Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

«Лісова пісня»

Куць стрибає за купину І зникає. Русалка в очереті зорить за Потерчатами, що миготять бігунцями, спалахують, блимають, снуються, перебігають.

Л у к а ш

(шукаючи світляків, завважає вогники)

Які хороші світляки! летючі!

Я ще таких не бачив! А великі!

Я мушу їх піймати!

(Ганяється то за одним, то за другим, вони непомітно надять його до драговини).

М а в к а

Не лови!

Коханий, не лови! То Потерчата!

Вони зведуть на безвість!

Лукаш не чує, захоплений гонитвою, і відбігає геть далеко від Мавки.

Л у к а ш

(раптом скрикує)

           Пробі! Гину!

В драговину попав! Ой смокче! тягне!

Мавка надбігає на його крик, але не може дістатися до нього, бо він загруз далеко від твердого берега. Вона кидає йому один кінець свого пояса, держачи за другий.

М а в к а

Лови!

Пояс не досягає руки Лукашевої.

Л у к а ш

Ой, не сягає! Що ж се буде?

М а в к а

(кидається до верби, що стоїть, похилившись над драговиною)

Вербиченько-матусенько, рятуй!

(Швидко, як білиця, злазить на вербу, спускається по крайньому вітті, кидає знов пояса — він на сей раз досягає, -  Лукаш хапається за кінець, Мавка притягає його до себе, потім подає руку і помагає злізти на вербу).

Русалка в очереті видає глухий стогін досади і зникає в тумані.

Потерчата теж зникають.

Д я д ь к о  Л е в

(прокинувся від крику)

Га?.. Що таке? Вже знов якась мара?

Цур-пек! щезай!

(Оглядається).

           Лукашу, де ти? гов!

Л у к а ш

(озивається з верби)

Я тута, дядьку!

Л е в

           А ти тут чого?

(Підходить і заглядає на вербу).

Зліз на вербу, ще й з дівкою!

Лукаш ізлізає з верби. Мавка там лишається.

Л у к а ш

           Ой дядьку!

Я тут було в драговині загруз;

натрапив на вікно, та вже вона

(показує на Мавку)

порятувала якось.

Л е в

           А чого ж ти

стикаєшся отут як потороча? -

таж поночі!

Л у к а ш

           Я світляки ловив…

(Уриває).

Л е в

(завважає світляки на Мавці)

Ба! так би ти й казав, то я ж би знав!

Тепер я бачу сам, чия то справа.

М а в к а

Я ж, дядечку, його порятувала.

Л е в

Дивись ти — «дядечку»! Знайшлась небога!

А хто ж його призвів у пастку лізти?

(Докірливо хитає головою).

Ей, кодло лісове! Така в вас правда!..

Ну, попаду ж і я Лісовика,

то вже не вирветься, -  в пеньок дубовий

вщемлю те бородище-помелище,

то буде відати! Бач, підсилає

своїх дівок, а сам — і я не я!

М а в к а

(швидко збігає з верби)

Ні, він не винен! Хай Змія-цариця

мене скарає, якщо се неправда!

І я не винна!

Л е в

           От, тепера вірю,

бо знаю, се в вас присяга велика.

Л у к а ш

Вона мене порятувала, дядьку,

от бігме, згинув би тепер без неї!

Л е в

Ну, дівонько, хоч ти душі не маєш,

та серце добре в тебе. Пробачай,

що я нагримав зопалу.

(До Лукаша).

           Чого ж ти

по світляки погнався на болото?

Хіба ж вони по купинах сидять?

Л у к а ш

Та то якісь були такі летючі!

Л е в

Еге! то знаю ж я! То Потерчата!

Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтра

щеняток-ярчуків, то ще побачим,

хто тут заскавучить!

Г о л о с к и  П о т е р ч а т

(озиваються жалібно, подібно до жаб’ячого кумкання)

           Ні, ні, дідуню!

Ні, ми не винні!

Ми в драговинні

ягідки брали.

Ми ж бо не знали,

що тута гості,

ми б не зринали

із глибокості…

Ой нене, сум!

Нум плакать, нум!

Л е в

Чи бач, як знітилась невірна пара,

відьомський накоренок! Та нехай,

я вже дійду, хто винен, хто не винен!..

(До Лукаша).

А що, небоже, чи не час додому?

Ходім помалу.

(До Мавки).

Будь здорова, дівко!

М а в к а

Ви завтра прийдете? Я покажу,

де є хороше дерево на хату.

Л е в

Я бачу, ти про все вже розпиталась.

Метка! Та що ж, приходь, я з вами звик,

та й вам до нас прийдеться привикати.

Ходімо. Прощавай!

(Рушає).

М а в к а

(більш до Лукаша, ніж до Лева)

           Я буду ждати!

Лукаш відстає від дядька, стискає мовчки обидві руки Мавці, безгучно її цілує і, догнавши дядька, іде з ним у ліс.

М а в к а

(сама)

           Коли б ти, нічко, швидше минала!

Вибач, коханая! Ще ж я не знала

днини такої, щоб була щасна

так, як ти, ніченько, так, як ти, ясна!

Чом ти, березо, така журлива?

Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!

Не рони, вербо, сліз над водою,

буде ж, матусенько, милий зо мною!..

Батьку мій рідний, темненький гаю,

як же я ніченьку сюю прогаю?

Нічка коротка — довга розлука…

Що ж мені суджено — щастя чи мука?

Місяць сховався за темну стіну лісу, темрява наплила на прогалину, чорна, мов оксамитна. Нічого не стало видко, тільки жевріє долі жар, позосталий від огнища, та по вінку із світляків знати, де ходить Мавка поміж деревами: вінок той ясніє то цілим сузір’ям, то окремими іскрами, далі тьма і його покриває. Глибока північна тиша, тільки часом легкий шелест чується в гаю, мов зітхання у сні.

ДІЯ ІІ

Пізнє літо. На темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє осіння прозолоть. Озеро змаліло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом.

На галяві вже збудовано хату, засаджено городець. На одній нивці пшениця, на другій — жито. На озері плавають гуси. На березі сушиться хустя, на кущах стримлять горщики, гладишки. Трава на галяві чисто викошена, під дубом зложений стіжок. По лісі калатають клокічки — десь пасеться товар. Недалечко чутно сопілку, що грає якусь моторну, танцюристу мелодію [мелодії № 11, 12, 13].

М а т и  Л у к а ш е в а

(виходить з хати й гукає)

Лукашу, гов! А де ти?

Л у к а ш

(виходить з лісу з сопілкою і мережаним кийком у руках)

Тут я,мамо.

М а т и

А чи не годі вже того грання?

Все грай та грай, а ти, робото, стій!

Л у к а ш

Яка ж робота?

М а т и

           Як — яка робота?

А хто ж обору мав загородити?

Л у к а ш

Та добре вже, загороджу, нехай-но.

М а т и

Коли ж воно, оте «нехай-но», буде?

Тобі б усе ганяти по шурхах

з приблудою, з накидачем отим!

Л у к а ш

Та хто ганяє? Бидло ж я пасу,

а Мавка помагає.

М а т и

           Одчепися

з такою поміччю!

Л у к а ш

           Сами ж казали,

що як вона глядить корів, то більше

дають набілу.

М а т и

           Вже ж — відьомське кодло!

Л у к а ш

Немає відома, чим вам годити!

Як хату ставили, то не носила

вона нам дерева? А хто садив

города з вами, нивку засівав?

Так, як сей рік, хіба коли родило?

А ще он як умаїла квітками

попідвіконню — любо подивитись?

М а т и

Потрібні ті квітки! Таж я не маю

у себе в хаті дівки на виданню…

Йому квітки та співи в голові!

Лукаш знизує нетерпляче плечима і подається йти.

Куди ти?

Л у к а ш

           Таж обору городити!

(Іде за хату, згодом чутно цюкання сокирою).

Мавка виходить з лісу пишно заквітчана, з розпущеними косами.

М а т и

(непривітно)

Чого тобі?

М а в к а

           Де, дядино, Лукаш?

М а т и

Чого ти все за ним? Не випадає

за парубком так дівці уганяти.

М а в к а

Мені ніхто такого не казав.

М а т и

Ну, то хоч раз послухай — не завадить.

(Прикро дивиться на Мавку).

Чого ти все розпатлана така?

Нема, щоб зачесатись чепурненько -

усе як відьма ходить. Нечепурно.

І що се за манаття на тобі?

Воно ж і невигідне при роботі.

Я маю дещо там з дочки-небіжки,

піди вберися — там на жердці висить.

А се, як хоч, у скриню поклади.

М а в к а

Та добре, можу й переодягтися.

(Іде в хату. Звідти виходить дядько Лев).

М а т и

Хоч би подякувала!

Л е в

           Що ти, сестро,

так уїдаєш раз у раз на дівку?

Чи то вона тобі чим завинила?

М а т и

А ти, братуню, вже б не відзивався,

коли не зачіпають! Ти б іще

зібрав сюди усіх відьом із лісу.

Л е в

Якби ж воно такеє говорило,

що тямить, ну, то й слухав би, а то…

«відьом із лісу»! — де ж є відьма в лісі?

Відьми живуть по селах…

М а т и

           То вже ти

на тому знаєшся… Та що ж, принаджуй

ту погань лісову, то ще діждешся

колись добра!

Л е в

           А що ж? таки й діжду.

Що лісове, то не погане, сестро, -

усякі скарби з ліса йдуть…

М а т и

(глузливо)

           Аякже!

Л е в

З таких дівок бувають люди, от щоЇ

М а т и

Які з їх люди? Чи ти впився? Га?

Л е в

Та що ти знаєш? От небіжчик дід

казали: треба тільки слово знати,

то й в лісовичку може уступити

душа така саміська, як і наша.

М а т и

Ну, а куди ж тоді відьомська пара

подінеться?

Л е в

           Ти знов таки своєї?..

От ліпше заберуся до роботи,

як маю тут жувати клоччя!

М а т и

           Йди!

або ж я бороню?

Лев іде за хату, сердито струснувши головою.

Мавка виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита і латана на плечах, вузька спідничина з набиванки і полинялий фартух з димки, волосся гладко зачесане у дві коси і заложене навколо голови.

М а в к а

           Вже й перебралась.

М а т и

Отак що іншого. Ну, я піду -

управлюся тим часом з дробиною.

Хотіла я піти до конопель,

так тут іще не скінчена робота,

а ти до неї щось не вельми…

М а в к а

           Чом же?

Що тільки вмію, рада помогти.

М а т и

Ото-то й ба, що неконечне вмієш:

політниця з тебе абияка,

тащити сіна — голова боліла…

Як так і жати маєш…

М а в к а

(з острахом)

           Як-то? Жати?

Ви хочете, щоб я сьогодні жала?

М а т и

Чому ж би ні? Хіба сьогодні свято?

(Бере за дверима в сінях серпа і подає Мавці).

Ось на серпа — попробуй. Як управлюсь,

то перейму тебе.

(Виходить за хату, узявши з сіней підситок із зерном. Незабаром чутно, як вона кличе: «Ціпоньки! ціпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цір-р-р…»)

Лукаш виходить із сокирою і підступає до молодого грабка, щоб його рубати.

М а в к а

           Не руш, коханий,

воно ж сире, ти ж бачиш.

Л у к а ш

           Ай, дай спокій!

Не маю часу!

Мавка смутно дивиться йому в вічі.

           Ну то дай сухого…

М а в к а

(швиденько виволікає з лісу чималу суху деревину)

Я ще знайду; тобі багато треба?

Л у к а ш

А що ж? оцим одним загороджу?

М а в к а

Чогось уже і ти став непривітний…

Л у к а ш

Та бачиш… мати все гризуть за тебе!..

М а в к а

Чого їй треба? І яке їй діло?

Л у к а ш

Та як же? Я ж їм син…

М а в к а

Ну, син, -  то що?

Л у к а ш

Бач… їм така невістка не до мислі…

Вони не люблять лісового роду…

Тобі недобра з їх свекруха буде!

М а в к а

У лісі в нас нема свекрух ніяких.

Навіщо ті свекрухи, невістки -

не розумію!

Л у к а ш

           Їм невістки треба,

бо треба помочі, -  вони старі.

Чужу все до роботи заставляти

не випадає… Наймички — не дочки…

Та, правда, ти сього не зрозумієш…

Щоб наші людські клопоти збагнути,

то треба справді вирости не в лісі.

М а в к а

(щиро)

Ти розкажи мені, я зрозумію,

бо я ж тебе люблю… Я ж пойняла

усі пісні сопілоньки твоєї.

Л у к а ш

Пісні! То ще наука невелика!

М а в к а

Не зневажай душі своєї цвіту,

бо з нього виросло кохання наше!

Той цвіт від папороті чарівніший -

він скарби  т в о р и т ь, а не відкриває.

У мене мов зродилось друге серце,

як я його пізнала. В ту хвилину

огнисте диво сталось…

(Раптом уриває).

           Ти смієшся?

Л у к а ш

Та справді, якось наче смішно стало…

Убрана по-буденному, а править

таке, немов на свято орацію!

(Сміється).

М а в к а

(шарпає на собі одежу)

Спалю се все!

Л у к а ш

           Щоб мати гірше гризли?

М а в к а

Та що ж, як я тобі у цій одежі

неначе одмінилась!

Л у к а ш

           Так я й знав!

Тепер уже почнеться дорікання…

М а в к а

Ні, любий, я тобі не дорікаю,

а тільки — смутно, що не можеш ти

своїм життям до себе дорівнятись.

Л у к а ш

Я щось не розберу, що ти говориш.

М а в к а

Бач, я тебе за те люблю найбільше,

чого ти сам в собі не розумієш,

хоча душа твоя про те співає

виразно-щиро голосом сопілки…

Л у к а ш

А що ж воно таке?

М а в к а

           Воно ще краще,

ніж вся твоя хороша, люба врода,

та висловить його і я не можу…

(Смутно-закохано дивиться на нього і мовчить хвилинку).

Заграй мені, коханий, у сопілку,

нехай вона все лихо зачарує!

Л у к а ш

Ей, не пора мені тепера грати!

М а в к а

То пригорни мене, щоб я забула

осю розмову.

Л у к а ш

(оглядається)

           Цить! почують мати!

Вони вже й так тебе все називають

накидачем…

М а в к а

(спалахнула)

           Так! хто не зріс між вами,

не зрозуміє вас! Ну, що се значить

«накинулась»? Що я тебе кохаю?

Що перша се сказала? Чи ж то ганьба,

що маю серце не скупе, що скарбів

воно своїх не криє, тільки гойно

коханого обдарувало ними,

не дожидаючи вперед застави?

Л у к а ш

Була надія, що віддячусь потім.

М а в к а

І знов чудне, незрозуміле слово -

«віддячуся»… Ти дав мені дари,

які хотів, такі були й мої -

неміряні, нелічені…

Л у к а ш

           То й добре,

коли ніхто не завинив нікому.

Ти се сама сказала — пам’ятай.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8

           

Замовити роботу

Замовити роботу

Від партнерів