Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

«Маруся Чурай»

Його слова не мають тут ваги.

 

Тоді ми, вряд, з пристойними особами

дали сказати слово їй останнє,—

чи має серця внутрішню гризоту

і чи пред тим, як вирок наш почути,

зронити хоче хоч сльозу покути?

 

Підсудна слізьми очі не зросила,

І милосердя в права не просила.

 

З тих тоді рацій все дорозумівши

і між собою радившись не раз,

кондиціямїі права посполитого

тоді такий ми винайшли наказ:

 

Ми, вряд, зіпершись па свідоцтва голі,

в такий-то спосіб справа була рíшена,

що має бути карана на горлі,

на шибениці, значиться, обвісшена.

 

Про що людей поштивих звідомляєм

і на потомні вписуєм віки.

Декрет печаттю нашою змоцняєм

і підписом судейської руки.

 

ПОЛТАВСЬКИЙ ПОЛК

ВИХОДИТЬ НА ЗОРІ

Розділ II

Багряне сонце. Дужка золотава

стоїть над чорним каптуром гори.

На п’ять воріт зачинена Полтава

ховає очі в тихі явори.

 

Спадає вечір сторожко, помалу,

ворушить зорі в темряві криниць.

Сторожа ходить по міському валу,

і сови сплять в западинах бійниць.

 

«Вартуй! Вартуй!» — з Курилівської брами.

«Вартуй! Вартуй!» — від Київських воріт.

Уже стоять вози під яворами.

Полтавський полк готовий у похід.

 

Годуйте коней. Неблизька дорога.

Благословіть в дорогу, матері.

А що там буде, смерть чи перемога,—

Полтавський полк виходить на зорі!

 

Там бій гримить. Там гине наша воля.

Там треба рук, і зброї, і плечей.

І що там варт чиясь окрема доля,

той тихий зойк у безмірі ночей?..

 

Вогненна зірка в небі пролітала,

сичі кричали, вісники біди.

На сто думок замислена Полтава

вербові гриви хилить до води.

 

Був правий суд. І вирок оголошено.

Усе як слід. За що себе вкорить?

…Мовчить Полтава, наче приголомшена.

Перехотілось людям говорить.

 

А власне, що ж, такі часи криваві.

Що варт життя? Ну, стратять ще когось.

Промчався вершник по німій Полтаві —

у серці міста громом віддалось.

 

Простугоніло смутком вечоровим,

хитнуло тиші синій оксамит.

І тільки вершник за полтавським ровом

десь даленіє цокотом копит…

 

Самотній вершник зникне за туманом.

Сторожа вслід подивиться йому.

Той вершник зветься Іскрою Іваном.

Йому сьогодні тяжче ніж кому.

 

Уже він там, уже за далиною,

вітрами тугу спалює з лиця.

Що ж, горе горем, а війна війною.

Послав полковник гетьману гінця.

 

«Вартуй! Вартуй!» — з Курилівської брами.

«Вартуй! Вартуй!» — від Київських воріт.

Уже стоять вози під яворами.

Полтавський полк готовий у похід.

 

Годуйте коней! Шлях їм далеченький.

Пильнуйте славу полкових знамен.

Полтаво! Зáсвіт встануть козаченьки.

Ти припадеш їм знову до стремен.

Так само зáсвіт встануть з полуночі.

А ти за них, Полтаво, помолись.

Лиш не заплаче свої карі очі

та Марусенька, як було колись…

 

СПОВІДЬ

Розділ III

…Пройшло життя. Не варт було і труду.

Лише образи наберешся вщерть.

Останні дні вже якось перебуду.

Та вже й кінець. Переночую в смерть.

 

А що в житті потрібно ще мені?

Одбути всі ці клопоти земні.

Оці останні клопоти одбуть,

іти туди, куди мене ведуть,—

аби одбути, все уже одбути,—

і щоб не бути, щоб уже не бути!

 

Три дні дали на розмисли мені.

А нащо вже тим смертникам три дні?

 

Чи їх уже тримає що на світі?

Це наче привид взяти на ланцюг.

Щось наче там вовтузиться в лахмітті…

Це ж скільки тут сиділо волоцюг,

злодіїв різних. Теж чекали страти.

Мабуть, їм не хотілося вмирати.

 

Що ж, ви вже відбули своє, щасливці.

Хто б не були, а ви вже відбули.

Це ж, певно, тут сиділи і убивці,

збудована ж в’язниця ще коли.

 

Аж ось де прихилю я свою втому

за стільки днів, за стільки довгих літ!

Чи тут змінили хоч оцю солому?

Чи кинули хоч свіжий околіт?

 

А втім, яка мені уже різниця?

Я теж убивця. Я убила Гриця.

 

Оце ж за те мені й заплата —

із кам’яних мурів кам’яная хата.

Старий кожух… солома… постелюсь…

Хоч так полежу… в пітьму подивлюсь…

 

…А я заснула, господи, заснула!

Солодким сном уперше за всі дні.

Та так заснула, наче потонула.

Ще щось хороше й снилося мені…

 

Прокинулась, ніяк не розберуся, —

чого я тут,

хто вбивця,

хто Маруся?

 

Сама від себе ще така далека,

немов оце приніс мене лелека

та й опустив у мальвах і жоржинах

на тих ранкових росяних стежинах.

І я ще, як малесеньке дівчатко,

щоранку починаюся спочатку.

 

Солодка млість… блідесенький промінчик…

як добре жити… думати про інше…

 

А сон минув, розтанув. І натомість

раптовим болем обпекла свідомість.

Єдине слово виникло: невже?!

Душа болить, і тіло як чуже.

 

Навпомацки з підлоги підвелася.

Не розчесавши коси, заплелася.

Все так, як є. Приречена. Одна.

Стіна. Стіна. І грати. І стіна…

 

…А вже світає. Сумно, сумно, сумно

благословляється на світ.

Десь коні ржуть і глухо грають сурми.

Полтавський полк виходить у похід.

 

Десь грають сурми. В добрий час їм грати.

В литаври б’ють, так само як колись.

Душа рвонулась — і застряла в гратах,

прозорі руки з гратами сплелись.

 

Далекий гомін сповнює в’язницю.

Десь вітер гонить куряву руду.

Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,

що я тебе в похід не проведу!

 

Ой, ллються сльози материнські, ллються!

Свята печаль, печаль без гіркоти.

Загинуть хлопці, то хоча б по-людськи.

А як загинув, як загинув ти?!

 

Що кожен їде,— і вогню, і грому,

всього там буде в клекоті доріг.

А ти лежиш на цвинтарі старому,

де ще ніхто з козацтва не поліг.

 

Останні зорі в небі догорають.

Оце уперше за багато літ —

і коні ржуть, і сурми, Грицю, грають,

а полк без тебе вийде у похід.

 

…Уже, мабуть, молебень відслужили,

бо затужили дзвони, затужили!

І заридали дзвони, загули! —

це ж там за браму хлопців провели.

 

Це ж полк виходить. — за далекі гони.

Комусь тополя стане в головах.

І дзвонять дзвони,

дзворять, дзвонять дзвони

по всій Полтаві, по усіх церквах!

 

Затисну вуха, чую крізь долоні

і ту церковцю прямо в бастіоні,

і той соборний величезний дзвін,—

все заридало хлопцям навздогін.

 

І навіть ця, ні-ні, а й ця озветься,

тюремна церква, і тюремна теж!

Вона в Полтаві гарно так зоветься:

«Усіх Скорбящих Радості». Авжеж.

 

Усіх Скорбящих Радості… Я рада.

І що мене найбільше веселить,—

коли так душу випалила зрада,

то вже душа так наче й не болить.

Вже ні за чим на світі їй не шкóда.

Така полегкість, мало не сміюсь.

А ця тюрма — оце і є свобода,

бо я вже тут нічого не боюсь.

 

А дзвони б’ють, а дзвони калатають!

Здається, небо й землю розхитають.

І тут, і там, і десь аж на горі

далекі дзвони б’ють в монастирі.

 

І десь там юрми, натовпи, там люди!

Там зорі в небі чисті, як ромен.

Ще жінка мужу падає на груди,

і діти тягнуть руки до стремен.

 

Чиясь край шляху плаче наречена.

Там вийшли всі — і немічні, й малі.

І тільки я до цього непричетна.

Я зайва людям на своїй землі.

 

…А полк іде. Нема коли журиться.

Уже хтось інший став під корогву.

Хорунжі є, немає тільки Гриця.

А я жива… Чого я ще живу?!

 

Жінки дорогу слізьми перемили.

А Гриць лежить, загинувши за так.

Чи хоч йому той прáпірок прибили

там на хресті, щоб видно, що козак?..

 

Промчали коні проз мою в’язницю.

Копита б’ють вже десь біля воріт.

Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,

виходить полк без пісні у похід!

 

Все тихше й тихше…Сурми вже не грають…

Шум даленіє… Дзвони завмирають…

 

Прощайте, хлопці. Бийтесь до ладу.

А я вже вам і пісні не складу.

 

* * *

 

…І друга ніч. Не спалося ні миті.

А спокій дивний! — наче я вже там.

І спогади, сльозами не омиті,

приходили прощатися з життям.

 

Чомусь згадались ночі на Купала…

Зірками ніч висока накрапала.

Бездонне небо і безмежний світ,

а нам всього по вісімнадцять літ.

 

Такі несмілі, ще тремтять вуста.

Отак до ранку — ніч і висота.

 

А ще згадалось — колесо вогненне

з гори в долину котиться проз мене.

Обкручене соломою, летить

палахтить на вітрі, палахтить!

І, розгубивши іскри увсібіч,

обвуглене, заточується в ніч…

 

А вже дівчата в плахтах, у намисті,

вінки пускають за водою вниз.

А вже гадають, хто кому до мислі,

а хлопці зносять до багаття хмиз.

 

Пливуть вінки, і мій пливе, не тоне.

А серце ще таке безоборонне,

таким співаю срібним голоском!..

Чорти знімають зорі рогачами…

Вінок пливе, зникає за ночами…

Чи десь його прибило між корчами,

чи десь лежить, примулений піском?..

 

А потім —як зламалося весло.

І підхопило душу, й понесло,

і закрутило у такому вирі!..

Було б тоді й спинитися літам.

Душа летить в дитинство, як у вирій,

бо їй на світі тепло тільки там.

 

…Було, під вечір лущимо квасолю,

а Гриць іде городами до нас.

Вечірнє небо світиться красою,

і соняхи гудуть, як тулумбас.

 

Вже тиха осінь ходить берегами,

на вербах трусить листячко руде.

А Гриць бадилля тягне за ногами,

іде, маленький, дибає, іде…

 

Таке було гарнесеньке хлоп’ятко.

Цікаве. А ласкаве, як телятко.

Хороший хлопчик, трохи шалиган,

усе збивав шоломи шелюгам.

Усе, було, ми разом, все ми разом —

пірнаєм в річку і по кручах лазим.

 

Шукаєм глоду, пасемо корову,

у гилки граєм, в цурного квача.

Або за зиму довгу, вечорову,

начешем з коней шерсті для м’яча.

 

А ще ми з Грицем внадилися змалку

у дідову Галерникову балку.

Він там живе в степу за вітряками,

один-один, одвик і говорить.

Лише димок із довжика роками

курить собі у небо та й курить.

 

У нього там і зарості ожини,

і таємнича ниточка стежини,

і вулики, і в жолобі водичка,

і вплетений у верби живопліт,

і хата, як старенька рукавичка —

в ній кіт живе, цвіркун живе і дід.

 

А сам він дід старезний, полотняний.

А в нього сива борода, як дим.

Розказує про Кафу, полонянок,

про те, в які походи він ходив.

 

І каже нам, що ми його онуки,

не дав бог рідних — не було коли.

Галерницькі рубцями биті руки

вистругують нам човники з кори…

 

А то — щедруєм. Низочкою ходим,

тонкими голосочками виводим:

«Ой на річці на Йордані

Там пречиста ризи прала…»

 

На Ворсклі хрест вирубують опішнями.

Заллють водою, уморозять в лід.

Горбаті верби льодяними клішнями

скляні бурульки струшують з борід.

 

Летять з гори санки і гринджолята,

в очах мигтять занесені тини.

Тоді у мене не було вже тата,

мені зробила мати ковгани.

 

Аж білий вихор здійметься довкола,

як нас по схилу сани розтрясуть,—

зима тікає, підібравши поли.

А вже співають, корогви несуть.

 

Ідуть Бобренки, Гуки, Шибилисти.

Бреде в снігах диякон-бородань.

І піп, гортанію басистий,

на Ворсклі робить річку Іордань.

 

Сипнули врозтіч галки чи ворони.

Довкола лід бабами зарябів.

І Гриць малий, од холоду червоний,

з-за пазухи виймає голубів,

 

Тріпоче стяг нерукотворним Спасом.

Свята вода об кригу шурхотить.

І хрест, облитий буряковим квасом,

під білим сонцем дивно мерехтить.

 

Свята вода — як бузинова гуща,

кудись під лід пливе, пливе, пливе…

Питаю: — Мамо, це вода цілюща?

Скропити рани — тато оживе?

 

Я не забуду, тату, вас ніколи.

Хоч як було, і голод, і зима,—

спасибі вам, дали мене до школи,

де дяк учив і грамоти, й письма:

 

Козацька школа, крита очеретом

благенькі стіни, плетені з лози,

на піввікна заплющена заметом

три лави, стіл, псалтир і образи.

 

Аз-буки-вєді… Що тоді я відала?

Не осягла й глибокості письма.

Ішла додому — снігом пообідала.

Аз-буки-вєді…Голод і зима.

 

Одвірок за ніч намерзає в сінях.

Стоять в кутку забуті рогачі.

Перелузали зиму, як насіння,

удвох одні на тій-таки печі.

 

…Про татка звістки не було з півгоду,

уже й Кузьма з Дем’яном розминувсь.

Бо у Полтаву із того походу

ніхто живий тоді ще не вернувсь.

 

Чутки ходили, що Павлюк не виждав,

що ті Кумейки — то кривавий сніг.

Що хто там здався, тільки той і вижив.

А батько ж наш, він здатися не міг.

 

Він гордий був, Гордієм він і звався.

Він лицар був, дарма, що постоли.

Стояв на смерть. Ніколи не здавався.

Йому скрутили руки і здали.

 

Що з Павлюка, живого, шкіру здерли.

Що з ним взяли ще четверо старшин.

Що проти того, як вони умерли,

І суд страшний не здасться вже страшним!

 

А потім їхні голови на палях

повиставляли в полкових містах.

Людей зганяли. Мати моя впала,

і крик замерз у неї на вустах.

 

А смерть кружляє, кружляє, кружляє,

кружляє навколо палі.

Наносить білого снігу

у очі його запалі.

А я нічого не бачу…

якась в очах крутанина…

Кружляє, кружляє, кружляє

ота страшна хуртовина!

 

Танцює, хижа і п’яна,

льодистими сережками трясе.

Як голову криваву Іоанна

над білим світом Іроду несе…

 

А через рік, і через два, і три

сумні у нас були свят-вечори.

Усе печаль, все тінь його незрима.

Колядники співають під дверима:

«Ой чи є, чи нема

пан-господар вдомá?»

 

А пам’ять про нього на покуті

головою на руки впала.

 

* * *

 

…Ішов- кобзар у нас через Полтаву.

Ну, обступили, просять, що кому,—

той про сирітку, той про давню славу,

той про Азов, а той про Кодимý.

 

І я стою. Отак стояла, скраю.

А він співав невільницькі плачі.

І раптом чую: «Орлику… Чураю!»

Я оніміла. «Орлику… Чураю!..»

Як я тоді наплакалась вночі!

 

Усе ввижалось: «Орлику Чураю,

Ой забили тебе ляхи у своєму краю!»

 

Все думала: хоч би ж було спитати,

хто склав слова про нього, про той край.

Що був же він ріднесенький мій тато,

а от тепер він — орлик, він Чурай.

 

Тепер він з нами в радості і в сумі.

Збагнуло серце вражене моє:

пішов у смерть — і повернувся в думі,

і вже тепер ніхто його не вб’є.

 

І десь в ті дні, несміло, випадково,

хоч я вже й пісню склала не одну,

печаль моя торкнула вперше

слово,

як той кобзар торкав свою струну.

 

…Спливло життя, як листя за водою.

Я пригадала матір молодою.

 

Вона у мене, як була молодша,

була предивна, як на людський глузд.

Було, сльозами набрякають очі,

вона ж сміється кутиками вуст.

Таке обличчя чи така вже звичка,

а голосочок! — чистий, мов кришталь.

Така була красива молодичка,

вуста сміються, а в очах печаль.

Вона й мені казала:

— Як не буде,

не скигли, доню, то великий брид.

Здушили сльози — не виходь на люди.

Болить душа — не виявляй на вид.

 

Як горе те сподіялося з нами,—

не стало батька, то на другий рік

так хлопці і ходили табунами,

щоб хоч побачить матір звіддалік.

 

Та й батько теж удатний був на вроду.

А що вже сильний, то, мабуть, найдужчий.

Звела їх доля, наче, в нагороду

за те, що мали незглибимі душі.

 

Було, дивлюсь та й думаю: «Ой нене,

який у мене тато!» — або знов:

що я колись як виросту, і в мене,

і в мене буде отака любов!

 

…Ну, от я й виросла.

Ловлю себе на слові.

То як, Марусю? Полюбив? Такий?

Я — навіжена. Я — дитя любові.

Мені без неї білий світ глевкий.

 

Ото за те й судити мене треба.

Всі кари світу будуть замалі.

Моя любов чолом сягала неба,

а Гриць ходив ногами по землі.

 

Біднесенький, намучився зі мною.

Веселий був, а я була сумною.

Ласкавий був, розгублений і добрий.

Зайшов за мене, як за чорний обрій.

 

Гукав мене, а я вже не озвалась.

Заплутався,— сказала: вибирай.

А в нього ж серце навпіл розривалось.

А він Бобренко. Він же не Чурай.

 

Чурай, той так: побачив свою долю,—

ось ти, ось я, тепер нас буде двоє.

А що у мене стіни голі,—

повісим костю саджені пістолі

та килим з дірком. І у курені

з тобою буде солодко мені.

 

А Гриць не так. То розум десь не татків:

— З’єднаєм що, нестатки до нестатків?

Багатому і діти чорт колише,

а бідному і янгол не рідня.

А як землі нам мати не одпише?

А ще ж стягтися треба й на коня.

Подбати мушу про якусь копійку.

Весілля мушу справити, ая.

То ж був один, тепер нас буде двійко.

Аж мати раз не втерпіла моя:

— Що ти все:

мушу, мушу, мушу, мушу?!

Земля, земля… А небо твоє де?

Як будеш так розношувати душу,

вона, гляди, із совісті спаде.

 

А він прийшов тоді з-під Берестечка.

Страшна поразка душі всім пекла.

Дражливий став. Ледь що, вже й суперечка.

Гіркі думки не сходили з чола.

 

Приходив рідко, лагідний не дуже.

Все курить, курить, люлька на губі.

Такий зробивсь, не прозирнеш у душу.

Якийсь чужий,— мені чи вже й собі?

 

А якось каже: — Щастя треба красти.

Хоч добре, не заклюнулось дитя.

Весілля знову мусимо відкласти.

Що зробиш, мила, як таке життя?

 

Погане літо, не було врожаю.

Та ще ж тягтись на чоботи й кожух.

А я такий, я матір поважаю.

Я впоперек їй слова не скажу.

 

Бобренчиха все губи затискала,

нікуди з дому Гриця не пускала.

 

Зустріла матір десь біля криниці.

Про дощ, про грім, про курку, про бичка.

Що добрий гетьман був із Остряниці

і що хазяїн добрий з Вишняка.

Що час летить, а треба якось жити.

Любов любов’ю, а життя важке.

Що вже дітей пора б і одружити.

Насамкінець промовила таке:

 

— Якби ти добре в бога попросила,

то мали б ми ще й радість на віку:

твоя пішла б за гетьманського сина,

а мій хазяйську сватав би дочку.

 

А мати — й слова. Тільки почала

чогось про мене дбати, як про хвору.

Дивлюсь: і в церкву старістю пішла

дорогою кружною через гору.

 

Питаю: — Мамо, хто це вам допік,

що ви уже не ходите тудою?

— Я,— каже,— й стежку обмину в їх бік

і закроплю свяченою водою!

 

— Чого ви, мамо, незлюбили Гриця?

Яка вас думка все не полиша?

— Не служать очі на таке дивиться,

щоб так двоїлась хлопцеві душа!

 

— Не вірте, мамо! Гриць такий хороший.

Він клявся, мамо, що навіки мій.

— Ой доню, доню, в їх до смутку грошей.

То ж Вишняки, то ж Галя, зрозумій.

 

— Але то ж — Гриць. І я. То ж ми із Грицем.

Та він же в світі отакий один.

Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар.

І що для нього гроші, мамо? Дим.

Хіба наш батько ласий був на гроші?

Хоч таляр він у вузлик зав’язав?

Хіба ж не ви були в Золотоноші

єдине золото, яке він там узяв?

 

— Ох, не рівняй!. Роти в людей, як верші.

Ти кажеш — батько, а життя біжить.

Наш батько — з тих, що умирали перші.

А Гриць Бобренко — з тих, що хочуть жить.

 

А я чуток недочувала,

втішала матір попервах.

Але й сама вже відчувала:

щось правди є в її словах.

 

Кого діждалась? Парубка чи воїна?

Чому не йде? Здавалося в ті дні,—

моя любов, прогіркла й перестояна

вже скоро душу випалить мені…

 

Я ж так боялась підлості і бруду!

Гули думки, сколошкані, як рій

Сама нічого, якось перебуду.

А що скажу я матері старій?

 

А мати знала. Мати все вже знала.

Снує чутки нещастя, як павук.

Не дорікала, не випоминала,

а тільки все їй падало із рук.

 

А раз сказала з розпачу гіркого:

— Є ж лицарі у нашому краю!

О боже мій, на кого ж ти, на кого

збагнітувала молодість свою?!

 

…Мені немов полегшало відтоді.

Зболілася. Відмучилася. Годі.

Спинити Гриця не зробила й спроби.

Ходжу, хитаюсь, як після хвороби.

І хоч би злість яка чи ворожнеча,—

нема нічого. Пустка. Порожнеча.

 

Усе жаліла я його чомусь.

Або до Галі мислями звернусь:

— А може, хтозна, може, так і треба

Бо хто я, Галю, проти тебе?

 

Ти Вишняківна. Рід у вас гучний

Таких родів не густо у Полтаві.

Твій батько, Галю, чоловік значний.

У нього жінка ходе в златоглаві.

 

Він не якийсь. Він сам собі Вишняк.

У нього скроні в срібній папороші.

Буває так, що слава на дурняк,

а в нього слава за великі гроші.

 

Йому добро саме іде у двір.

І сад рясний, і нива хлібодарна.

Він не який визискувач чи звір,

він просто вміє взяти запівдáрма.

 

Він посідає греблі і поля,

у Церкву ходить майже щосуботи

Хто — за Богдана, хто — за короля.

А він — за тих, которії не проти.

 

Як він уміє красно говорить!

Які у нього займища і луки!

Вся Україна полум’ям горить,

він і на цьому теж нагріє руки.

 

Де треба, вчасно притамує гнів.

Де треба, скаже правди половину.

Щасливий дар. Мій батько так не вмів.

Він знав одне — боротись до загину.

 

А цей примружить плетиво повік,

все розміркує, зважить, не погребує.

Твій батько, Галю, мудрий чоловік.

А може, хтозна, може, так і треба —

у всіх оцих скорботах і печалях,

у всіх оцих одвічних колотнечах —

і чураївські голови на палях,

і вишняківські голови на плечах.

 

Вишняк ішов угору все та вгору.

Вишнячка йшла ушир усе та вшир.

А Галя дбала в скриню та в комору.

А бог на небі долю нам вершив.

 

…Вони жили далеко, за Розкатом.

Од нас іти проз 3адихальний Яр.

У них криниця під дашком лускатим

і добра хата вікнами в базар.

 

Дощі наллють під хатою калюжу —

стоять хороми при мілкій воді.

А в тій калюжі плавають проз ружі

роменські гуси, наче лебеді.

 

А господиня пишна і огрядна.

А Галя трусить килими та рядна.

 

Одна статура в матері і в доньки —

обидві круглі, наче карахоньки.

 

Такі пухкі у Галі рученята,

коса білява, куца і товста.

Як реп’яшки, зелені оченята

і пишно закопилені вуста.

 

Глуха до пісні, завжди щось спотворить.

Все вишиває прошви подушóк.

Ще як мовчить,— нічого. Заговорить,—

гостренькі зуби — чисто ховрашок.

 

Ото як вийде, як заграє брівками,

очима стрельне і туди, й сюди,

у чобітках із мідними підківками,

зелений верх, козлові переди.

 

І сниться хлопцям — придане горою,

комори, скрині, лантухи, вози!

А понавколо свахи ходять роєм,

а зверху Галя котить гарбузи…

 

А може, я несправедлива до неї?

А може, саме таку дружину треба козакові,—

до печі і до городу, до коней і до свиней,

і до ради, і до поради, і вночі до любові?

Таку м’якеньку і теплу, як перестиглу грушу,

щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась.

Приніс чоловік додому свою потовчену душу,

а жінка, як подорожник, до всіх виразок приклалась.

Що в неї й хата не хата, а так — прикалабок раю.

У неї — на двох глупóти, у нього — розум на двох.

У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю,

зате як прийде додому,— для жінки він цар і бог.

 

На неї можна нагримать, і можна її побити.

Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе.

Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити.

А там треба тільки женитись. Ото женився — і все.

 

Так дай же вам боже щастя. Прибийте собі підкову.

Нічим не журися, Грицю. Усе, як я, промине.

Але ні навмисно, Грицю, ні просто так, випадково,

ні словом лихим, ні добрим ніколи не згадуй мене.

 

 

…Не маю зла на тебе і на неї.

Так сталося, і я тепер одна.

Але я з церкви йшла на Маковея,

і засміялась вслід мені вона.

 

Ішли дівчата, освятивши квіти.

Я привіталась, проминула їх.

І раптом з гурту, десь позаду, звідти,

мені у спину пролунав той сміх.

 

А я ішла. Підкошувались ноги.

Хтось дорікнув їй тихо, при мені ж.

А я ішла, не бачила дороги,

і сміх стримів у спині, наче ніж.

 

В очах стояло те лукаве личко,

періщив душу сором, як батіг.

Воно ж дівча. Нагуляна теличка.

Прости їй, боже, нерозумний сміх!

 

Верни його стокротною луною.

О ні, я не заплакала при ній.

Вода зімкнула сонце наді мною

в старих млинах, на греблі ворскляній…

 

Брате мій, нарéчений Іваном!

Нащо рятував мене? Біда.

Кажуть, десь далеко за лиманом

море є — одним лицем вода.

 

Кажуть, море — синє і зелене,

більше за Дніпро і за Дунай.

Це не Ворскла, це якраз для мене,

там не знайдеш, скільки не пірнай.

 

Запливти — і цяточкою стати,

ген за обрій — в морі по вуста.

Вміє море взяти й поховати,

ні труни не треба, ні хреста.

 

А над морем,—

там же ні ворони,

лиш до хвилі чайка припада.

І оплаче, бо воно солоне,

і обмиє, бо воно вода…

 

Ти не бійся, це я не з гарячки.

День минув чи, може, вже і два?

Між корчами раки ходять рачки,

сновигає зграйками плотва.

 

Дожилась я мукою земною,

що нема й втопитися куди.

Нащо ходиш назирці за мною?

Нащо витяг з темної води?

 

Я схилилась, бо хотіла пити,

бо така задуха звідусіль!

Я ж хотіла не себе втопити,

я ж хотіла утопити біль!

 

Брате мій, наречений Іваном!

Не люби нікого, не біда. Кажуть,

десь далеко, за лиманом,

море є — одним лицем вода.

 

…А нащо я це згадую? Достоту —

як той німий, що в камені кричить.

Душа і тут знайшла собі роботу,

нема того, щоб сісти й відпочить.

 

А як згадаю, боже, як згадаю,

таку печаль у серці розгойдаю! —

ту нашу ніч, ту ніжність, той порив,

все, що тоді мені він говорив,

ті поцілунки наші вогняні,—

вони горять, як тавра, на мені.

 

Які тоді були ми безтурботні!

Який він був ласкавий і палкий!

А вже в Полтаві набирали сотні.

А вже Хмельницький завзивав полки.

 

Давно копита відгучали,

уже пропав за ними й слід.

Уже дівчата докучали:

чого чекаєш стільки літ?

Ти бач, яке життя настало.

Чекай, літа свої спини.

Та й будеш дівка-перестарок,

як він повернеться з війни.

 

А я піснями біль тамую.

Увечері, бувало, сидимо,—

задумаюсь, затихну, засумую.

Пряду печаль… Співається само:

 

«Повій, вітре буйнесенький, звідкіль тебе прóшу.

Розвій, вітре, мою тугу, що на серці ношу!»

 

А вечір довгий, хуртовина струже.

Дівчата гомонять про те, про се.

В розмові я, сказати б, то не дуже.

А в пісні можу виспівати все.

 

Співалося. А ті все не вертались,

що зáсвіт встали в похід з полуночі.

Слова самі на голос навертались,

як сльози навертаються на очі.

 

…Мартин Пушкар додому відпустив

свій полк Полтавський в п’ятдесятім році,

щоб кожен собі добре погостив,

але щоб так — із шаблею при боці.

 

Часи були непевні, лиховісні.

Як хмари в небі, купчилась війна.

А це кохання почалося з пісні.

Могло урватись тільки, як струна.

 

Любились ми, не крилися. У мене

душа, було, піснями аж бринить.

У цій любові щось було священне,

таке, чого не можна осквернить.

 

Одне одному світ як зав’язали,

в осокорах стояли до зорі.

Все бачили, ні слова не сказали

враз посмутнілі наші матері.

 

Було, питаю: — Ну чого ви, мамо?

Він вам як син. Тепер він буде зять.—

А в неї очі — наче за туманом,

так, мов чогось хотіла б не сказать.

 

Усе журилась, не була б то мати:

— Мені чого, мені щоб добре вам.

А тут іще почав у нас бувати

син Остряниці Якова, Іван.

 

То в монастир з полковником проїде,

то в хату зайде, поспита води.

А то колись провідала я діда Галерника,—

і він прийшов туди.

 

Посидів трохи та й пішов так, мовчки.

Такий суворий, очі крижані.

Грицько був красень, очі — як терночки.

А цей мовчить і блідне при мені.

 

А слово скаже — з пам’яті не викинеш.

А більш мовчить, не щедрий на слова.

Таке обличчя, зразу і не звикнеш, —

різке, як меч. Тонке, як тятива.

 

Та ще й в очах таке щось незбагненне,

що в мене часом думка промайне:

чи, може, він щось має проти мене,

чи, може,— він ненавидить мене?

 

То й хай собі. Мовчанки не порушу.

Вже й уникаю. А зустріну де,—

так наче вдарить блискавкою в душу

і знов спокійно очі відведе.

 

Дівчата кажуть: — Він тебе кохає.—

А я кажу: — Та цур йому, чудний.—

А Гриць, було, і сердиться, й зітхає.

— Він,— каже,— хитрий,— каже,— потайний.

 

В нас на кутку його не люблять наші.

Шляхетний дуже і чолом не б’є.

Він,— каже,— гордий. З ним не звариш каші.

Він і мовчить, бо дума щось своє.

 

Гриць був інакший. Щирими очима

він так дивився приязно на світ!

Це, Грицю, що, була твоя личина?

Яку ж ти душу приховав під спід?!

 

Бо ж річ не в тім — женився, не женився,

прийшов, пішов, забув чи не забув.

А в тому річ, коли він так змінився?

Чи, може, він такий і зроду був?

 

Нестерпний біль пекучого прозріння!

Яка мене обплутала мана?

Чи він мені, чи я йому — нерівня.

Нерівня душ — це гірше, ніж майна!

 

* * *

 

…Ішли ми з поля. Джміль гудів у глоді.

Був місяць травень, квіту без числа.

Коли назустріч Галя на підводі.

А Гриць і каже: — Бач, як підросла.

 

Минає час, на кого нарікати?

А я й незчувся, бувши на війні.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

           

Замовити роботу

Замовити роботу

Від партнерів