Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

«Кайдашева сім’я»

 - Недобрий борщ, — сказав Лаврiн.

 - Але й хлiб спекла, хоч коники лiпи! — сказала сердито Кайдашиха.

 - Аж у горлi давить, — обiзвався i coбi старий Кайдаш.

 Як на лихо, Лаврiн, жартуючи, взяв та злiпив з м’якушки коника, поставив його на столi, ще й хвоста задер йому вгору.

 Мотря зирнула на коника та й скипiла, неначе хто линув на неї окропом. Вона лучче витерпiла б лайку, нiж смiшки.

 - Лаяли, били, а це вже знущаються надо мною! — крикнула Мотря й кинула об стiл ложкою.

 - Чого ж ти кидаєш ложкою нам усiм у вiчi? Честi не знаєш, чи що? — сказав старий Кайдаш.

 - Коли хочеш сердитись, то сердься, а не кидай на святий хлiб ложкою, — обiзвався вперше сердито на свою жiнку Карпо. — Позабризкувала стравою усiм oчi. Щось ти справдi вже дуже розiбралась.

 - То варiть та печiть собi самi. Я нiчим вам не вгоджу, — сказала Мотря, одiйшовши до печi.

 - Якби ти була наймичка, то ти б собi одiйшла од нас, а ми пекли б та варили самi собi, — сказав Кайдаш.

 »Будете ви й так самi пекти й варити», — подумала Мотря й задумала на другий день варити обiд тiльки для себе та для Карпа.

 Другого дня Мотря встала дуже рано, сiла собi прясти, потiм затопила в печi, знайшла два невеличкi горщечки й приставила в одному борщ, а в другому кашу; якраз стiльки, скiльки треба було на двi душi. Вона задумала й вечеряти з Карпом окремо.

 Кайдашиха спала собi гарненько на печi та викачувалась. Полум’я трiщало в печi, окрiп булькотiв, а вона потягалась на печi в теплiй постелi, думаючи, що невiстка варить обiд на всiх. Вже стало розвиднятись, Кайдашиха злiзла з печi, глянула в пiч i вглядiла двоє маленьких горнят.

 - Що це ти, Мотре, вариш у тих горнятах? — спитала вона.

 - Борщ та кашу, — одказала Мотря.

 - Нащо ж ти приставила страву в таких маленьких горнятках? Сьогоднi ж не п’ятниця: i батько буде обiдати.

 - Буде обiдать, як ви наварите, бо я на вас усiх не буду бiльше варити. Я вам нiчим не догоджу. Варiть самi собi, одначе ви вчились в панiв.

 Надворi вже свiтало. Сiм’я обiдала рано, а Кайдашисi прийшлось тiльки що заходжуватись коло сирих бурякiв та коло капусти.

 - Ой господи милосердний! Мабуть, ти наважилась звести мене з свiту! — крикнула Кайдашиха. — Що це ти витворяєш?

 - Те, що бачите.

 - Приставляй у бiльшому горшку борщ!

 - Навiщо? Мiй борщ вже докипає, — сказала Мотря спокiйно, але насмiшкувато.

 Кайдашисi довелось самiй приставлять другий борщ та другу кашу.

 Зiйшло сонце. Мотря покликала Карпа обiдати i поставила на стiл борщ. Сам Карпо здивувався.

 - Що це ти, Мотре, вигадуєш? Ти хочеш знов розсердить батька? — сказав Карпо.

 - Сiдай та їж! Розносився з батьком. Батьковi наварить борщу мати, а я бiльше не буду варити на всiх.

 Карпо не знав, чи сiдати за стiл, чи нi. Кайдашиха наробила крику на всю хату, на все подвiр’я. В хату вбiг Кайдаш, а за ним Лаврiн.

 - Подивись, що твоя невiсточка витворяє! — крикнула Кайдашиха, вихопивши з печi мале горня з кашею.

 Старий Кайдаш витрiщив очi на горня i не знав до чого воно йдеться.

 - Глянь! Що це таке! — сказала Кайдашиха, тикаючи пiд самий нiс Кайдашевi горня з кашею.

 - Каша. Що ж воно, як не каша. — сказав Кайдаш. Вiн не доглядався, в якому там горшку зварили кашу.

 - Подивись лишень, в якому горшку приставила твоя невiсточка оцю кашу, — сказала Кайдашиха.

 - В щербатому б то, чи що, — сказав Кайдаш.

 - В щербатому… А чи стане цiєї кашi на вcix? — спитала Кайдашиха, сердита, що Кайдаш не розумiє дiла.

 - Чорт вашого батька знає, в якому там горшку ви приставляєте кашу. Бийтеся собi удвох, а мене не зачiпайте, — сказав Кайдаш, сердитий на жiнок.

 - Та це твоя невiсточка зварила обiд тiльки для себе та для Карпа. Вона хоче обiдать окремо, — сказала Кайдашиха.

 - Та нехай, про мене, обiдає й сама, ще й розпережеться, — сказав Кайдаш. — Нехай, про мене, з’їсть оцю кашу з горшком…

 Старий Кайдаш пам’ятав мотовило. В його й досi щемiла спина.

 - Я вже не знаю, що це далi буде. Вiзьму та й пiду в комipники. Чом ти, Омельку, нiчого не скажеш отiй сатанi?

 Омелько боявся, щоб не довелось через ту кашу вдруге задерти ноги догори, i мовчав.

 - Коли ти нiчого не скажеш, то я сама викидаю отой обiд свиням, — сказала Кайдашиха i швиргонула горщик з кашею в помийницю. Горщик гепнув у шаплик. Помиї бризнули на стiну й облили її патьоками до самої полицi.

 Мотря аж зверетенилась.

 - Коли ви викидаєте страву в помийницю, то я не буду їсти вашого хлiба. Ваш хлiб давить мене отут в горлi, як важкий камiнь. Нате вам i цей борщ, що я наварила, та, про мене, оддайте його собакам.

 Люта Мотря вхопила з столу миску з борщем i кинула її пiд ноги свекрусi. Миска розлетiлась на черепки. картопля покотилась аж пiд припiчок.

 - Пху на вас! — плюнув старий Кайдаш на розлитий борщ i пiшов у повiтку робити воза.

 - Пху! — плюнув i собi Карпо та й вийшов з хати.

 Лаврiн присiв i жартiвливо плюнув на самiсiньку копичку бурякiв та квасолi та й собi пiшов з хати.

 В хатi зостались самi молодицi. Кайдашиха стояла коло печi над розбитою мискою мов кам’яна. Мотря стояла коло стола, як стовп, i дивилась на широкi патьоки на стiнi коло помийницi.

 В хатi було тихо, тiльки в печi на жару шкварчала ринка з вишкварками так сердито та голосно, неначе кричало десять бабiв разом, вхопившись за коси. Сало шипiло, як змiя, булькотало, кувiкало, як свиня в тину, геготало, як гуска, гавкало, як собака, пищало, скреготало, а далi нiби завило: гвалт, гвалт! Ринка, вся промочена салом, зайнялась. Сало загуло й пiдняло здоровий огняний язик. лизнуло челюстi i загуло вiтром в коминi.

 Кайдашиха обернулась, глянула на вогнене море в челюстях, вихопила з печi ринку i накрила її ганчiркою. Ринка погасла, а по хатi пiшов такий чад, такий смердючий дим, що Кайдашиха закашляла. Погасивши ринку, вона крикнула на Мотрю:

 - Вiзьми ж вiник та пiдмети, коли насмiтила своїм борщем серед хати, або, про мене, сховай оте добро в свою скриню.

 Мотря взяла вiник, згорнула черепки, буряки та картоплю до помийницi й укинула в помийницю.

 - Зварила обiд для свиней; хто вже хто, а свинi тобi сьогоднi подякують за хлiб, за сiль, — сказала Кайдашиха.

 Мотря мовчала, тiльки зуби зцiпила. Вона вхопила кожух, накинула на себе та й побiгла до своєї матерi.

 - Дайте, мамо. пообiдать, — сказала вона Довбишцi.

 - А чом же ти не, пообiдала вдома? — спитала мати.

 - В мене свекруха люта змiя: ходить по хатi, полум’ям на мене дише, а з носа гонить дим кужелем. На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то пiд нею лiд мерзне, а як гляне, то од її очей молоко кисне.

 - Кажи, дочко, свекровi, щоб вас одрiзнив, а то ви колись з свекрухою спалите хату, — сказала Довбишка, насипаючи в миску борщу.

 Колотнеча в Кайдашевiй хатi не переставала. Кайдашиха не говорила з Мотрею по три днi, хоч Мотря вже не смiла варити собi обiд окремо. Стара Кайдашиха дуже любила свого онука, колихала його, цiлувала, пестила. Мотря не давала їй дитини й одганяла її од колиски. Тiльки вночi, тодi як Мотря спала мiцним сном, Кайдашиха вставала до дитини, забавляла, як вона плакала, та годувала її молоком.

 Кайдаш побачив, що справдi треба одрiзнити дiтей. Вiн боявся Карпа. Карпо, побивши батька, забув про те i нiтрiшки не жалкував, неначе вiн побив якого-небудь парубка в шинку.

 У Кайдаша в повiтцi лежало чимало деревнi. Кайдаш прикупив трохи колодок, щоб поставить Карповi хату через сiни. Тiльки почалася надворi весна, вiн закопав слупи. Мотря посiяла на тому мiсцi пшеницю. Пшениця зiйшла, то був знак, що мiсце для хати було чисте.

 Кайдаш з Карпом закидав стiни, вшив покрiвлю, а Мотря валькувала стiни. Стара Кайдашиха не поклала своїми руками нi одного валька глини.

 Настало лiто. Хату освятили. Карпо й Мотря перейшли у свою хату. Мотря вимазала чисто хату i тiльки половину сiней, неначе мотузком одмiряла. Вона мазала сiни та все голосно спiвала:

 Коли б менi господь помiг

 Свекрухи дiждати!

 Заставила б стару суку

 Халяндри скакати.

 Скачи, скачи, стара суко,

 Хоч на однiй нiжцi.

 А щоб знала, як годити

 Молодiй невiстцi.

 А у батька свого горе -

 В свекра погуляти!

 А у свекра гiрше пекла:

 Свiта не видати.

 Мотря спiвала на злiсть свекрусi голосно на всi сiни. Дверi були одчиненi. Кайдашиха зачинила дверi з притиском, а Мотря ще голоснiше гукала:

 Заставила б стару суку

 Халяндри скакати.

 Карпо з Лаврiном перенесли Мотрину скриню в нову хату.

 Мотря сiла на скринi й промовила:

 - Тепер я зовсiм панi!

 Вона гордо сидiла на своїй скринi, як цар на престолi.

 - Як же, Карпе, тепер буде у нас з хазяйством? Чи тiльки Мотря оддiлить свої горшки, чи й ти думаєш оддiлитися з худобою та з полем?

 - Лучче, тату, зовсiм одрiзниться з худобою i полем, — сказав Карпо.

 - Гляди, щоб навпiсля не жалкував. Ми робили в гуртi однiєю худобою, а ти знаєш, що в гуртi каша їсться, а гуща дiтей не розгонить.

 - I вже, тату, нас гуща давно розiгнала! Як уже буде, так i буде. Одрiзнiть мене з худобою i з полем. Буду плакати на себе, а не на вас.

 - То ти i свiй тiк закладеш? У нас грунт такий тiсний.

 - Та вже де-небудь притулюся, хоч у куточку, — сказав Карпо.

 I батько мусив оддiлить синовi хазяйство: дав йому пару волiв, воза, борону i мусив видiлить частку поля.

 Мотря з того часу у своїй хатi нiби на свiт народилась. В свекрушину хату вона нiколи й не заглядала.

 V_

 Раз перед зеленими святками Кайдаш послав Лаврiна до млина. Лаврiн запрiг воли. Батько винiс з комори два мiшки жита й поклав на вiз. Мати дала Лаврiновi торбину з харчю.

 - Їдь же, сину, до млина, та не гайся. Тепер в млинi не завiзно: млива там небагато. До вечора змелеш i додому вернешся.

 Син рушив з двора, виїхав з села й поїхав понад Россю. Дорога йшла з гори та на гору, з гори та на гору, над самою Россю. Млин був пiд самим Богуславом. Лаврiн звернув на малий шлях у глибоку долину i виїхав до рiчки.

 Молодий парубок сидiв на возi i навiть не поганяв волiв. Вiн задивився на рiчку, на зеленi верби понад водою. Веселе сонце грало маревом над вербами, над водою, над камiнням. Воли лiниво сунулись по дорозi. Лаврiн дивився на рiчку i спiвав пiснi.

 За Россю, пiд високою скелею, блищав на сонцi новий гарний панський млин, увесь обтесаний, обмальований, як цяцька, з покрiвлею з дощок, з двома вiкнами, з бiлими стовпами, навiть з ганком. Четверо колiс неначе залюбки та заiграшки крутились на ясному сонцi й сипали бризками на всi боки. Вода гула на потоках, шумiла бiлою пiною нижче од колiс, бризкала нiби туманом, в котрому неначе грали в хрещика маленькi веселки.

 Лаврiн приїхав до млина, позносив з воза мiшки, заїхав пiд верби, розпрiг воли, поклав їм сiна, а сам лiг спати. Виспавшись добре в холодку, вiн скупався в Росi, пополуднував i пiшов у млин. Мiрошник уже насипав борошном його мiшки.

 Надворi починало вечорiти. Лаврiн винiс на вiз мiшки i почав запрягати воли.

 Не встиг вiн закласти заноза в ярмо i ненароком кинув очима за Рось: за Россю, коло скелi на долинi, вкритiй зеленим житом, червонiла якась велика квiтка.

 »Де та квiтка взялася на долинi, та ще така здорова?» — подумав Лаврiн.

 Коли дивиться вiн — та червона квiтка нiби пливе межею, помiж зеленими колосками. З-пiд квiтки виринула з колоскiв голова з чорними кiсьми i неначе поплила понад колосками. Лаврiн углядiв, що ту чорноволосу голову двiчi обвивали жовтогарячi кiсники, а за кiсники були затиканi цiлi пучки червоного маку. З жита нiби виплила молода дiвчина з сапою в руках. Лаврiн задивився на неї й покинув запрягати другого вола. Дiвчина прийшла до Росi, стала на плисковатому каменi й почала мити ноги. Лаврiн знехотя задивився на її чорнi брови.

 Дiвчина перейшла через греблю, ступила на мiсток на лотоках, сперлась на поренчата й задивилась не так на воду, як на свою вроду. До неї з води виглянуло її лице, свiже, як ягода, з чорними бровами. Дiвчина милувалась собою та червоним намистом на шиї.

 Лаврiн стояв пiд вербою недалечка од дiвчини й дивився на неї. Сонце грало на червоному намистi, на рум’яних щоках. Дiвчина була невелика на зрiст, але рiвна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки, червонiли, як червонобокi яблучка, губи були повнi та червонi, як калина. На чистому лобi були нiби намальованi веселi тонкi чорнi брови, густi-прегустi, як шовк.

 Лаврiн дивився на дiвчину, як вона спустила на щоки довгi чорнi вiї, як вона потiм повернулась боком, дивилась на воду, на скелi, як блищав її чистий, рiвний лоб.

 »Ой, гарна ж дiвчина, як рай, мов червона рожа, повита барвiнком!»- подумав Лаврiн, запрягаючи другого вола.

 Дiвчина вирвала з верби гiлку й кинула далеко на воду. Гiлка сунулась по водi поволi, а далi нiби побiгла на потоки i шубовснула пiд колесо. Дiвчина засмiялась i блиснула всiма бiлими зубами проти сонця, нiби двома низками перлiв. Вона кинула очима на Лаврiна, задивилась на його й засоромилась, потiм знялася з мiсця, шугнула зозулею проз Лаврiна, блиснула на його карими очима i повернула на шлях.

 Лаврiн почутив, що вона нiби освiтила всю його душу, освiтила густу тiнь пiд вербою, неначе сонцем, i побiгла на горку зiркою.

 »I де ти, красо, вродилася! — подумав Лаврiн. — З твоїми шовковими бровами; коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе й там упiймаю».

 Лаврiн махнув батогом на воли i, замiсть того, щоб їхати додому через греблю, повернув цабе на пригорок за дiвчиною.

 Дорога од млина розходилась на три шляхи. Кругом було дуже густо сiл, i Лаврiновi дуже хотiлось знати, з якого села та дiвчина. Дiвчина пiшла середнiм шляхом. Лаврiн повернув за нею. Вiн погнав воли й не мiг одiрвати очей од тонкого стану, загорнутого в горсет, од тонкої загорiлої шиї. По обидва боки стояло високе жито, неначе двi зеленi стiни. Дiвчина iшла попiд самою зеленою стiною, висмикувала з жита синi волошки й затикала за вуха. Лаврiн догнав її й порiвнявся з нею.

 Вона глянула на його своїми темними очима, i йому здалося, що на житi блиснули двi зiрки.

 - Добривечiр тобi, дiвчино! Чи далеко звiдсiль до села? — спитав Лаврiн.

 - До якого села тобi треба? — спитала дiвчина, i її голос рознiсся, неначе в житi затуркотала горлиця.

 - До того села, звiдкiля ти сама, — сказав Лаврiи.

 - Не питай, бо швидко старий будеш, — сказала дiвчина й осмiхнулась.

 290

 Вона задивилася на Лаврiна.

 Лаврiн сидiв на возi, спустивши ноги на вiйя, i махав батогом на воли.

 »Який гарний парубок, хоч i бiлявий, якi в його веселi очi!» — подумала дiвчина, поглядаючи скоса на Лаврiна.

 Дiвчина пiшла уперед. Лаврiн погнав воли за нею. Йому хотiлось, щоб вона йшла як можна тихiше, як можна довше, щоб надивитись на неї.

 - Чого це ти так хапаєшся? — спитав Лаврiн.

 - Щоб мати не лаяли, — одказала дiвчина.

 - А де ж ти була?

 - Панськi буряки полола за Россю, а це йду додому, — сказала дiвчина i вже смiливiше глянула на Лаврiна. Вона пiшла тихiше, розмовляючи з парубком.

 - Та скажи-бо, дiвчино, з якого ти села, чи з Бiєвець, чи з Дешок?

 - З Бiєвець, — сказала дiвчина, — а тобi навiщо?

 - А хiба не можна спитати? Як тебе звуть?

 - Мелашка. Оце, який ти цiкавий!

 - А як твого батька прозивають?

 - Охрiм Балаш. Може, хочеш знати, як i матiр звуть? — спитала дiвчина й засмiялась. — А ти сам бiєвський?

 - Нi, я з Семигор. Мене звуть Лаврiн Кайдашенко.

 - А чого ж ти їдеш з борошном не в Семигори, та в Бiєвцi?

 - Та це мене батько послав… — сказав Лаврiн та й не доказав.

 Вузька дорога йшла на гору й прорiзувала високе жито до самого лiсу. На горi було видко лiсок. Дорога ховалась в лiсок i знов зараз спускалася дуже круто в глибокий вузький яр, зарослий густим лiсом. Лаврiн не поганяв волiв: вiн забув i про воли, i про мiшки й тiльки дивився на Мелашку.

 В долинi вже стояла пiд деревом густа тiнь. Дорiжка була така вузька, що зелене гiлля вгорi сходилось докупи й закривало небо. Старi дуби й граби стояли в тiнi стовпами, а на противнiй горi верхи дерева ще горiли на червоному вечiрньому сонцi.

 Мелашка йшла стежкою й плуталась мiж високою смiлкою та дзвониками. Її чорноволоса голова з маковим вiнком здавалась квiткою мiж високою травою на окопi, мiж синiми дзвониками та червоною смiлкою.

 Лаврiн не зводив з дiвчини очей. Її краса так заслiпила йому очi, так разом заманила серце, що вона йому здавалась не дiвчиною, а русалкою.

 Мелашка заспiвала пiснi. Пiшов гук по лiсi i розлився по долинi срiбною луною.

 »Нема в Семигорах нi однiєї такої гарної дiвчини», — подумав Лаврiн. Вiн скочив з воза, кинув воли й пiшов стежкою поруч з Мелашкою. Дiвчина липнула на його своїми очима, мов блискавкою, почервонiла й спустила очi вниз.

 Густа тiнь пiд зеленим гiллям розлила якiсь чари. Мелашка здалась йому тепер вдвоє кращою. Червоний мак на головi зблiд перед її красою.

 - Скажи менi, Мелашко, де ти живеш? Покажи менi хату твого батька.

 В Мелашки так закидалось серце, як птиця трiпається крилами в густому гiллi.

 - Наша хата край села в яру, на Западинцях, — сказала вона дуже тихо й зовсiм спустила вiї на щоки.

 Воли помалу плентались дорогою. Лаврiн мовчав, i Мелашка мовчала.

 В лiсi було тихо, як у хатi. Здавалось, лiс уже дрiмав, засипав i тiльки через сон дивився з гори освiченими верхами на заходяче над Богуславом сонце. На високому дубi, над самими головами парубка й дiвчини, затрiпала крилами якась птиця. Вона злякалась їх обох так, що вони аж кинулись.

 - Мелашко! — промовив Лаврiн тихим голосом. — Як побачив я тебе над водою, то неначе з криницi погожої води напився.

 Мелашка засоромилась i дивилась в землю. Вона мовчала. Птиця на деревi затихла, i знов у лiсi стало тихо, як у хатi.

 - Твоя краса, твої чорнi брови неначе моє здоров’я. Як глянув я на тебе, то наче набрався здоров’я» — знов почав Лаврiн.

 По дорозi проти їх iшла якась молодиця, спускаючись з гори, Лаврiн замовк.

 Лiс кiнчився на горi. За лiсом починалось село, розкидане на горах та в глибоких ярах. Лаврiн сiв на вiз. Мелашка одiйшла набiк i пiшла попiд тином. Вони поминули церкву, знов спустились возвозом з крутої гори й повернули в вузький, як рукав, яр. Лаврiн поїхав за нею. Яр крутився гадюкою на всi боки. Хати були подекуди розкиданi попiд горами.

 - Оце нашi Западинцi, а ондечки бiлiє наша хата! — сказала Мелашка, показуючи на одну маленьку хатину пiд самою крутою горою в кiнцi вузької тiсної долини.

 Хата була третя од кiнця й стояла край вишневого садочка. Вона була мала, стара, аж похилилась набiк. Коло хати стримiли хлiвцi та повiтка. Було по всьому видно, що Балаш був чоловiк убогий.

 - Мелашко, я прийду до тебе на вашу вулицю. Чи прийти, чи не треба? — спитав Лаврiн.

 - Приходь, — сказала Мелашка, — але поспiшай додому, бо тебе батько лаятиме.

 - А може, ти вийдеш до млина надвечiр, пiд ту вербу, де я стояв з волами. Однак завтра недiля. Я одпрошуся в батька або прийду i батька не питаючись.

 Мелашка йшла осторонь i мовчала. Вона думала.

 - Чи прийдеш, Мелашко? Бо я прийду, хоч би мене батько прив’язав.

 - Прийду, — насилу почув Лаврiн од неї тихе слово.

 Лаврiн спинив воли й водив слiдком за Мелашкою очима, доки вона ввiйшла в свою хату. Тодi вiн повернув воли назад i поїхав додому. З Бiєвець до Семигор була простiша дорога, але Лаврiн поїхав назад тим самим шляхом, кудою йшла Мелашка. Йому здавалось, нiби дiвчина погубила за своїм слiдом квiтки та зорi.

 Лаврiн приїхав додому аж опiвночi. Батько напнув його мокрим рядном:

 - Чого це ти так довго барився, неначе їздив з мiшками в Крим?

 - Та там у млинi так завiзно, що трудно було дотовпитися, мусив застоювать черги до самого вечора, — одбрiхувався Лаврiн.

 - А я думав, чи не поламав ти часом воза, — говорив сердито батько.

 Мелашка ввiйшла в свою убогу хатину й стовпом стала.

 Доки вона йшла поруч з Лаврiном, доти на неї неначе пiвденне сонце свiтило, а як увiйшла в хату, для неї неначе сонце впало з неба, i одразу стала темна нiч. Мати загадувала їй роботу: робота, випадала з рук. Вона пiшла в садок, стала пiд вишнями, схиливши голову, i для неї все здавадось, що вона йде зеленим гаєм поруч з Лаврiном i нiяк не перейде того гаю… От вона нiби сходить з гори, входить в темну долину, а з долини знов виходить на гору й знов поруч з Лаврi-ном спускається в яр попiд дубами, а Лаврiн нiби дивиться на неї ясними веселими очима та все говорить, мов соловейко щебече… Тихiй та смирнiй дiвчинi йшла на душу пiсня.

 - Чи ти, дiвко, сьогоднi здурiла, чи на тебе наслано? — крикнула мати.

 Мелашка була з поетичною душею, з ласкавим серцем. Часом вона в своїй розмовi несамохiть вкидала слова пiсень.

 I зелений гай, i Лаврiн, i його очi- все разом щезло. Мелашка важко зiтхнула i пiшла в хату до роботи.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

           

Замовити роботу

Замовити роботу

Від партнерів