Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

Коротко про «Місто»

(1927)

Літературний рід: епос.

Жанр: урбаністичний роман.

Тема: підкорення людиною міста.

Головна ідея: розкриття характеру людини, яка підкорює місто.

Головні герої: Степан Радченко, Надійка, «мусінька» Тамара Васи­лівна (її чоловік Гнідий і син Максим), Зоська, Рита, Левко, Михайло Світозаров, Вигорський.

Сюжет

І частина. Степан Радченко разом з односельцями Надійкою і Лев­ком дісталися Дніпром до Києва на навчання. Степан оселився на Подо­лі, у дядькового знайомого крамаря Гнідого. Спочатку він жив у столяр­ній майстерні поряд з коровами, спав на дошках, їв черствий хліб із са­лом. Степан пішов до інституту, але треба було ще пройти приймальну комісію, намагався влаштуватися на роботу, проте його ніхто ніде не че­кав, незважаючи на заслуги перед революцією. Він навідався до Левка, потім до Надійки, яка все більше йому подобалася. І ось нарешті Радчен­ко склав іспити — і став студентом. Господар Гнідий запропонував Степанові перебратися жити в будинок, на кухню, але за це він має допо­магати по господарству. У Надійки на квартирі збиралося товариство.

Один з юнаків запропонував відвідати літературну вечірку. Степан із заздрістю слухав майстерне читання творів молодих і вже відомих письменників, а також оплески, якими обдаровувала митців вдячна аудиторія. Радченко вирішив написати оповідання про свою бритву, якою як полонений повстанець викупився у черкеса з денікінського по­лону, а потім повернув її собі, бо того солдата було вбито. «Долю своєї бритви він підніс до історії громадянської війни, зробив її символом вибо­рюваної влади». Підписав свій твір більш благородним ім’ям «Стефан Радченко». Він поніс оповідання відомому літературному критику Світозарову, але той навіть не захотів з ним розмовляти. Знищений і прини­жений, він пішов до Надійки.

Гуляючи в парку, він грубо схопив її в обійми й стиснув так сильно, що дівчина розплакалася. Степан сказав, що йде від неї назавжди. Уночі до Степана почала приходити дружина Гнідого, Тамара Василівна. Коли її син Максим дізнався про таємні нічні зустрічі матері з квартирантом, то вчинив бійку зі Степаном і покинув дім. Рад-ченко мав успіхи в навчанні. Професор, який приймав іспит з україн­ської мови, був здивований глибокими знаннями хлопця, а коли дізнав­ся про те, що він живе в матеріальній скруті, порадив читати лекції з ук­раїнської мови на курсах для держслужбовців. Так Степан і зробив. За­робивши грошей, хлопець купив новий одяг і переїхав до кімнати знайо­мого Бориса. На курсах Степан познайомився з поетом Вигорським, якого слухав на літвечірці, вони потоваришували.

II частина. Хоч Степан і позбувся злиднів, проте й далі жив скром­но. Його твори почали друкувати в журналах, хлопець був на десятому небі. Він познайомився з городянкою Зоською, коли купував лотерею. Степан все більше захоплюється Зоською, передусім її непередбачува-ністю й невгамовністю. Він дарує їй цукерки й квіти, водить до театру й кіно. Радченко відвідує редакцію журналу, бере участь у літературних дискусіях.

Покидає університет і більше читає лекцій української на курсах. Приходить звістка, що збірку оповідань Степана опублікують і йому належить отримати гонорар у 350 карбованців. Якось хлопець зустрів земляка Бориса, той розповів йому, що одружується. Радченко за описом упізнав Надійку, і йому стало прикро: «Гидким злочином уяв­лялося йому обернути блакитнооку Надійку в куховарку, прибиральни­цю, в охорони^ пісного добробуту молодого міщанина». Вийшла друком збірка оповідань Стефана Радченка. Згодом його обирають на посаду секретаря журналу — і він з головою поринає в роботу. Степанові захо­тілося затишнішої квартири, тим паче його доходи це дозволяли. Коли Радченка обрали до культкомісії місцевкому, йому все важче стало зна­ходити час для зустрічей із Зоською.

Літературознавці про твір. У романі світовий мотив підкорення людиною міста як об’єктивний шлях людської цивілізації на україн­ському матеріалі моделювався модерністично — не в соціальній, а в психолого-філософській площині. Тому в центрі цієї моделі — переконли­вий, психологічно достовірно розкритий характер українського Растіньяка — Степана Радченка, який проходить типовий шлях сходження по соціальній, тобто кар’єрній драбині.

Цю художню модель вибудовано з використанням історичної ситуа­ції 1920-х років, коли в споконвічно «селянській» Україні почали ак­тивно розвиватися міста й тисячі подібних Степанів, Левків, Надійок із занедбаного українського села потягнулися до міської культури, цивілі­зації, тобто добровільно й цілеспрямовано ступили на шлях поступу й пошуку.

Отже, прагнення завоювати місто, стати його невід’ємною част­кою — чи є шлях справжнього прогресу? Залишаючи це підтекстове запитання відкритим, В. Підмогильний у своєму романі заперечує безог­лядну романтизацію «життя під стріхами» так само, як і романтизацію міського життя. Він намагався художньо дослідити цей специфічний шлях людського поступу, руху вперед, щоб, за його ж словами, наблизи­ти «місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній». Тоді це означало «європеїзувати», тобто модернізувати психіку споглядаль­ної, інертної, терплячої української людини, показати їй шлях активної дії, «роблення» себе відповідно до нових буттєвих обставин, і в такий спосіб «уписування» себе в нове життя.

Жінки в романі (маргінальна Надійка; старіюча «мусінька» — Тама­ра Василівна; романтично екзальтована Зоська; жінка-загадка Рита), яких зустрічає Степан, — суб’єкти саме міської культури. Тому стосун­ки з кожною — це окрема модель поведінки Степана на певних відрізках його духовної еволюції, його входження в цю міську культуру.

Благородні наміри вели хлопця до Києва: вивчитися й повернутися назад. Однак невдовзі вони змінилися. Радченко зрозумів, що, навпаки, саме він може влити в місто «свіжу кров села, що змінить його вигляд і іс­тоту», тобто тепер він прагне завоювати місто, стати його повноправ­ною частиною.

То хто ж він — новітній український Растіньяк Степан Радченко: прагматичний егоїст, настирливий кар’єрист, «завойовник» міста чи йо­го «жертва»? Розвиток подій аж ніяк не провокує однозначну відповідь. Навряд чи й сам автор шукав її. Звернемося до епіграфів твору, зокрема взятого з «Таїс» А. Франса: «Як можна бути вільним, Евкріте, коли ма­єш тіло?» Найголовніше, як пише Г. Костюк, автор «за багатством су­спільних подій свого часу… не загубив — людини. Він бачив її, розу­мів і творив її образ в усій суспільній, психологічній і біологічній склад­ності. Він не любив людини-янгола, бо знав, що людина є водночас і тва­рина. Він знав людську силу, велич її розуму, її здібності, але в той же час був свідомий всіх її слабкостей».

Одна з найпоширеніших слабкостей чоловіка — його ставлення до жінки. Тому в романі саме жінки стають своєрідними каталізаторами прояву характеру головного персонажа, найприкметнішого в ньому. Тим самим використання поширеного мандрівного сюжету допомогла автору в образі Степана Радченка психологічно проникливо розкрити маргінальний тип української людини, що опинилася на межі села й міста, що має у своїй душі непереборний конфлікт між своїм первісним, природним єством селянина і потребами, зовнішніми спонуками ново­го, міського життя.

Згадаймо, як подібно дві найтиповіші представниці села й міста (На­дійка і Зоська) сприймає Степан і так само подібно їх покидає. Надійка вабить його доти, поки він відчуває внутрішню причетність до рідного села. Міська прагматичність і практичність, рішучість і необхідність захищатися змушують Степана натягнути маску, бо всякий зв’язок із селом міг викрити його підсвідому ворожість до міста. Надійка — атрибут сільської ментальності (щирість, довірливість, мрійливість — риси її характеру), то­му вона «враз стала його кошмаром» і залишилася в минулому. Наступна жінка — старіюча «мусінька» додала Степанові впевненості, досвідченості й стала черговою сходинкою, яка повела далі на шляху завоювання міста. Однак специфічну міську культуру втілила Зоська, нерозквітла дівчинка-жінка, пересічна корінна городянка, яка найміцніше прив’язала хлопця до себе. Саме «при ній» Степан кинувся багато читати, надолужуючи згая­ний час, відвідувати музеї й театри, виставки й лекції, особливо посилено працювати, виробив стійкий ритм своїх виробничих буднів — саме із Зось-кою він поступово перетворювався на міщанина. Закономірно, що, ставши ним, швидко знудився, відчув потребу рухатися далі. А Зоська в його уяві поставала «маленькою блідою постаттю, похилою й скорботною, як придо­рожня жебрачка», тому лише заважала йому.

Уже з першого свого знайомства з містом Степан відчув штучність, неприродність усіх життєвих процесів, що тут відбуваються. Надалі цю штучність, маскувальність, вимушену фальшивість поведінки багатьох городян Степан відчуватиме постійно. Він згадуватиме село, відчувати­ме його в собі вже як атрибут свого минулого життя. Все частіше відчу­ватиме свою самотність у місті, хоч матиме добру роботу, квартиру, гро­ші, славу. Кожна нова його жінка — це не лише сходинка в здоланні міс­та. Український Растіньяк хапається за жінок, рятуючись від своєї фа­тальної самотності в чужому для себе середовищі, що ніколи не стане своїм, рідним.

Відтоді його постійно мучитиме ця внутрішня роздвоєність душі: продовжувати рухатися кудись уперед і не мати сили відродити в со­бі первісне єство. Недарма він несподівано згадає чисту й світлу На-дійку, потягнеться до неї, наче до недосяжного марева — автор «улаштує» їм зустріч, якою підкреслить цю глибоку прірву в душі го­ловного героя.

Місто не дало Степанові найголовнішого — душевного комфорту.

Ближче до фіналу Степан знову зустрічається з Ритою (як остан­ньою надією), знову сколихнеться в ньому «радість знайдення», він на­віть сяде писати «повість про людей». Але Рита — фальшива й тимчасо­ва, як і все тут, у місті. Він збіг на свій шостий поверх (алегорія вершин­ного становища в його кар’єрі), розчинив вікно в «темну безодню міста. Воно покірно лежало внизу…». Але ми вже не віримо, що Степан — щас­ливий переможець, думаємо про скороминущість його радості. Надто багато разів йому марився рідний степ, особливо в миті неспокою, коли місто тисло на нього своїми законами, вимогами й спокусами. Та внут­рішня роздвоєність буде присутньою в ньому тепер завжди. Хоча лише уважно придивившися, можна побачити його самотність і розгубленість, відчути хибність від почуття самовдоволеного завойовника. Звер­немо увагу на такі характеристики: «Що більше Степан свою кімнату встатковував, то чужішою вона йому булла», «вечори обнімали його лячним неспокоєм, почуття страшної самотності гнітило його».

Останній штрих у романі — натяк на його сюжетну відкритість. Тому можна повірити лише в короткочасність перемоги Степана над містом. Герой Підмогильного проходить шлях лише зовнішнього посту­пу, тому це рух у нікуди. І прозаїк це показує. До того ж ставлячи в центр свого роману маргінальний характер, досліджуючи його соціаль­ну природу психологічно, автор не робить оціночних акцентів, змушує читача думати самому (Р. Мовчан).

           

Від партнерів

загрузка...