Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

«Лісова пісня»

як тяжко ти караєшся за зраду!..

М а в к а

(підводить голову)

Кого я зрадила?

Л і с о в и к

           Саму себе.

Покинула високе верховіття

і низько на дрібні стежки спустилась.

До кого ти подібна? До служебки,

зарібниці, що працею гіркою

окрайчик щастя хтіла заробити

і не змогла, та ще останній сором

їй не дає жебрачкою зробитись.

Згадай, якою ти була в ту ніч,

коли твоє кохання розцвілося:

була ти наче лісова царівна

у зорянім вінку на темних косах, -

тоді жадібно руки простягало

до тебе щастя і несло дари !

М а в к а

Так що ж мені робить, коли всі зорі

погасли і в вінку, і в серці в мене?

Л і с о в и к

Не всі вінки погинули для тебе.

Оглянься, подивись, яке тут свято!

Вдяг ясень-князь кирею золоту,

а дика рожа буйнії корали.

Невинна біль змінилась в гордий пурпур

на тій калині, що тебе квітчала,

де соловей співав пісні весільні.

Стара верба, смутна береза навіть

у златоглави й кармазини вбрались

на свято осені. А тільки ти

жебрацькі шмати скинути не хочеш,

бо ти забула, що ніяка туга

краси перемагати не повинна.

М а в к а

(поривчасто встає)

То дай мені святкові шати, діду!

Я буду знов як лісова царівна,

і щастя упаде мені до ніг,

благаючи моєї ласки!

Л і с о в и к

           Доню,

давно готові шати для царівни,

але вона десь бавилась, химерна,

убравшися для жарту за жебрачку.

Розкриває свою кирею і дістає досі заховану під нею пишну, злотом гаптовану багряницю і срібний серпанок; надіває багряницю поверху убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко ламає на ній червоні китиці ягід, звиває собі віночок, розпускає собі коси, квітчається вінком і склоняється перед Лісовиком, -  він накидає їй срібний серпанок на голову.

Л і с о в и к

Тепер я вже за тебе не боюся.

(Поважно кивнувши їй головою, меткою походою йде в гущавину і зникає).

З лісу вибігає Перелесник.

М а в к а

Знов ти?

(Наміряється втікати).

П е р е л е с н и к

(зневажливо)

           Не бійся, не до тебе. Хтів я

одвідати Русалоньку, що в житі,

та бачу, вже вона заснула. Шкода…

А ти змарніла щось.

М а в к а

(гордо)

           Тобі здається!

П е р е л е с н и к

Здається, кажеш? Дай я придивлюся.

(Підходить до неї. Мавка відступає).

Та ти чого жахаєшся? Я знаю,

що ти заручена, -  не зачеплю.

М а в к а

Геть! не глузуй!

П е р е л е с н и к

           Та ти не сердься, -  що ж,

коли я помилився… Слухай, Мавко,

давай лиш побратаємось.

М а в к а

           З тобою?

П е р е л е с н и к

А чом же ні? Тепер ми восени,

тепер, бач, навіть сонце прохололо,

і в нас простигла кров. Таж ми з тобою

колись були товариші, а потім

чи грались, чи кохались — трудно зважить, -

тепер настав братерства час. Дай руку.

Мавка трохи нерішуче подає йому руку.

Дозволь покласти братній поцілунок

на личенько твоє бліде.

(Мавки одхиляється, він все-таки її цілує).

           О, квіти

на личеньку одразу зацвіли! -

цнотливії, незапашні, осінні…

(Не випускаючи її руки, оглядається по галяві).

Поглянь, як там літає павутиння,

кружляє і вирує у повітрі…

Отак і ми…

(Раптом пориває її в танець).

                          Так от і ми

кинемось, ринемось

в коло сами!

Зорі пречисті,

іскри злотисті,

ясні та красні вогні променисті,

все, що блискуче, -

все те летюче,

все безупинного руху жагуче!

Так от і я…

так от і я…

Будь же мов іскра, кохана моя!

Прудко вирує танець. Срібний серпанок на Мавці звився угору, мов блискуча гадючка, чорні коси розмаялись і змішалися з вогнистими кучерями Перелесника.

М а в к а

Годі!.. ой годі!..

П е р е л е с н и к

           В щирій загоді

не зупиняйся, кохана, й на мить!

Щастя — то зрада,

будь тому рада, -

тим воно й гарне, що вічно летить!

Танець робиться шаленим.

           Звиймося!

Злиймося!

Вихром завиймося!

Жиймо!

зажиймо

вогнистого раю!

М а в к а

Годі!.. пусти мене… Млію… вмираю.

(Голова її падає йому на плече, руки опускаються, він мчить її в танці омлілу).

Раптом з-під землі з’являється темне, широке, страшне Марище.

М а р и щ е

Віддай мені моє. Пусти її.

П е р е л е с н и к

(спиняється і випускає Мавку з рук, вона безвладно спускається на траву)

Хто ти такий?

М а р и щ е

           Чи ти мене не знаєш? -

«Той, що в скалі сидить».

Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть і зник у лісі. Мавка очутилась, звелася трохи, широко розкрила очі і з жахом дивиться на Мару, що простягає руки взяти її.

М а в к а

           Ні, я не хочу!

Не хочу я до тебе! Я жива!

«Т о й,  щ о  в  с к а л і  с и д и т ь»

Я поведу тебе в далекий край,

незнаний край, де тихі, темні води

спокійно сплять, як мертві, тьмяні очі,

мовчазні скелі там стоять над ними

німими свідками подій, що вмерли.

Спокійно там: ні дерево, ні зілля

не шелестить, не навіває мрій,

зрадливих мрій, що не дають заснути,

і не заносить вітер жадних співів

про недосяжну волю; не горить

вогонь жерущий; гострі блискавиці

ламаються об скелі і не можуть

пробитися в твердиню тьми й спокою

Тебе візьму я. Ти туди належиш:

ти бліднеш від огню, від руху млієш,

для тебе щастя — тінь, ти нежива.

М а в к а

(встає)

Ні! я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

М а р и щ е

Почім ти знаєш те?

М а в к а

           По тім, що муку

свою люблю і їй даю життя.

Коли б могла я тільки захотіти

її забути, я пішла б з тобою,

але ніяка сила в цілім світі

не дасть мені бажання забуття.

В лісі чується шелест людської ходи.

Ось той іде, що дав мені ту муку!

Зникай, Маро! Іде моя надія!

«Той, що в скалі сидить» відступається в темні хащі і там притаюється.

З лісу виходить Лукаш.

Мавка йде назустріч Лукашеві. Обличчя її відбиває смертельною блідістю проти яскравої одежі, конаюча надія розширила її великі темні очі, рухи в неї поривчасті й заникаючі, наче щось у ній обривається.

Л ук а ш

(побачивши її)

Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?

(Поспішає до хати, стукає в двері, мати відчиняє, не виходячи, Лукаш до матері на порозі).

Готуйте, мамо, хліб для старостів, -

Я взавтра засилаюсь до Килини!

(Іде в хату, двері зачиняються).

«Той, що в скалі сидить» виходить і подається до Мавки.

М а в к а

(зриває з себе багряницю)

Бери мене! Я хочу забуття!»

Той, що в скалі сидить» торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, він закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.

ДІЯ III

Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша. Починається хворе світання пізньої осені. Безлистий ліс ледве мріє проти попелястого неба чорною щетиною, а долі по узліссі снується розтріпаний морок. Лукашева хата починає біліти стінами; при одній стіні чорніє якась постать, що знеможена прихилилась до одвірка, в ній ледве можна пізнати Мавку; вона в чорній одежі, в сивому непрозорому серпанку, тільки на грудях красіє маленький калиновий пучечок.

Коли розвидняється, на галяві стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столітній дуб, а недалечко від нього недавно насипану, ще не порослу моріжком могилу. З лісу виходить Лісовик, у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра.

Л і с о в и к

(придивляючись до постаті під хатою)

Ти, донечко?

М а в к а

(трохи поступає до нього)

           Се я.

Л і с о в и к

           Невже пустив

тебе назад «Той, що в скалі сидить»?

М а в к а

Ти визволив мене своїм злочином.

Л і с о в и к

Ту помсту ти злочином називаєш,

ту справедливу помсту, що завдав я

зрадливому коханцеві твоєму?

Хіба ж то не по правді, що дізнав він

самотнього несвітського одчаю,

блукаючи в подобі вовчій лісом?

Авжеж! Тепер він вовкулака дикий!

Хай скавучить, нехай голосить, виє,

хай прагне крові людської, -  не вгасить

своєї муки злої!

М а в к а

           Не радій,

бо я його порятувала. В серці

знайшла я теє слово чарівне,

що й озвірілих в люди повертає.

Л і с о в и к

(тупає зо злості ногою і ламає з тріском свого ціпка)

Не гідна ти дочкою лісу зватись!

бо в тебе дух не вільний лісовий,

а хатній рабський!

М а в к а

           О, коли б ти знав,

коли б ти знав, як страшно то було…

Я спала сном камінним у печері

глибокій, чорній, вогкій та холодній,

коли спотворений пробився голос

крізь неприступні скелі, і виття

протягле, дике сумно розіслалось

по темних, мертвих водах і збудило

між скелями луну давно померлу…

І я прокинулась. Вогнем підземним

мій жаль палкий зірвав печерний склеп,

і вирвалась я знов на світ. І слово

уста мої німії оживило,

і я вчинила диво… Я збагнула,

що забуття не суджено мені.

Л і с о в и к

Де ж він тепер? Чому він не з тобою?

Чи то й його невдячність невмируща

так, як твоє кохання?

М а в к а

           Ох, дідусю!

якби ти бачив!.. Він в подобі людській

упав мені до ніг, мов ясень втятий…

І з долу вгору він до мене звів

такий болючий погляд, повний туги

і каяття палкого, без надії…

Людина тільки може так дивитись!..

Я ще до мови не прийшла, як він

схопивсь на рівні ноги, і від мене

тремтячими руками заслонився,

і кинувся, не мовлячи ні слова,

в байрак терновий, там і зник з очей.

Л і с о в и к

І що ж тепер ти думаєш робити?

М а в к а

Не знаю… Я тепер, як тінь, блукаю

край сеї хати. Я не маю сили

покинути її… Я серцем чую -

він вернеться сюди…

Лісовик мовчки журливо хитає головою. Мавка знов прихиляється до стіни.

Л і с о в и к

               Дитино бідна,

чого ти йшла від нас у край понурий?

Невже нема спочинку в ріднім гаю?

Дивись, он жде тебе твоя верба,

вона давно вже ложе постелила

і журиться, що ти десь забарилась.

Іди спочинь.

М а в к а

(тихо)

           Не можу я, дідусю.

Лісовик, шумно зітхнувши, помалу подався в ліс. З лісу чується навісний тупіт, наче хтось без ваги женеться конем, потім спиняється.

К у ц ь

(вискакує з-за хати, потираючи руки, і спиняється, побачивши Мавку)

Ти, Мавко, тут?

М а в к а

           А ти чого никаєш?

К у ц ь

Я їм коня притяг за гичку в стайню.

Гаразд мене поповозив востаннє,

вже не возитиме нікого більше!

М а в к а

Ненавидний! Ти оганьбив наш ліс!

Се так держиш умову з дядьком Левом?

К у ц ь

Умова наша вмерла вкупі з ним.

М а в к а

Як? Дядько Лев умер?

К у ц ь

           Он і могила.

Під дубом поховали, а прийшлося

коло пенька старому спочивати.

М а в к а

Обоє полягли… Він пречував,

що вже йому сей рік не зимувати…

(Надходить до могили).

Ой як же плаче серце по тобі,

єдиний друже мій! Якби я мала

живущі сльози, я б зросила землю,

барвінок би зростила невмирущий

на сій могилі. А тепер я вбога,

мій жаль спадає, наче мертвий лист…

К у ц ь

Жаль не пристав мені, а все ж я мушу

признатися — таки старого шкода,

бо він умів тримати з нами згоду.

Було, і цапа чорного держить

при конях, щоб я мав на чому їздить.

Я блискавкою мчу, було, на цапі,

а коники стоять собі спокійно.

От сі баби зовсім не вміють жити

як слід із нами, -  цапа продали,

зрубали дуба. Зрушили умову.

Ну й я ж віддячив їм! Найкращі коні

на смерть заїздив; куплять — знов заїжджу.

Ще й відьму, що в чортиці бабувала,

гарненько попросив, щоб їм корови

геть-чисто попсувала. Хай же знають!

Ще ж Водяник стіжка їм підмочив,

а Потерчата збіжжя погноїли,

Пропасниця їх досі б’є за те,

що озеро коноплями згидили.

Не буде їм добра тепер у лісі!

Вже тут навколо хати й Злидні ходять.

З л и д н і

(малі, заморені істоти, в лахмітті, з вічним гризьким голодом на обличчі, з’являються з-за кутка хатнього)

Ми тут! А хто нас кличе?

М а в к а

(кидається їм навперейми до дверей)

           Геть! Щезайте!

Ніхто не кликав вас!

О д и н  З л и д е н ь

           Злетіло слово -

назад не вернеться.

З л и д н і

(обсідають поріг)

           Коли б там швидше

нам двері відчинили, -  ми голодні!

М а в к а

Я не пущу туди!

З л и д н і

           То дай нам їстиІ

М а в к а

(з жахом)

Нічого я не маю…

З л и д н і

           Дай калину

оту, що носиш коло серця! Дай!

М а в к а

Се кров моя!

З л и д н і

Дарма! Ми любим кров.

Один Злидень кидається їй на груди, смокче калину, інші сіпають його, щоб і собі покуштувати, гризуться межи собою і гарчать, як собаки.

К у ц ь

Ей, Злидні, залишіть — то не людина!

Злидні спиняються, цокотять зубами і свищуть від голоду.

З л и д н і

(до Куця)

Так дай нам їсти, бо й тебе з’їмо!

(Кидаються до Куця, той відскакує),

К у ц ь

Ну-ну, помалу!

З л и д н і

           Їсти! Ми голодні!!

К у ц ь

Стривайте, зараз я збуджу бабів, -

вам буде їжа, а мені забава.

(Бере грудку землі, кидає в вікно і розбиває шибку),

Г о л о с  м а т е р і  Л у к а ш е в о ї

(в хаті)

Ой! Що таке? Вже знов нечиста сила!

К у ц ь

(до Злиднів пошепки)

А бачите — прокинулась. Ось хутко

покличе вас. Тепер посидьте тихо,

а то ще заклене стара вас так,

що й в землю ввійдете, -  вона се вміє.

Злидні скулюються під порогом темною купою. З хати чутно крізь розбиту шибку рухи вставання матері, потім її голос, а згодом Килинин.

Г о л о с  м а т е р и н

О, вже й розвиднилось, а та все спить.

Килино! Гей, Килино! Ну, та й спить же!

Бодай навік заснула… Встань! А встань,

бодай ти вже не встала!

Г о л о с К и л и н и

(заспано)

           Та чого там?

М а т и

(уїдливо)

Пора ж тобі коровицю здоїти,

оту молочну, турського заводу,

що ти ще за небіжчика придбала.

К и л и н а

(вже прочумавшись)

Я тії подою, що тут застала,

та націджу три краплі молока -

хунт масла буде…

М а т и

           Отже й не змовчить!

Хто ж винен, що набілу в нас не стало?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8

           

Замовити роботу

Замовити роботу

Від партнерів