Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

«Лісова пісня»

М а в к а

Чому я маю сеє пам’ятати?

М а т и

(виходить із-за хати)

Се так ти жнеш? А ти се так городиш?

Лукаш поспішно поволік дерево за хату.

Коли ти, дівонько, не хочеш жати,

то я ж тебе не силую. Вже якось

сама управлюся, а там на вісень,

дасть біг, знайду собі невістку в поміч.

Там є одна вдовиця — моторненька, -

сама припитувалась через люди,

то я сказала, що аби Лукаш

був не від того… Ну, давай вже, любко,

мені серпочка — другого ж немає.

М а в к а

Я жатиму. Ідіть до конопель.

Мати йде через галяву до озера і криється за очеретом.

Мавка замахує серпом і нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка Польова; зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать;

на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квіти з куколю, ромен, березка.

Р у с а л к а  П о л ь о в а

(з благанням кидається до Мавки)

           Сестрице, пошануй!

Краси моєї не руйнуй!

М а в к а

           Я мушу.

Р у с а л к а  П о л ь о в а

           Уже ж мене пошарпано,

всі квітоньки загарбано,

всі квітоньки-зірниченьки

геть вирвано з пшениченьки!

Мак мій жаром червонів,

а тепер він почорнів,

наче крівця пролилася,

в борозенці запеклася…

М а в к а

Сестрице, мушу я! Твоя краса

на той рік ще буйніше залишає,

а в мене щастя як тепер зов’яне,

то вже не встане!

Р у с а л к а  П о л ь о в а

(ламає руки і хитається від горя, як од вітру колос)

               Ой горенько! косо моя!

косо моя золотая!

Ой лишенько! красо моя!

красо моя молодая!..

М а в к а

Твоїй красі вік довгий не судився,

на те вона зроста, щоб полягати.

Даремне ти благаєш так мене, -

не я, то інший хто її зожне.

Р у с а л к а  П о л ь о в а

Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє

з краю до краю.

Дай нам зажити веселого раю,

поки ще літечко сяє,

поки ще житечко не полягло, -

ще ж неминуче до нас не прийшло!

Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рідная!

Потім поникне краса моя бідная,

ляже додолу сама…

Сестро! не будь як зима,

що не вблагати її, не вмолити!

М а в к а

Рада б я волю вволити,

тільки ж сама я не маю вже волі.

Р у с а л к а  П о л ь о в а

(шепче, схилившись Мавці до плеча)

           Чи ж не трапляється часом на полі

гострим серпочком поранити руку?

Сестронько! зглянься на муку!

Крапельки крові було б для рятунку доволі.

Що ж? Хіба крові не варта краса?

М а в к а

(черкає себе серпом по руці, кров бризкає на золоті коси Русалки Польової)

Ось тобі, сестро, яса!

Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, і никне в житі.

Від озера наближається мати, а з нею молода повновида молодиця, в червоній хустці з торочками, в бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій; так само зафалдований і зелений фартух з нашитими на ньому білими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синім, намисто дзвонить дукачами на білій пухкій шиї, міцна крайка тісно перетягає стан, і від того кругла, заживна постать здається ще розкішнішою. Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспіває за нею.

М а т и

(до молодиці люб’язно)

Ходіть, Килинко, осьде край берези

ще свіже зіллячко. Ось деревій, -

ви ж гладишки попарити хотіли? -

Він добрий, любонько, до молока.

К и л и н а

Та в мене молока вже ніде й діти!

Коб ярмарок хутчій — куплю начиння.

Корова в мене турського заводу, -

ще мій небіжчик десь придбав, -  молочна,

і господи яка! Оце вже якось

я в полі обробилася, то треба

роботі хатній дати лад. Ой тітко,

вдовиці — хоч надвоє розірвися!..

(Прибіднюється, підобгавши губи).

М а т и

Ей, рибонько, то ви вже обробились?

Ну, що то сказано, як хто робітний

та здужає… А в нас — маленька нивка,

та й то бог спору не дає…

К и л и н а

(дивиться на ниву, де стоїть Мавка)

           А хто ж то

женцем у вас?

М а т и

           Та там одна сирітка…

(Нишком).

Таке воно, простибіг, ні до чого…

К и л и н а

(надходить з матір’ю до Мавки)

Добридень, дівонько! Чи добре жнеться?

М а т и

(сплескує руками)

Ой лишенько! Іще не починала!

Ой мій упадоньку! Що ж ти робила?

Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!

М а в к а

(глухо)

Я руку врізала…

М а т и

           Було при чому!

К и л и н а

А дай сюди серпа — нехай-но я.

Мавка ховає серпа за себе і вороже дивиться на Килину.

М а т и

Давай серпа, як кажуть! Таж не твій!

(Вириває серпа Мавці з рук і дає Килині, тая кидається на жито і жне, як вогнем палить, аж солома свище під серпом),

М а т и

(втішно)

Ото мені робота!

К и л и н а

(не одриваючись од роботи)

           Якби хто

перевесла крутив, то я б удух

сю нивку вижала.

М а т и

(гукає)

           А йди, Лукашу!

Л у к а ш

(виходить. До Килини)

Магайбі.

К и л и н а

(жнучи)

           Дякувати.

М а т и

           От, Лукашу,

поможеш тут в’язати молодичці.

Бо та «помічниця» вже скалічіла.

Лукаш береться в’язати снопи.

Ну, жніте ж, дітоньки, а я піду

зварю вам киселиці на полудень.

(Іде в хату).

Мавка одійшла до берези, прихилилась до неї

і крізь довге віття дивиться на женців.

Килина який час так само завзято жне, потім розгинається, випростується, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всміхається, трьома широкими кроками прискакує до нього і пацає з виляском долонею по плечах.

К и л и н а

Ну ж, парубче, хутчій! Не лізь, як слимак!

Ото ще верисько!

(Залягається сміхом).

Л у к а ш

(і собі випростується)

           Яка ти бистра!

Ось ліпше не займай, бо поборю!

К и л и н а

(кидає серпа, береться в боки)

Ану ж, ану! Ще хто кого — побачим!

Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони «міряють силу», упершись долонями в долоні; який час сила їх стоїть нарівні, потім Килина трохи подалась назад, напружено сміючись і граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй руки і хоче її поцілувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона підбиває його ногою, він падає.

К и л и н а

(стоїть над ним сміючись)

А що? Хто поборов? Не я тебе?

Л у к а ш

(устає, важко дишучи)

Підбити — то не мація!

К и л и н а

           Чи ж пак?

У хаті стукнули двері. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в’язати. Хутко загін затемнів стернею і вкрився снопами; скілька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подолані і ще не пов’язані бранці.

М а т и

(з сінешнього порога)

Ходіте, женчики! вже є полудень.

К и л и н а

Та я своє скінчила, он Лукаш

ніяк не вправиться.

Л у к а ш

           Мені недовго.

М а т и

Ну, то кінчай; а ви ходіть, Килинко!

Килина йде в хату. Двері зачиняються. Мавка виходить з-під берези.

Л у к а ш

(трохи змішався, побачивши її, але зараз оправився)

           Ага, то ти? Ось дов’яжи снопів,

а я піду.

М а в к а

               В’язати я не можу.

Л у к а ш

Ну, то чого ж прийшла тут наглядати,

коли не хочеш помогти?

(В’яже сам).

М а в к а

                          Лукашу,

нехай ся жінка більше не приходить, -

я не люблю її: вона лукава,

як видра.

Л у к а ш

           Ти її ніяк не знаєш.

М а в к а

Ні, знаю! Чула сміх її і голос.

Л у к а ш

Сього ще мало.

М а в к а

           Ні, сього доволі.

Ся жінка хижа, наче рись.

Л у к а ш

               Іще що!

М а в к а

Нехай вона до нас у ліс не ходить.

Л у к а ш

(випростався)

А ти хіба вже лісова цариця,

що так рядиш, хто має в ліс ходити,

хто ні?

М а в к а

(сумно, з погрозою)

           У лісі є такі провалля,

заховані під хрустом та галуззям, -

не бачить їх ні звір, ані людина,

аж поки не впаде…

Л у к а ш

           Іще говорить

про хижість, про лукавство, -  вже б мовчала!

Я бачу, ще не знав натури твеї.

М а в к а

Я, може, і сама її не знала…

Л у к а ш

Так от же слухай: якщо я тут маю

тебе питати, хто до мене сміє

ходити, а хто ні, то ліпше сам я

знов з лісу заберуся на село.

Вже якось там не пропаду між людьми.

Бо я не став отут сидіти в тебе,

як лис у пастці.

М а в к а

           Я пасток на тебе

не наставляла. Ти прийшов по волі.

Л у к а ш

По волі ж і піду, як тільки схочу,

ніхто нічим мене тут не прив’яже!

М а в к а

Чи я ж тебе коли в’язати хтіла?

Л у к а ш

Ну, то до чого ж ціла ся балачка?

Дов’язав останнього снопа і, не дивлячись на Мавку, пішов до хати. Мавка сіла в борозні над стернею і похилилась у смутній задумі.

Д я д ь к о  Л е в

(виходить із-за хати)

Чого се ти, небого, зажурилась?

М а в к а

(тихо, смутно)

Минає літо, дядечку…

Л е в

           Для тебе

воно таки журба. Я міркував би,

що вже б тобі не тра верби на зиму.

М а в к а

А де ж я маю бути?

Л е в

           Як на мене,

то не тісна була б з тобою хата…

Коли ж сестра таку натуру має,

що з нею й не зговориш. Я вже брався

і так, і інако… Якби то я

був тут господарем, то й не питався б;

та вже ж я їм віддав сей грунт і хату,

то воля не моя. Я сам піду

на зиму до села, до свеї доми…

Якби ти на селі могла сидіти,

то я б тебе прийняв.

М а в к а

           Ні, я не можу…

якби могла, пішла б. Ви, дядьку, добрі.

Л е в

Хліб добрий, дівонько, а не людина.

Але, щоправда, я таки вподобав

породу вашу лісову. Як буду

вмирати, то прийду, як звір, до лісу, -

отут під дубом хай і поховають…

Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти,

як сива голова моя схитнеться?..

Де-де! ще й не такі були дуби,

та й тії постинали… Зеленій же

хоч до морозу, кучерявий друже,

а там… чи дасть біг ще весни діждати?..

(Стоїть, смутно похилившись на ціпок).

Мавка поволі вибирає напівзів’ялі квітки з пожатого жита і складає їх в пучечок. З хати виходять мати, Килина І Лукаш.

М а т и

(до Килини)

Чого ви спішитесь? Та ще посидьте!

К и л и н а

Ей, ні вже, дядинусю, я піду.

Дивіть, уже нерано, -  я боюся.

М а т и

Лукашу, ти провів би.

Л у к а ш

           Чом же, можу.

К и л и н а

(поглядає на нього)

Та, май, робота є…

М а т и

           Яка робота

увечері? Іди, синашу, йди

та надведи Килинку до дороги.

Самій увечері в сій пущі сумно.

Та ще така хороша молодичка, -

коли б хто не напав!

К и л и н а

           Ой дядинусю,

се ж ви мене тепер зовсім злякали!

Лукашу, йдім, поки не звечоріло,

а то й удвох боятимемось!

Л у к а ш

           Я б то?

боявся в лісі? Ого-го! помалу!

М а т и

Та він у мене хлопець молодець,

ви вже, Килинко, честі не уймайте!

К и л и н а

Ні, то я жартома…

(Завважає Лева).

           Ов! дядьку Леве!

то ви-те вдома?

Л е в

(удає, мов не дочув)

Га? ідіть здорові!

(Йде собі в ліс).

К и л и н а

Ну, будьте вже здоровенькі, тітусю!

(Хоче поцілувати стару в руку, тая не дає, обтирає собі рота фартухом і тричі «з церемонією» цілується з Килиною).

К и л и н а

(вже на ході)

Живі бувайте, нас не забувайте!

М а т и

Веселі будьте та до нас прибудьте!

(Йде в хату і засовує двері за собою).

Мавка підводиться і тихою, наче втомленою, походою іде до озера, сідає на похилену вербу, склоняє голову на руки і тихо плаче. Починає накрапати дрібний дощик, густою сіткою заволікає галяву, хату й гай.

Р у с а л к а

(підпливає до берега і заглядає до Мавки, здивована і цікава)

Ти плачеш. Мавко?

М а в к а

           Ти хіба ніколи

не плакала, Русалонько?

Р у с а л к а

           0, я!

Як я заплачу на малу хвилинку,

то мусить хтось сміятися до смерті!

М а в к а

Русалко! ти ніколи не кохала…

Р у с а л к а

Я не кохала? НІ, то ти забула,

яке повинно буть кохання справжнє!

Кохання — як вода, -  плавке та бистре,

рве, грає, пестить, затягає й топить.

Де пал — воно кипить, а стріне холод -

стає мов камінь. От  м о є  кохання!

А те твоє — солом’яного духу

дитина квола. Хилиться од вітру,

під ноги стелеться. Зостріне іскру -

згорить не борючись, а потім з нього

лишиться чорний згар та сивий попіл.

Коли ж його зневажать, як покидьку,

воно лежить і кисне, як солома,

в воді холодній марної досади,

під пізніми дощами каяття.

М а в к а

(підводить голову)

Ти кажеш — каяття? Спитай березу,

чи кається вона за тії ночі,

коли весняний вітер розплітав

їй довгу косу?

Р у с а л к а

           А чого ж сумує?

М а в к а

Що милого не може обійняти,

навіки пригорнути довгим віттям.

Р у с а л к а

Чому?

М а в к а

           Бо милий той — весняний вітер.

Р у с а л к а

Нащо ж було кохати їй такого?

М а в к а

Бо він був ніжний, той весняний легіт,

співаючи, їй розвивав листочки,

милуючи, розмаяв їй віночка

і, пестячи, кропив росою косу…

Так, так… він справжній був весняний вітер,

та іншого вона б не покохала.

Р у с а л к а

Ну, то нехай тепер жалобу спустить

аж до землі, бо вітра обійняти

повік не зможе — він уже пролинув.

(Тихо, без плеску, відпливає від берега і зникає в озері).

Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі. Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині, що відлітають у вирій. Потім від сильнішого пориву вітру хмари дощові розходяться і видко ліс — уже в яскравому осінньому уборі на тлі густо-синього передзахідного неба.

М а в к а

(тихо, з глибокою журбою)

Так… він уже пролинув…

Лісовик виходить з гущавини. Він у довгій киреї барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гілка достиглого хмелю.

Л і с о в и к

           Доню, доню,

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8

           

Замовити роботу

Замовити роботу

Від партнерів