Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

«Лісова пісня»

що дядько Лев і вся його рідня

повік безпечні будуть в сьому лісі.

Р у с а л к а

Овва! А батько мій їх всіх потопить!

Л і с о в и к

Нехай не важиться! Бо завалю

все озеро гнилим торішнім листом!

Р у с а л к а

Ой лишечко, як страшно! Ха-ха-ха!

(Зникає в озері).

Лісовик, щось воркочучи, закурює люльку, сівши на заваленому дереві. З очеретів чутно голос сопілки [мелодії № 1, 2, 3, 4], ніжний, кучерявий, і як він розвивається, так розвивається все в лісі. Спочатку на вербі та вільхах замайоріли сережки, потім береза листом залепетала. На озері розкрились лілеї білі і зазолотіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп’янки.

З-за стовбура старої розщепленої верби, півусохлої, виходить Мавка, в ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами, розправляє руки і проводить долонею по очах.

 М а в к а

 Ох, як я довго спала!

Л і с о в и к

           Довго, дочко!

Вже й сон-трава перецвітати стала.

От-от зозулька маслечко сколотить,

в червоні черевички убереться

і людям одмірятиме літа.

Вже з вирію поприлітали гості.

Он жовтими пушинками вже плавлють

на чистім плесі каченятка дикі.

 М а в к а

 А хто мене збудив?

Л і с о в и к

           Либонь, весна.

М а в к а

Весна ще так ніколи не співала,

як отепер. Чи то мені так снилось?

Лукаш знов грає [мелодія № 5].

Ні… стій… Ба! чуєш?.. То весна співає?

Лукаш грає мелодію № 5, тільки ближче.

Л і с о в и к

Та ні, то хлопець на сопілці грає.

М а в к а

Який? Невже се «Той, що греблі рве»?

От я не сподівалася від нього!

Л і с о в и к

Ні, людський хлопець, дядька Лева небіж,

Лукаш на ймення.

М а в к а

           Я його не знаю.

Л і с о в и к

Бо він уперше тута. Він здалека,

не з сих лісів, а з тих борів соснових,

де наша баба любить зимувати;

осиротів він з матір’ю-вдовою,

то дядько Лев прийняв обох до себе…

М а в к а

Хотіла б я побачити його.

Л і с о в и к

Та нащо він тобі?

М а в к а

           Він, певне, гарний!

Л і с о в и к

Не задивляйся ти на хлопців людських.

Се лісовим дівчатам небезпечно…

М а в к а

Який-бо ти, дідусю, став суворий!

Се ти мене отак держати будеш,

як Водяник Русалку?

Л і с о в и к

           Ні, дитинко,

я не держу тебе. То Водяник

в драговині цупкій привик одвіку

усе живе засмоктувати. Я

звик волю шанувати. Грайся з вітром,

жартуй із Перелесником, як хочеш,

всю силу лісову і водяну,

гірську й повітряну приваб до себе,

але минай людські стежки, дитино,

бо там не ходить воля, -  там жура

тягар свій носить. Обминай їх, доню:

раз тільки ступиш — і пропала воля!

М а в к а

(сміється)

Ну, як-таки щоб воля — та пропала?

Се так колись і вітер пропаде!

Лісовик хоче щось відмовити, але виходить Лукаш із сопілкою.

Лісовик і Мавка ховаються.

Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається і хапає його за руку.

М а в к а

Не руш! не руш! не ріж! не убивай!

Л у к а ш

Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?

Я тільки хтів собі вточити соку

з берези.

М а в к а

           Не точи! Се кров її.

Не пий же крові з сестроньки моєї!

Л у к а ш

Березу ти сестрою називаєш?

Хто ж ти така?

М а в к а

           Я — Мавка лісова.

Л у к а ш

(не так здивовано, як уважно придивляється до неї)

А, от ти хто! Я від старих людей

про мавок чув не раз, але ще зроду

не бачив сам.

М а в к а

           А бачити хотів?

Л у к а ш

Чому ж би ні?.. Що ж, ти зовсім така,

як дівчина… ба ні, хутчій як панна,

бо й руки білі, і сама тоненька,

і якось так убрана не по-наськи…

А чом же в тебе очі не зелені?

(Придивляється).

Та ні, тепер зелені… а були,

як небо, сині… О! тепер вже сиві,

як тая хмара… ні, здається, чорні

чи, може, карі… ти таки дивна!

М а в к а

(усміхаючись)

Чи гарна ж я тобі?

Л у к а ш

(соромлячись)

           Хіба я знаю?

М а в к а

(сміючись)

А хто ж те знає?

Л у к а ш

(зовсім засоромлений)

           Ет, таке питаєш!..

М а в к а

(щиро дивуючись)

Чому ж сього не можна запитати?

Он бачиш, там питає дика рожа:

«Чи я хороша?»

А ясень їй киває в верховітті:

«Найкраща в світі!»

Л у к а ш

А я й не знав, що в них така розмова.

Я думав — дерево німе, та й годі.

М а в к а

Німого в лісі в нас нема нічого.

Л у к а ш

Чи то ти все отак сидиш у лісі?

М а в к а

Я зроду не виходила ще з нього.

Л у к а ш

А ти давно живеш на світі?

М а в к а

           Справді,

ніколи я не думала про те…

(Задумується).

Мені здається, що жила я завжди…

Л у к а ш

І все така була, як от тепер?

М а в к а

Здається, все така…

Л у к а ш

           А хто ж твій рід?

чи ти його зовсім не маєш?

М а в к а

           Маю.

Є Лісовик, я зву його «дідусю»,

а він мене — «дитинко» або «доню».

Л у к а ш

То хто ж він — дід чи батько?

М а в к а

           Я не знаю.

Хіба не все одно?

Л у к а ш

(сміється)

           Ну та й чудні ви

отут у лісі! Хто ж тобі тут мати,

чи баба, чи вже як у вас зовуть?

М а в к а

Мені здається часом, що верба,

ота стара, сухенька, то — матуся.

Вона мене на зиму прийняла

і порохном м’якеньким устелила

для мене ложе.

Л у к а ш

           Там ти й зимувала?

А що ж ти там робила цілу зиму?

М а в к а

Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?

Спить озеро, спить ліс і очерет.

Верба рипіла все: «Засни, засни…»

І снилися мені все білі сни:

на сріблі сяли ясні самоцвіти,

стелилися незнані трави, квіти,

блискучі, білі… Тихі, ніжні зорі

спадали з неба — білі, непрозорі -

і клалися в намети… Біло, чисто

попід наметами. Ясне намисто

з кришталю грає і ряхтить усюди…

Я спала. Дихали так вільно груди.

По білих снах рожевії гадки

легенькі гаптували мережки,

і мрії ткались золото-блакитні,

спокійні, тихі, не такі, як літні…

Л у к а ш

(заслухавшись)

Як ти говориш…

М а в к а

           Чи тобі так добре?

Лукаш потакує головою.

Твоя сопілка має кращу мову.

Заграй мені, а я поколишуся.

Мавка сплітає довге віття на березі, сідає в нього і гойдається тихо, мов у колисці. Лукаш грає соло мелодії № 6, 7 і 8, прихилившись до дуба, і не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволі озивається тихесенько на голос мелодії .№ 8, і Лукаш їй приграє вдруге мелодію № 8. Спів і гра в унісон.

М а в к а

Як солодко грає,

як глибоко крає,

розтинає білі груди, серденько виймає!

На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глід соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти.

Мавка, зачарована, тихо колишеться, усміхається, а в очах якась туга, аж до сліз; Лукаш, завваживши те, перестає грати.

Л у к а ш

Ти плачеш, дівчино?

М а в к а

           Хіба я плачу?

(Проводить рукою по очах).

А справді… Ні-бо! то роса вечірня.

Заходить сонце… Бач, уже встає

на озері туман…

Л у к а ш

           Та ні, ще рано!

М а в к а

Ти б не хотів, щоб день уже скінчився?

Лукаш хитає головою, що не хотів би.

Чому?

Л у к а ш

           Бо дядько до села покличуть.

М а в к а

А ти зо мною хочеш бути?

Лукаш киває, потакуючи.

           Бачиш,

І ти, немов той ясень, розмовляєш.

Л у к а ш

(сміючись)

Та треба по-тутешньому навчитись,

бо маю ж тута літувати.

М а в к а

(радо)

           Справді?

Л у к а ш

Ми взавтра й будуватися почнемо.

М а в к а

Курінь поставите?

Л у к а ш

           Ні, може, хижку,

а може, й цілу хату.

М а в к а

           Ви — як птахи:

клопочетесь, будуєте кубельця,

щоб потім кинути.

Л у к а ш

           Ні, ми будуєм

навіки.

М а в к а

           Як навіки? Ти ж казав,

що тільки літувати будеш тута.

Л у к а ш

(ніяково)

Та я не знаю… Дядько Лев казали,

що тут мені дадуть грунтець і хату,

бо восени хотять мене женити…

М а в к а

(з тривогою)

З ким?

Л у к а ш

           Я не знаю. Дядько не казали,

а може, ще й не напитали дівки.

М а в к а

Хіба ти сам собі не знайдеш пари?

Л у к а ш

(поглядаючи на неї)

Я, може б, і знайшов, та…

М а в к а

           Що?

Л у к а ш

           Нічого…

(Пограває у сопілку стиха щось дуже жалібненьке

[мелодія № 9],

потім спускає руку з сопілкою і замислюється).

М а в к а

(помовчавши)

Чи у людей паруються надовго?

Л у к а ш

Та вже ж навік!

М а в к а

           Се так, як голуби…

Я часом заздрила на їх: так ніжно

вони кохаються… А я не знаю

нічого ніжного, окрім берези,

за те ж її й сестрицею взиваю;

але вона занадто вже смутна,

така бліда, похила та журлива, -

я часто плачу, дивлячись на неї.

От вільхи не люблю — вона шорстка.

Осика все мене чогось лякає;

вона й сама боїться — все тремтить.

Дуби поважні надто. Дика рожа

задирлива, так само й глід, і терен.

А ясень, клен і явір — гордовиті.

Калина так хизується красою,

що байдуже їй до всього на світі.

Така, здається, й я була торік,

але тепер мені чомусь те прикро…

Як добре зважити, то я у лісі

зовсім самотня…

(Журливо задумується),

Л у к а ш

           А твоя верба?

Таж ти її матусею назвала.

М а в к а

Верба?.. Та що ж…. в їй добре зимувати,

а літом… бач, вона така суха,

і все рипить, все згадує про зиму…

Ні, я таки зовсім, зовсім самотня…

Л у к а ш

У лісі ж не самії дерева, -

таж тут багато різної є сили.

(Трохи ущипливо).

Вже не прибіднюйся, бо й ми чували

про ваші танці, жарти та зальоти!

М а в к а

То все таке, як той раптовий вихор, -

от налетить, закрутить та й покине.

В нас так нема, як у людей, -  навіки!

Л у к а ш

(приступаючи ближче)

А ти б хотіла?..

Раптом чутно голосне гукання дядька Лева.

Г о л о с

           Гов, Лукашу, гов!

го-го-го-го! А де ти?

Л у к а ш

(відзивається)

           Ось я йду!

Г о л о с

А йди хутчій!

Л у к а ш

           Оце ще нетерплячка!

(Відгукується).

Та йду вже, йду!

(Подається йти).

М а в к а

               А вернешся?

Л у к а ш

           Не знаю.

(Іде в прибережні хащі).

З гущавини лісу вилітає Перелесник — гарний хлопець у червоній одежі, з червонястим, буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима.

Він хоче обняти Мавку, вона ухиляється.

М а в к а

Не руш мене!

П е р е л е с н и к

           А то чому?

М а в к а

           Іди

поглянь, чи в полі рунь зазеленіла.

П е р е л е с н и к

Мені навіщо тая рунь?

М а в к а

           А там же

твоя Русалка Польова, що в житі.

Вона для тебе досі вже вінок

зелено-ярий почала сплітати.

П е р е л е с н и к

Я вже її забув.

М а в к а

           Забудь мене.

П е р е л е с н и к

Ну, не глузуй! Ходи, полетимо!

Я понесу тебе в зелені гори,

ти ж так хотіла бачити смереки.

М а в к а

Тепер не хочу.

П е р е л е с н и к

           Так? А то чому?

М а в к а

Бо відхотілося,

П е р е л е с н и к

           Якісь химери!

Чом відхотілося?

М а в к а

           Нема охоти.

П е р е л е с н и к

(улесливо в’ється коло неї)

Линьмо, линьмо в гори! Там мої сестриці,

там гірські русалки, вільні літавиці,

будуть танцювати коло по травиці,

наче блискавиці!

Ми тобі знайдемо з папороті квітку,

зірвем з неба зірку, золоту лелітку,

на снігу нагірнім вибілимо влітку

чарівну намітку.

Щоб тобі здобути лісову корону,

ми Змію-царицю скинемо із трону

і дамо крем’яні гори в оборону!

Будь моя кохана!

Звечора і зрана

самоцвітні шати

буду приношати,

і віночок плести,

і в таночок вести,

і на крилах нести

на моря багряні, де багате сонце

золото ховає в таємну глибінь.

Потім ми заглянем до Зорі в віконце,

Зірка-пряха вділить срібне волоконце,

будем гаптувати оксамитну тінь.

Потім, на світанні, як біляві хмари

стануть покрай неба, мов ясні отари,

що холодну воду п’ють на тихім броді,

ми спочинем любо,на квітчастім…

М а в к а

(нетерпляче)

           Годі!

П е р е л е с н и к

Як ти обірвала річ мою сердито!

(Смутно і разом лукаво).

Ти хіба забула про торішнє літо?

М а в к а

(байдуже)

Ох, торішнє літо так давно минуло!

Що тоді співало, те взимі заснуло.

Я вже й не згадаю!

П е р е л е с н и к

(таємничо нагадуючи)

           А в дубовім гаю?..

М а в к а

Що ж там? Я шукала ягідок, грибків…

П е р е л е с н и к

А не приглядалась до моїх слідків?

М а в к а

В гаю я зривала кучерики з хмелю…

П е р е л е с н и к

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8

           

Замовити роботу

Замовити роботу

Від партнерів