба не дам!

 Молодицi пiдняли гвалт. Чоловiки позбiгались у хату. м здалось, що молодицi б’ються. Серед хати стояли свекруха й невiстка i сiпали кожна до себе мотовило. Обидвi були лютi, в обох очi блищали. Починок качався долi. Старий Кайдаш, Карпо й Лаврiн повитрiщали на молодиць очi, не знаючи, од чого скоїлась мiж ними така сварка. Свекруха й невiстка так розлютувались, що не примiтили чоловiкiв.

 - Дай сюди, бо як пхну, то й ноги задереш! — кричала Кайдашиха й сiпала до себе мотовило.

 - Одчепiться, бо й я вмiю пхатися, — кричала Мотря несамовито й тягла до себе мотовило.

 - Чи ви подурiли сьогоднi, чи показились, — сказав Кайдаш, — чи в хрещика граєтесь? Покиньте мотовило!

 Молодицi його не слухали й тягались по хатi з мотовилом, незважаючи на його слова.

 - Та це вони, мабуть, в ворона граються, — обiзвався насмiшкувато Лаврiн.

 - Це добра iграшка! Мотре, покинь мотовило, бо як ухоплю кочергу, то поб’ю тобi руки.

 Кайдаш ухопив кочергу й замiрився на молодиць; вони його нiби й не бачили i все репетували та лаялись. Старий Кайдаш постив, бо тодi була п’ятниця. Вiн був голодний та сердитий. Жiночий крик дратував його.

 - Покиньте мотовило, бо так i впечу обох по спинi кочергою! — крикнув вiн на всю хату.

 Молодицi стояли блiдi, як смерть, i од злостi ледве дихали. Вони вже не мали сили самi покинути те мотовило. Кайдаш кинув з усiєї сили об землю кочергою, вихопив з їх рук мотовило i потрощив його на цурпалочки. Свекруха й невiстка розiйшлись набiк.

 - Чого ви лаєтесь? Чого ви сваритесь? — почав Кайдаш. — Господи! Сьогоднi свята п’ятниця, а вони тебе, неначе на злiсть, тiльки до грiха доводять. Нащо тобi, Мотре, те мотовило?

 - Буду свої починки мотать. Одначе в вас доброї сорочки не заслужиш, — сказала Мотря.

 - Вона хоче прясти собi на полотно нарiзно од нас, — сказала Кайдашиха, ледве дишучи.

 - Нащо тобi прясти нарiзно? Чи тобi хто полотна не дає, чи що? — спитав Кайдаш у Мотрi.

 - Хочу прясти, бо маю право, — сказала Мотря.

 - Ставте, тату, мерщiй хату через сiни, — обiзвався Карпо.

 - Ти б лучче свою жiнку трохи приборкав, щоб не так високо лiтала, — сказав батько.

 - Хiба моя жiнка курка, щоб я їй крила обборкав, — сказав Карпо.

 - Карпе, не дратуй мене, коли хочеш, щоб i в тебе була цiла чуприна.

 - Далеко вам до моєї чуприни! — обiзвався Карпо.

 - Ти думаєш, що в мене руки не доросли до твоєї чуприни? — крикнув батько.

 - Мабуть, уже переросли… Мати кривдить жiнку, а ви мене, — сказав Карпо.

 - Хто ж тебе зобижає? Xiбa я тобi їсти не даю? — крикнув батько.

 - A xiбa ж ви дали менi коли хоч копiйку в руки? Я роблю, а ви грошi в свою скриню ховаєте.

 - Нащо тобi грошi? Xiбa хочеш їx пропить? — сказав батько.

 - А хоч би й пропить. Яке вам до того дiло? — сказав Карпо.

 - То ти мене будеш на старiть вчити! — кричав старий Кайдаш, блiдий, як смерть, та все приступав до Карпа.

 - Тату, не лiзьте! Я роблю й маю право на своє добро. Одрiзнiть нас.

 - То ти через свою дурну жiнку будеш менi цвiкати таке в вiчi! Чого ти, бiсова дочко, гризешся з матip’ю? — крикнув старий Кайдаш, махаючи поламаним мотовилом. — Чи ти хочеш бути найстаршою в xaтi, чи що? Чи ти хочеш, щоб мати була тобi за наймичку? Я тобi полiчу ребра оцим мотовилом.

 Кайдаш махнув на Мотрю мотовилом i зачепив її по руцi.

 Мiж батьком i Мотрею став Карпо, неначе з землi вирiс.

 - Тату, не бийте Мотрi, — крикнув вiн несамовито, — яке право ви маєте бить мою жiнку?

 - А чом же вона не слухає матерi та тiльки збиває бучу в моїй хатi?

 - Ба не Мотря винна, а мати. Мати всю важку роботу скидає на Мотрю, а сама тiльки походеньки та посиденьки справляє.

 - То це ти таке говориш за свою матiр? — крикнув Кайдаш.

 - То це ти менi колеш очi через свою жiнку? — крикнула Кайдашиха, приступаючи до Карпа з другого боку. — От чого я дiждалась на старiсть од своїх дiтей!

 - Як ти смiєш таке говорити на свою матiр? — суворо крикнув Кайдаш i приступив на ступiнь ближче до Карпа.

 - Тату! Не наближайтесь, — говорив спокiйно, але понуро Карпо, стоячи стовпом на одному мiсцi.

 - Через твою жiнку, через оте ледащо та я буду на старiсть таке лихо терпiти! — крикнула, аж завищала Кайдашиха i вдарила кулаком об кулак пiд самим носом у Карпа.

 Карпо навiть не одхилив голови й не клiпнув очима. Вiн тiльки витрiщив їх ще бiльше, так що вони стали зовсiм круглi.

 - Я поб’ю на тобi оце мотовило на трiсочки, як ти не впиниш своєї жiнки! — крикнув Кайдаш, приступивши до Карпа ще ближче.

 Карпо не оступився й не одхилився i тiльки зблiд та понуро поглядав на батька.

 - Тату! Оступiться! Не вводьте мене в грiх, — сказав Карпо.

 Кайдаш з Кайдашихою то приступали до Карпа, то оступались, як хвилi б’ють у скелистий берег та знов одходять од його. Карпо стояв, неначе скеля. Дуже дражливий старий Кайдаш розходився, кинувся на Карпа з кулаками й штовхнув його рукою в груди. Карпо зблiд, як смерть, а тонкi губи, мiцно стуленi, стали зовсiм бiлi, неначе полотно.

 - Тату! Не бийтесь! — ледве промовив Карпо. Кайдаш, блiдий, з темними блискучими очима, знову кинувся на Карпа.

 - Тату! Вiзьмiть лучче сокиру та за одним разом зарубайте мене, — промовив Карпо, ледве дишучи; вiн почутив, що вся кров налилась в його голову, заливала йому вуха, очi; вiн почув, що в його вухах задзвенiло й зашумiло, й зашелестiло, а в очах все в хатi почало крутиться.

 - Не лiзь, бо задушу, iродова душе! — крикнув Карпо та й кинувся, неначе звiр, на батька й штовхнув його обома кулаками в груди.

 Старий Кайдаш як стояв так i впав навзнак, аж ноги задер. Поламанi шматки мотовила випали з його рук i вдарились об грубу.

 Кайдашиха, Мотря й Лаврiн крикнули в один голос. Лаврiн з матiр’ю кинувся обороняти старого батька i заступив його собою. Карпо оступився на два ступенi до стола i знов став непорушно, неначе скеля, бiлий, як крейда. Його темнi очi погасли й нiби померкли, а волосся на головi настовбурчилось i стирчало, неначе в їжака. Мотря злякалась, що за її мотовило син побив батька.

 Лаврiн з матiр’ю пiдвели батька й посадили на лавi. Кайдаш не говорив нi слова й тiльки стогнав. Вiн не стiльки забився об дiл, як стривожився. Неповага од сина й сором перед своїми дiтьми, i гнiв, i злiсть — все злилось до купи в його душi, запекло його в грудях так, що йому здавалося, нiби Карпо вбив його на смерть.

 - Нема в тебе бога в серцi! Недурно ж ти до церкви не ходиш, — через силу вимовив Кайдаш та все стогнав. Кайдашиха почала голосно плакати. У Лаврiна брови насупились. Biн був ладен кинутись на Карпа й обiрвать йому волосся на головi. Одна Мотря спокiйно ciлa на лавi, згорнула руки и дивилась то на пiч, то пiд пiч.

 У Карпа кров почала одходити од очей. Вже перед ним перестав крутиться свiт. Biн узяв шапку й вийшов з хати.

 - Це все через тебе, невiсточко! — промовила Кайдашиха i вдарила до Мотрi кулаком об кулак.

 - Може, через мене, а може, й через вас, — спокiйненько промовила Мотря, дивлячись пiд пiч.

 - Цур вам, пек вам! Поставлю вам хату через сiни та, про мене, там хоч голови coбi поскручуйте! — сказав Кайдаш.

 - Та перше зробiть менi й матерi двоє мотовил, — спокiйненько промовила Мотря.

 - Бодай тобi добра не було з твоїм мотовилом. Через твоє мотовило син побив батька. Ой, свiте мiй! Не дадуть дiти своєю смертю вмерти, — бiдкалась Кайдашиха. — Хоч зараз вибирайся до сусiд з своєї хати.

 Сумний зимнiй вечiр заглянув через вiкна в хату. Густi дiди стали по кутках i навели, як блiда та сумна смерть, покiй на роздражнену, розгнiвану ciм’ю. Молодицi замовкли та тiльки важко зiтхали. На лавi сидiв старий Кайдаш, сидiв мовчки й coбi важко зiтхав, пiдперши голову долонею й спершись лiктем на колiно. На його широкому блiдому лобi, на його спущених вiках лежала глибока, важка туга, лежав сором, перемiшаний з жалем. Вiн не їв цiлий день. Його тягло за живiт. Вiн накинув на себе свиту, надiв шапку та й пiшов до шинку поминати святу п’ятницю та запивати сором.

 Карпо вийшов з хати в однiй сорочцi. Вiн пiшов i став за повiткою пiд грушею. Свiжий перший снiг укрив гори й долини нiби тонким дорогим полотном. Усе небо було вкрите густими хмарами, неначе молочним туманом. Карпо дивився на голi бiлi гори, що зовсiм зливалися з бiлим небом у вечiрнiй iмлi так, що не можна було розiбрати, де кiнчались гори, де починалось небо. Вiн дивився на чорний довгий рядок гip, котрi чорнiли од густого дубового лiсу, неначе обкутанi чорним сукном, i вiн нiчого того не бачив. Уся його душа десь заховалась глибоко сама в собi; вiн нiби здерев’янiв од тiєї подiї, котру недавно вчинив. М’який перший холод нiби протверезив Карпа. З його голови почав виходити якийсь чад, i вiн потроху почав примiчать хати, гори, лiс; вiн примiтив, як батько вийшов з двора, пiшов шляхом поза ставком на греблю, увiйшов у шинок, як у шинку в вiкнi заблищав вогонь. Вiн примiтив купку чоловiкiв, котра чорнiла й ворушилась коло шинку на бiлому снiгу. I все те вiн бачив, неначе десь у водi, одкинуте зверху од високого берега, або десь на днi неглибокої прозорої рiчки.

 Холод почав проймати Карпа. Вiн почутив, що його тiло труситься од голови до самих пальцiв на ногах, що в його голова горить нiби вогнем. Вiн повернувся на мiсцi й зачепив головою гiлку грушi, вкриту снiгом. Снiг, неначе пух, посипався на його голову, на плечi, на голу шию, за пазуху. Тодi тiльки вiн опам’ятувався, набрав у руки снiгу, приклав до голови й тихою ходою пiшов у хату.

 В хатi було тихо й сумно; нiхто не говорив нi слова, тiльки вогонь палав та трiщав у печi i здавався однiєю живою веселою iстотою в мертвiй хатi. Вже в хатi i свiтло погасло, а Кайдаш сидiв у шинку, пив з кумом горiлку й там заночував.

 На другий день перед обiдом Кайдаш увiйшов у хату i унiс двоє нових мотовил.

 - Нате вам двоє мотовил та, про мене, очi повиколюйте собi, — сказав Кайдаш, кидаючи мотовила на лаву.

 Мотря весело глянула на мотовила, зараз по обiдi витягла з своєї скринi починки й почала мотать. Нове мотовило аж гуло в її руках i вряди-годи черкалось об сволок, об стелю. Нi один цар не махав з такою втiхою скiпетром, як Мотря своїм мотовилом. Вона почула в собi дух господинi, самостiйної господинi. Свекруху брала злiсть. Для неї невiстчине мотовило гуло, неначе кусливi джмелi кругом її голови.

 »Пропадуть мої конопельки! Похоплива невiсточка попряде їх собi на полотно поперед мене», — подумала Кайдашиха.

 А невiстка мотала починки, полiчила чисницi та пасма, скинула пiвмоток з мотовила й сховала в свою скриню.

 - Ховай, невiсточко, в свою скриню, що запiрвеш. Швидко сховаєш усе наше добро, ще й нас убгаєш у свою скриню, — промовила свекруха.

 - Не бiйтесь! Такого добра не сховаю, а якби вас знайшла й своїй скринi, то ще б i надвiр викинула, — сказала невiстка.

 Другого дня Мотря позбирала свої й Карповi сорочки й намочила в лузi.

 - Чом же ти не забрала та не помочила вcix сорочок? — спитала мати.

 - Тим, що вас ycix бiльше обпирати не буду. Перiть coбi самi; адже ж маєте руки.

 - Нащо ж той захiд на два рази? Xiбa ще мало гармидеру в хатi? Нащо ти наляпуєш зайвий раз у хатi? — сказала Кайдашиха.

 Мотря не слухала матерi. Вона пооджимала свої сорочки, другого дня одзолила, попрала и покачала. Кайдашиха мусила заходжуватись сама коло своїх сорочок. Вона вже й не говорила за те чоловiковi, тим що боялась колотнечi. Вона думала, що все те якось перетреться, перемнеться та й так минеться. Але воно таки не минулось.

 Раз Мотря спекла хлiб. Хлiб не вдався. Вона подала його на стiл до борщу; хлiб вийшов липкий, з закальцем на два пальцi. На бiду й борщ вийшов недобрий.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

           

Замовити роботу

Замовити роботу

Від партнерів