Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

«Маруся Чурай»

Таке було мишастеньке, пикате,

а от дивися — вже на виданні.

 

А Галя їде, стрічкою блискоче.

А віз високий, як гарба сливе.

— Оце так віз! — сміявся.— Не доскочиш.

Дочка хазяйська, павою пливе.

 

Окрило нас пилюкою. І в пояс

кленочок поклонився, закивав.

А Гриць іде, задумався уголос:

— За ці літа де я не побував!

 

Був на Пиляві і на Жовтих Водах,

під Корсунем і Збаражем був теж.

Которий рік, а я усе в походах.

А ти все ждеш, біднесенька, все ждеш.

 

А я все жду. Та не така й біднесенька.

Не думай, Грицю, справді не така.

Бо я чекаю не кого, а месника.

Я ж лицаря чекаю, козака.

 

Нема ж бо слави у дому сидячому.

Про себе, милий, думати не час.

— І чим же ми за це тобі віддячимо? —

казала так Бобренчиха не раз.

 

А дні зминули. Знов у сурми грано.

А нам було вже й не по двадцять літ.

Воно уже й женитися не рано,

так знов же треба вирушать в похід.

 

Не говорив ніяких слів.

Покірним смутком упокорив.

Обняв за плечі і повів

під срібне листя осокорів.

 

І ми були такі одні,

така печаль нас пов’язала!

Щось надірвалося в мені,

і я йому тоді сказала:

 

— Якщо загинеш, буду я вдовою.

Чи й ти, не знаю, любиш так мене.

А я вже, Грицю, їден дух з тобою,

хай ми вже й тілом будемо одне.

 

Я цілувала його віченьки,

аж поки місяць не погас.

Щаслива тобі цяя ніченька,

остання, може, у нас!..

 

Прив’язала баклагу йому до сідла.

Недалеко, лише до воріт, провела.

Ну, бо хто ж я йому, ні сестра, ні жона.

Засміюся при всіх, а заплачу одна.

 

А вже пішли про мене й поговори.

Знов потяглися тоскні вечори.

Бо то вже так, вже як пішлось на горе,

то так уже і піде, як з гори.

 

Вже й не співалось. І слова ті самі ж,

а мов не ті, таке щось в них смутне.

Вже й подруги повіддавались заміж,

уже й не кличуть дружкою мене.

 

Бо я така зробилась, як черниця.

Куди вже там співать про молоду?

Куди вже там ходить на вечорниці,

як я до церкви ледве вже іду?

 

А люди судять, їм аби причину.

Дарма що лихо, що такі часи.

Ішла крізь очі, мов крізь колющину,

обдерта до кривавої роси.

 

А суд, а суд! Яка страшна покута.

Послухати — життя як не моє.

А я неначе до стовпа прикута,

і хто захоче, той і обплює.

 

Куняють райці, як осінні мухи.

Горбань гуде, як в’їдливий комар.

Дурні плітки якоїсь лепетухи

загуслим дьогтем ллються в каламар.

 

Які слова казались там негідні!

А я стояла, думала — впаду.

Дрібні людці, гієни стервоїдні,

які ж ви ласі на чужу біду!

 

…Хоч би заснути… Але вже не спалось.

Душа до ранку смутком осипалась.

 

Згадала все, кожнісіньку дрібничку.

І хату нашу, і оту криничку,

і над вікном гніздечко ластовине,

що щастя принести було повинне.

 

Той берег наш, урослий очеретом.

І наш лелечий, наш лелечий двір,

де на гнізді з вербовим мінаретом

старий лелека молиться до зір.

 

А потім вранці одлітає вгору.

Сидить буслиха в тихому гнізді.

Аж враз — для крил не вистачає двору,

то підросли лелеки молоді.

 

Гніздо тісненьке, по нозі поставлять,

та все під осінь як залопотить! —

та всі лелеки крила як розправлять! —

здається, й хата в небо полетить.

 

А ще чогось жаліла за дощами,

за цвітом яблуневим, за хрущами,

за сонцем і за квітами в траві,—

якісь вони зробились, як живі.

 

Здається, що й листок би цілувала,

в дзвіночку б ночувала, як бджола…

Отак собі все гарне пригадала.

Людиною ще трохи побула.

 

…А вранці в грати повійнуло вітром

і провело, як смушком, по руках.

Тюрма повільно сповнюється світлом,

лиш причаїлась темрява в кутках.

 

Там Хо сидить.

З’явись мені, будь ласка!

Жмуточок пітьми в закапелках дня,

маленький Хо, моя дитяча казка,

звірятко, може,

може, чортеня.

 

Тепер ти тут мій приятель єдиний,

Чи ти зі мною підеш і туди?

Не треба, Хо. Там холодно.

А йди-но,

ти, може, хочеш з кухлика води?

 

Підходь, не бійся. Вип’єм по ковточку.

Сьогодні що? Вівторок? Середа?

Хо шарудить у темному куточку…

Яка недобра в кухлику вода!

 

По гратах в’ється зелененький вусик.

Куди він пнеться у таку діру?

Ввійшов тюремник, тицьнув мені вузлик,

щось пробурчав, а що — не розберу.

 

Взяла той вузлик, не питаю звідки.

Для цього болю вже немає слів.

Мну той краєчок білої намітки…

Оце таке. Тюремник пожалів.

 

От я і маю хоч яку розраду.

Складаю та розрівнюю пружки.

Тих кілька яблук з маминого саду!

Ріднесенька, пекла ще й пиріжки.

 

Як там вона? І як їй буде жити?

Порожня хата і порожній двір.

Дильований хлівець, соломою пошитий…

Старий лелека молиться до зір.

 

Цвіте шпориш, і заростає стежка.

Тому двору не треба вже воріт.

Дрібний ромен, як вижовкла мережка

красолька, мак і королевий цвіт,—

 

усе цвіте і кланяється літу.

Пашить медами скосиста гора.

І серед того всього буйноцвіту —

вона одна, зоключена, стара.

І вже ніхто не вернеться ніколи.

І хата вмре… і я вже не прийду…

І лиш на схилах монастирські бджоли

бринять у монастирському саду…

 

Той монастир недавно збудували.

Там дзвони є на різні голоси.

Його Пушкар з Іваном фундували,

раніш були ліси там та ліси.

Ще пам’ятаю — угорі над нами

ходили дикі кози табунами.

Ревли весною тури-переможці,

шугали кажани-чепіргачі.

І пугачі, неначе запорожці,

«пу-гу! пу-гу!» кричали уночі.

 

А потім — в ліс прорубана дорога,

пішли угору коні та воли.

А ми усе дивилися з порога,

любили тишу — звикнуть не могли.

Такі були ті люди невсипущі,

так похилялись верби від сокир.

Возили вгору дерево із пущі,

дернину, цеглу — все на монастир.

 

Та й виріс він над Ворсклою на скелі,

три шапки бань на свіжих бервенах.

Та й мружить очі монастирських келій

на Кривохатки наші в бур’янах.

 

Хати у нас і справді-то не хвацькі.

Присілок давній, хто яку змостив.

Родини зо три там були козацькі,

а ті робили всі на монастир.

 

От що в нас гарне, так ото садочки.

І ми жили, щоб гірш за всіх, то ні.

Достаток? Був. Як кажуть, дві сорочки —

одна в пранні, а друга на мені.

 

Бобренки, ті не дуже бідували.

Вони в оренду землю віддавали.

У Кривохатках хатка та нова —

єдина, може, хатка не крива.

 

Але й жили! Душили копійчину.

У дві душі робили без спочину.

 

Як тих людей двох доля спарувала?

Там завжди сварка висіла, як чад.

Бобренчиха не те щоб хорувала,

ні, то вже вдача. Все, було, невлад,

все їй не так, і чоловік, і хата.

Все щось болить, то груди, то живіт.

Така була висока і цибата,

як чапля з Перещепинських боліт.

 

Все скаржилась, ходила якось боком.

Кляла Бобренка на усі лади.

А ненаситна! — що нагледить оком,

то дзьобом так і вихопить з води.

 

Жили од нас за третім перелазом.

Мій батько співчував йому, невдасі.

Вони іще й парубкували разом,

і поженились десь у одночассі.

На Дмитра десь. А вже десь на Варвари

прийшов Бобренко, похиливши гребінь:

«Знайшов собі ти дівчину до дари,

а я ускочив під дурного греблю».

 

І в нього кров козацька закипала,

і стугоніли в пам’яті шаблі.

Вона ж його як в землю закопала,

і він притих, заборсався в землі.

Та й став домашніх хоругов хорунжим.

Не піднімав очей на Чурая.

Пішов би з військом у похід,—

так грунт же.

Струснув би з себе той хомут,— сім’я.

Все гнав думки, мулькі та недоречні.

Та, наробившись, храповито спав.

Погладшав, запузатів, постатечнів

і втратив серце до козацьких справ.

А якось їхав через Ворсклу возом,

чи задрімав, чи так не додививсь,

і в Іордань, затягнену морозом,

вночі з конем і возом проваливсь…

 

Бобренчиха лишилася вдовою,

лютіша стала до роботи вдвоє.

 

Було, не вип’є, бідна, і не з’їсть,—

уся пішла в роботу і у злість.

Така уже зробилась, як Яга.

Все на курей накрикує: «Гай-га!»

 

Стару людину ганити негоже.

Та й, власне, що ж, відомо вже давно:

співає кожен, хто якої може.

І так співає, як йому дано.

 

Хто про калину, хто про джигуна.

А в неї завжди пісенька одна:

 

— Чого сидиш? Одвик хазяйнувати.

Мені б оце невістку молоду.

А то все мати, мати, мати, мати!

Чи я коли хоч помочі діжду?

От ти прийшов з великого походу,

а не приніс ні слави, ні добра.

Сидиш, мовчиш, ні за холодну воду.

Та й не туди, що я уже стара.

Все дивишся, та якось наче здалеку.

Все думаєш, і лікоть на столі.

То все небесні, сину мій, мигдалики.

А треба жити, сину, на землі.

Тече повітка. Хата занехаяна.

Підмокло сіно. Поламався віз.

Все просить рук. Усе кричить хазяїна.

І грошей, грошей треба позаріз!

 

— Чого ви, мамо, є в нас, слава богу,

хліб і до хліба, поле і воли.

 

— Якби ти взяв ще дівчину не вбогу,

то, може б, якось ми і прожили.

В тії Марусі що не слово — нáсторч.

Таж там росте на хаті кропива.

Мені таку невістку ані нá оч,

ні нá оч, сину, поки я жива!

 

— А що покрив я дівчину неславою?

Не буде, мамо, доля нам сприять.

А гроші?

Он, у горщику під лавою,

ще й попелом притрушені, стоять.

 

— А то твої? Чи ти доклав старунку?

Чи ти укинув таляр хоч туди?

Ну що ж, іди, бери свою чаклунку,

бо гроші є у матері,—веди!

 

Така мені від тебе, сину, дяка.

Живу, роблю, гарую цілий вік.

Та все ж одна.

Тягну, як шкапиняка.

Коли живий іще був чоловік,

то ми удвійко гарували з татом.

Ми працею вкладалися в грунти,

ставком себе примноживши і садом.

А чим примножив по хазяйству ти?

 

Що я ж тебе не тільки виглядала,

я ж у землі сиділа тут, мов кріт.

Я ж кождий гріш призбираний складала.

Та то ж не гроші, то ж кривавий піт!

 

Іди, женись, хай буде не по-людськи.

Але як пустка свисне у печі,

то, наплодивши злиднів, голопуцьків,

не посилай до баби по харчі.

 

Щоб так і знав: як сходитиму з світу,

то не лишу тобі і заповіту.

Все одпишу на церкву й монастир,—

на всю Полтаву будеш багатир!

 

Вже й Гриць мені повторював: — Затям,

любов любов’ю, а життя життям.

 

Було, питаю: — Що воно за диво?

Під Берестечком бився ти сміливо.

Під Зборовом також і над Пилявою

своє ім’я ти не покрив неславою.

І тільки у домашньому бою

сміливість раптом втратив ти свою.

 

А він і сам себе не впізнає.

— Не смійся,— каже.— Так воно і є.

Не так ті кулі козаку страшні,

як це щоденне пекло метушні.

 

Коли я йшов, Марусю, у повстання,

я твердо знав, що ти уже моя,

що це любов і перша, і остання,

що не знесе ніяка течія

мене убік. Що я уже нікому,

нікому в світі так не поклянусь.

Що з тих боїв, з таких боїв! —

додому

я вже навіки інший повернусь.

Бо вже таке підняв на свої плечі,

такою кров’ю в битвах освятивсь,

що всі оті домашні колотнечі

мене вже не засмокчуть, як колись.

 

Над Іквою потрапив я в полон.

Як нас вели, до сідел прив’язавши,

той шлях страшний, те крякання ворон

мені у пам’ять врізались назавше.

Вже й не подужав стиснуть кулаки,

як ляхи нас обшукували в полі.

В кишенях тільки ржаві колоски,

одних лиш куль і пороху доволі.

 

Вночі я втік. Лишатись було

згубно.

Зубами якось руки розв’язав.

А тих усіх, три тисячі, під Дубно

Ярема-князь добити наказав.

 

Ярами йшов, схищався десь у кручі.

Їв ягоди і гриз гірку кору.

Води набралось в чоботи хлипучі.

Не раз вже думав — ляжу та й умру.

 

І хай що хочуть — і земля стражденна ця,

і все, і всі,— я вичерпавсь до дна.

Але ж у мене мати-порожденниця,

і жде мене невінчана жона!

 

Зголоджений, я падав серед лісу

і руки дряпав об трухляві пні.

Я звірам заздрив, вовку заздрив, лису.

Тепла хотілось, затишку мені!

 

Я приблудився до чужої хати.

Була там дівка і гаряча піч.

Вона мене хотіла прикохати,

то я побув там тільки через ніч.

А вранці вийшов — туга моя степом

аж ген за обрій чорна, як рілля.

І я пішов, бо я ішов до тебе,

бо ти мені світила, як зоря.

 

Але ж вернувся у ту саму хатку.

І знов потоки материних сліз.

І почалося все спочатку.

Кінець ти знаєш. Я повіз.

 

Робив, як віл. Трудився без спочинку.

Все занепало, не моя вина.

Так ці нестатки в’їлися в печінку

і вся ця передержана війна!

 

Усе воюєм, боремось…

А доки?

Не те щоб я невірний був Хома.

Але ж втеряв уже чотири роки.

А що із того? Просвітку нема.

 

Я перестав од матері сахатись.

Потроху так почав і прислухатись:

 

— Введи у дім дружину собі, ладу.

То ж має бути рибка золота.

Яку ж полегкість і яку розраду

внесе у хату пасмурниця та?

 

Пісні у неї — то велика-туга,

а серце в неї горде і трудне.

Твоя любов до неї — то недуга.

Видужуй, сину, пожалій мене.

 

Хіба то дівка? То ж таки ледащо.

Усе б співала. Боже упаси!

Ми вже й без неї з’їхали нінащо,

а з нею геть вже зійдемо на пси.

 

Та й те сказати,— що вона співає?

Сама собі видумує слова.

Таких дівок на світі не буває,

хіба для цього дівці голова?

 

Які там «Засвіт встали козаченьки»?

А цілий полк співає. Дивина.

Це щось для дівки, сину, височенько.

Не вірю, щоб складала це вона.

 

Бо людські, сину, невістки і дочки

співали зроду, сину, і тепер:

«Посіяла огірочки»

та «Натіпала конопель»,

«Йшли корови із діброви»,

«Нащо мені чорні брови»,—

а про любов, походи і лабети —

на це дівкам не вчеплено кебети.

 

Я поки міг, то якось відгризався.

А в неї ж, знаєш, не язик — жало.

Що я намучивсь, що я натерзався!

А потім здався, ради не було.

 

Душа розм’якла якось, заморилась,

хоч коники ліпи, як з м’якуша.

До всього звикла, із усім змирилась

і від життя схотіла бариша.

 

Бо хто, як я, намучивсь на війні,

тому життя підскочило в ціні.

 

А мати стогне, мати дошкуляє,

що божий день пиляє та й пиляє:

 

— От ми, Бобренки, живемо, пручаємось.

А хто, Бобренки, є на світі ми?

От з Вишняками як породичаємось,

увійдеш в значність між людьми.

 

І буде нам, і буде нашим внукам.

Зіпхнемося, як човен з мілини.

Там поля шмат, там хата закаблуком,

там ступа, винокурня й два млини.

 

От бачиш, правда, бо якраз і чхнулось.

Ти думаєш, стара я, не збагну?

У тебе, сину, серце розчахнулось.

А треба якось вибрати одну.

 

Твій батько теж… була така Ликера…

він п’ятами від неї накивав.

Об чім журитись? Дівка не галера.

Тебе до неї бог не прикував.

 

Це мало то із ким ходив до гаю!

Сам цар Давид жону свою отверг.

Ото й не думай. Сватай собі Галю.

А що хто скаже — слухай через верх.

 

…Отак щодня. Ти знаєш мою матір.

Це щоб вона свого не доп’яла?

Вона словами виплітала ятір

та потихеньку так мене й вела:

 

— Стара я, сину. Вся обумираю.

А як же ти? Чим будеш, сину, сит?

Війні немає ні кінця ні краю.

Життя ж коротке, звікував — і квит.

 

Послухай, сину, слово моє грішне.

Чи нам за це віддячиться в раю?

Чи, може, ще одне життя — розкішне —

Доточить бог за праведність твою?

 

Не відкладай же, ти тепер на часі.

І не катуйся, завжди так було.

Тепер дівки до гарних хлопців ласі,—

багато хлопців, сину, полягло.

 

У іншій час посватався б ти, дзуськи.

Жених у неї був би й привозний.

Тепер твої всі Гальки й всі Маруськи,

бо хлопець ти, нівроку, показний.

 

Я це тобі кажу не для принуки.

Як хочеш, сину. Маєш розум теж.

Але ж подумай, щастя йде у руки.

Невже від себе щастя одіпхнеш?!

 

Якби вона сварилася, кричала,

то я пустив би все там шкереберть.

А то зробилась тиха, все мовчала,

сорочку шила все собі на смерть.

 

Отак і сталось. Вийшов я із хати.

Дядьків своїх узяв у старости.

І сам не знаю,— щоб одну кохати,

а другу в церкву до вінця вести!

 

Які я муки пережив пекельні!

Од крику серця як я не оглух!

Шкварчала совість, наче на пательні,

і обганялась од зелених мух.

 

Мені, мабуть, довіку буде сниться,

як я стою, не піднімаю віч.

А ті свати лопочуть про куницю,

а та дурепа колупає піч!

 

Як я крізь землю там не провалився?

Не збив кулак об стіни об оті?!

І як я потім у шинку напився,

на матір крикнув вперте у житті!

 

Вона ж сидить та гладить по голівці,

так тихо гладить голову мою.

— Нічого,— каже,— я надійній дівці

тепер тебе, мій сину, віддаю.

 

…Вже й на весілля кендюх начиняли,

гусей ловили і діжу вчиняли.

 

Вже ми удвох ночуємо в коморі.

Дивлюсь до ранку на холодні зорі.

 

Світає. Душно. Всипища, макітри,

ліхтар мосяжний, тьмяний від комах.

Три бочки меду, вісім куф селітри,

та ми удвох на шльонських килимах.

 

То слава ж богу, що боронить звичай

чіпати дівку. Я ж би і не зміг.

Палив мене такий великий відчай,

отак би встав та й безвісти забіг!

 

Воно ж, товкуще, навіть не завважить, —

пече, скубе, затовкує та смажить.

Б’є в килими, неначе в тулумбаси,

та промиває кишки на ковбаси.

 

А заспіває — хиже та дрібне,—

мов по тарелі ложкою шкребне!

 

А якось раз приходжу, застаю —

співає пісню — при мені! — твою.

Про нашу греблю, про ті наші верби,

про дні, що душу спомином печуть.

А я збілів. А я, здається, вмер би,

аби хоч раз ще голос твій почуть!

 

* * *

 

…І третя ніч пливе над яворами.

Десь тиша Ворсклу переходить вбрід.

«Вартуй! Вартуй! — з Курилівської брами.

«Вартуй! Вартуй!» — від Київських воріт.

Чогось так сумно, так протягло й лунко.

Стоять залиті місяцем двори.

Стара Полтава, як стара чаклунка,

де із клунком темної гори.

 

Вночі мені все якось наче ближче.

Пашить безсонням бідна голова.

Всіх обійду. Зайду на кладовище.

Там Гриць лежить. Над ним росте трава.

 

Зайду в наш двір. Постою біля хати.

А що там робить моя бідна мати?

Заснула, може, не закривши піч,

чи теж безсонне дивиться у ніч?

 

Піду на греблю, там іще постою,

погомоню до наших яворів.

Нап’юся ще солодкого настою

тих молодих вишневих вечорів.

 

Як тінь Саулом гнаного Давида,

метнуся тихо на воді скляній,—

Фесько-дозорець ходить, як сновида,

в Старих Млинах, на греблі ворскляній…

 

Вдягнула ніч на вікна чорні шори.

Все місто спить, суворе й мовчазне.

Лише собаки стережуть комори,

та ще тюремник — стереже мене.

 

Ще і в прозурку дивиться навіщось,

тюремний кріт, що якось не осліп.

Каганчик світить,— не дай бог повішусь,

бо то ж би в ката я одбила хліб.

 

Не роздивився. Входить, приглядається,

чи тут ніхто на гратах не гойдається.

Провів рукою в мене по плечу.

Ішов би спав, чи я куди втечу?

 

Сопе, не вірить, тупає, відходе,

мов хтось його веде на повідку.

І знову ніч.

А де мій Хо?

Мій Хо де?

Зіщулився де-небудь у кутку.

 

Іди сюди. Посидимо до ранку.

Яку залізну маємо фіранку!

Це, бачиш, доля виткала для нас.

А ніч стоїть, немов іконостас.

 

Біжить-біжить, чаряпкається вгору.

Цок-цок по стінах, вгору, вгору, вниз.

…Шматочок неба і шматочок двору…

…І Хо на гратах хвостиком завис…

 

…Десь вітер гонить хмари пелехаті.

Яка страшна задуха в цій норі!

Там, під горою, в посмутнілій хаті,

стоїть труна… а там, на тій горі…

 

І пізнє літо… снопики на нивці…

гукає мати… бігає хлоп’я…

А там, у гробі… Чи усі убивці

так тяжко задихаються, як я?

 

О господи, його вже ж поховали.

Йому вже всі зозулі відкували.

Я сплутала… у п’ятницю… тоді…

коли я ще стояла на суді…

його везли… мене вели…

якась труна… якісь воли…

а хтось подав мені води…

а я не знала, хто, куди…

 

А може, я і справді вже причинна?

Помер мій Гриць з відкритими очима.

То ж він мене і мертвий виглядав.

І, одстраждавши, знов, мабуть, страждав.

Бо він же тут лишив мене одну.

Я йду. Я скоро. Я наздожену.

 

Десь, може, там зустрінемося ми.

Не буде рук — обнімемось крильми.

 

* * *

…Остатній день.

Прийшов священик.

— Отче!

Зніміть з душі цей безнемірний біль! —

Йому людина дивиться у очі,

а він її під цю єпітрахіль.

 

— Покайся,— каже,— Стежкою гордині

тебе ведуть соблазни суєти.

Од бога так положено людині

долиною смиренія іти.

 

Покаялась. Прощення попрохала

за те, що дуже грішною була:

одного разу матері збрехала,

одній сусідці сіль не віддала.

 

А що скажу?!

Свою пригаслу душу

чи донесу, як свічечку на Страсть?

Бог знає все. А батюшці байдуже.

Хіба він правду богу передасть?

 

Пошепотів, як знахарка над раною,

молитвою вуста поворушив.

І властію, од бога йому даною,

спасибі, одпустив і розгрішив.

 

Скрегоче засув кованих дверей.

Пішов собі достойний ієрей.

 

…Десь тихо жаби кумкають з болота.

Лягла на мур вечірня позолота.

Прощальний промінь блиснув на стіні.

І сонце, сонце — як жива істота,

єдина, що всміхається мені!

 

Я завтра, сонце, буду умирати.

Я перейшла вже смертницьку межу.

Спасибі, сонце, ти прийшло крізь грати.

Я лиш тобі всю правду розкажу.

 

Не помста це була, не божевілля.

Людина спрóста ближнього не вб’є.

Я не труїла. Те прокляте зілля

він випив сам. Воно було моє.

 

Я ту отруту з розпачу зібрала.

Я змалку знаю, де яке зело.

Мені це ще од баби перейшло,—

її вважала відьмою Полтава.

 

У неї котик був, як чортеня,

і чорна доля з чорними очима.

Цілюще зілля, óтруї, дання,—

все знала баба. І мене навчила.

 

Я наварила м’яти, драголюбу.

Не пособило. Наварила ще.

Вже скоро день, що їм іти до шлюбу,

мене ж пече всередині, пече!

 

«Болить моя головонька від самого чола:

не бачила миленького ні тепер, ні вчора»,—

отак собі заспіваю, наче й не журюся.

«А як вийду за ворота, од вітру валюся».

Любилися ж, кохалися, як голубів пара!

«Не дай боже розійтися,

як чорная хмара»…

 

А найстрашніше, що пече, як жóга,

перевертає душу від жалю:

невірного, брехливого, чужого,

огидного,— а я ж його люблю!

 

«У неділю рано зілля копала…

А у понеділок переполоскала…»

Порятуй від болю, смертонько ласкава!

 

А вже Бобренки з тим усім не крились.

Не встигла їм душа й почервоніть.

Я зроду не співала на два криласи,

мені було це важко зрозуміть.

 

Якісь у нього появились друзі,

Семен Капканчик і Ромашко Струк.

Один хоч був десь у Великім Лузі,

а другий зброї і не брав до рук.

 

Десь перебув, десь нишком пересидів,

на пасіці чи, може, лободі.

Ніхто його в походах і не видів,

оце аж зараз виліз на суді.

 

Було, ідуть,— Ромашко зарегоче,

Капканчик шапку зіб’є набакир.

Мовляв, чого там, діло парубоче,

усі дівчата на один копил.

 

Уже й мене зустріти не боялись,

ішли туди, проз Задихальний Яр.

Який жених, такі його й бояри.

Бодай би вік не бачить цих бояр.

 

…Вже й воду брала з іншої криниці,

а вже й не знала, де себе подіть.

Дівчата потягли на вечорниці,

то я й пішла, щоб дома не сидіть.

Вони собі жартують з парубками,

а я сиджу, самотня, при стіні.

Пряду куделю. Не зберусь думками.

В мені умерли всі мої пісні.

Вони ж співають про якусь кирею,

про те, що хтось когось занапастив.

Я оступіла: Гриць прийшов із нею.

Мене побачив — очі опустив.

 

Враз поповзли по вилицях рум’янці.

Очима більше не стрічались ми.

Він танцював із Галею, і в танці

мов щось топтав і нищив чобітьми.

Воно було на танець і не схоже,

ті корчі мук у синім кунтуші.

Аж хтось тоді сказав:

— А не дай боже

так танцювать навиворіт душі!

 

Мінились тіні на чолі блідому.

Кресав гопак вогонь з-під підошов.

Я тихо вийшла. І пішла додому.

Не бачив Гриць. Навприсядки пішов.

 

…Мені всю ніч в очах це маячіло.

А після тих проклятих вечорниць

пройшло два дні, вже добре споночіло,

аж, боже мій! — заходить в хату Гриць.

 

Якийсь чудний, запалені повіки,

пригаслі очі, під очима бриж.

— Марусю! — каже.— Я прийшов навіки.

Я на коліна стану, ти простиш?

 

— Я найдорожчі сплакала літа.

Чого вернувся до моєї хати?

Ми ж розлучились… Матінко свята!

Чи я ж тебе примушую кохати?!

 

Коли своїм коханням поступився

заради грошей і багацьких нив,

чи ти тоді од мене одступився,

чи сам себе навіки обманив?

 

— Себе, Марусю. Не дивись вороже.

Мені ті дні повік не одболять.

Тут двоє матерів, твоя і Божа.

Хай нас на шлюб вони благословлять.

 

Людей накличем, зробим перепросини,

щоб знали всі, хто чеше язиком.

Марусю, чуєш, зараз, ще до осени,

поберемось та й вступимо в закон.

 

А мати — з дому. Плачуть, затинаються

і говорить не хочуть ні про що.

А мати кажуть: — Руки не здіймаються.

Іди туди, ізвідки ти прийшов!

 

— Я зрадив, так.

Але це біль чи злочин?

Скажу всю правду, ми тепер одні.

Кому з нас гірше? Я одводжу очі,

а ти у вічі дивишся мені.

 

Я мучуся. Я сам собі шуліка.

Є щось в мені так наче не моє.

Немов живе в мені два чоловіка,

і хтось когось в мені не впізнає.

 

І що найтяжче: мука ж моя марна,

бо зрада — діло темне і брудне.

А ти — це ти.

Ти і в стражданні гарна.

Ти можеш навіть пожаліть мене.

 

Або сказати: що хотів, те й маєш.

Мене вже, віриш, кидає вві сні.

Тобі то добре, ти цього не знаєш.

У тебе й мука піде у пісні.

 

Тобі дано і вірити, й кохати.

А що мені? Які такі куші?!

Нелегко, кажуть, жити на дві хати.

А ще нелегше — жить на дві душі!

 

Відступник я. Нікчемний я і ниций.

Але ти любиш і тому прости.

Життя — така велика ковзаниця.

Кому вдалось, не падавши, пройти?

 

Він говорив, і відбувалось диво.

Він зраду якось так перетворив,

так говорив беззахисно й правдиво,—

неначе він про подвиг говорив.

 

А я стояла як сліпа від сліз.

Душа марніла, як зів’яле клечання.

Хоч би мені хто

жменьку землі

з могили його приніс…

натертися проти серця… може б, трохи полегшало…

 

Він взяв мене за плечі, звав єдиною.

Щось говорив про долю, про борги.

Що там, під Дубно, він ще був людиною,

а тут він сам з собою вороги.

Що Галя — гуска, що й по ній це видно.

І все. І годі. — Я од неї втік.

А може, й правду кажуть, що ти відьма,

приворожила — і пропав навік.

Бо що б мене інакше так палило,

чого ж я так страждаю і борюсь?

Куди б мене в житті не прихилило,

а все одно до тебе я вернусь.

 

Ти ж ніч моя і світло моє денне!

Вже тут брехать,— який мені хосен?

Прости за все, воно таке буденне.

А я ж не можу без твоїх пісень!

 

Коли я там і говорив, і клявся,

я знав одне: збрешу — не помилюсь.

Як хочеш знати,— так, я їм продався,

але в душі на тебе я молюсь!

 

Тоді я двері відчинила в ніч.

Він ще й не встиг збагнути, в чому річ,

як я сказала:

— Йди собі, іди! —

А він сказав:

— Мені ж нема куди.

 

Іди до неї. Будеш між панами.

А я за тебе, Грицю, не піду.

Це ж цілий вік стоятиме між нами.

А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!

 

…Лежала тінь від столу і до печі.

Лампадка тріпотіла в божнику.

А він сидів, зіщуливши ті плечі

і звісивши ту голову тяжку.

 

«Як не хочеш, моє серце,

Дружиною бути,

То дай мені таке зілля,

Щоб тебе забути.

 

Буду пити через силу,

Краплі не упущу.

Тоді я тебе забуду,

Як очі заплющу…»

 

Торкнувся шклянки білими вустами.

Повільно пив. І випив. І погас.

Ой сонце, сонце, промінь твій останній!

Оце і є вся правдонька про нас.

 

А потім в суд щодня мене водили.

А судді були добрі й не дурні.

Вони мене по совісті судили,

найлегшу кару вибрали мені.

 

Чого було так довго мудрувати

і вивертать параграфи статтям?

Було б одразу присудить до страти.

Найтяжча кара звалася життям.

 

Ведіть, карайте, вішайте злочинну!

То я хоч там, хоч там уже спочину.

 

Хоч там уже дихну на повні груди,

побачу зблизька Господа хоч раз.

Так буде краще. Важко було, люди,

і вам зі мною, і мені між вас.

 

— Куди ти хочеш, в пекло чи у рай?

— Туди, де батько, де Чурай.

 

* * *

 

…Тюремник вніс у вузлику одежу,

щоб я на завтра в чисте одяглась.

Яке намисто гарне,— хоч подержу,

це ще од баби пам’ять збереглась.

Воно, либонь, якесь чи не турецьке.

Таке червоне — аж на мене жаль.

Чаклунське, кажуть: інеєм береться,

коли людину укидає в жар.

 

Могла б я одягти і сірячину.

Під зашморгом усе вже до лиця.

А мати вклала білу сорочину

і чоботи, узяті від шевця.

Черчату плахту ще й якісь прикраси.

Червону крайку в смужки золоті…

Аякже, смерть усе-таки це празник,

який буває тільки раз в житті.

 

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

           

Замовити роботу

Замовити роботу

Від партнерів