Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

«Маруся Чурай»

Остапівка. Карпилівка. Тишки.

Так і йдемо, крізь горе навпрошки.

Хтось десь в селі проторохтів гарбою.

Та й знову тиша тугою бринить.

А дяк говорить наче сам з собою.

Іде, старенький, все щось бубонить.

 

— Коли я в бурсі пізнавав науки,

Афіни й Рим пройшла крізь мої руки.

 

От був народ! Що римляни, що греки.

На всі віки нащадкам запасли.

 

А ми… А ми!.. Хоч би які лелеки

Гомера нам в колиску принесли.

 

Усі віки ми чуєм брязкіт зброї,

були боги в нас і були герої,

який нас ворог тільки не терзав!

Але говорять: «Як руїни Трої».

Про Київ так ніхто ще не сказав.

 

Колись у давність недозриму

була страшна дорога з Риму.

І звався Аппіїв той шлях.

 

Вже скільки тих віків минає,

а в світі, певно, кожен знає,

коли й кого там розпинали.

Про це написано аннали,

про це писали так і в риму,

зучили вздовж і вперехрест.

Але ж ота дорога з Риму

якихось кілька сотень верст.

 

А тут до самої Волині

лежать ці села удовині!

 

Хто знає, що тут відбулося?

Хто розказав це людям до пуття?

Неназване, туманом пойнялося.

Непізнане, пішло у небуття.

 

І десь, колись, через багато літ,

ніхто цього й не втямить вже як слід,

не зніме шапку, не проллє сльози,

бо що? — дорога, їздили вози,

гули вітри, бриніла хохітва…

Велике діло — писані слова!

 

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

Ми пишем плугом, шаблею, мечем,

піснями і невільницьким плачем.

Могилами у полі без імен,

дорогою до Києва з Лубен!

 

…Ідеш, ідеш, а ще й не половина,

Ідеш, ідеш, хоч добре, не один.

Кривавим градом плаче горобина.

Пливе туман, як білий лебедин.

 

Стоять ліси смарагдово-руді,

після дощу надовго крапелисті.

Все глибша осінь. Вже і жолуді

ховає сойка під опале листя.

 

Оце йдемо вже кілька діб,—

небілені хати і випалений хліб.

 

І каже дяк: — Де будем ночувати?

Про хліб і сіль давно щось не чувати.

 

От я мандрую, хоч уже й не молод.

Земля велика, радості нема.

Ускрізь біда.

Не тилько вщался голод,

но і недугів смертоносних тьма.

Вмирають люди, діткнені хоробами.

Господь гробами землю поразив.

Поля засіяв воями хоробрими,

а нехоробрих геть переказив.

 

А тут ще та комета велетенська,

що наче в небі схрещені мечі.

І голий вовк явивсь біля Смоленська,

і їсть людей, і виє уночі…

 

Ну, вибачай, нагнав на тебе жаху.

Та ти не бійся, я вже не об тім.

Хоч би яка коршомка біля шляху

або який странноприїмний дім.

 

Тобі, голубко, хоч води напиться.

Підійдеш перша, може, не злякаються.

Ще буде й гірш. Чим ближче до столиці,

то тим міцніше люди замикаються.

 

— Пустіть хоч дівку,

що це вам зашкодить?

Чи жалько вам соломи околіт? —

Хтось пробурчав:

— Багато вас тут ходить.

Хай бог простить. Такий тепера світ.

 

— Гонорували нас пристойно.

Так під дверима і простоїмо?

 

Ти тільки той… ти не впадай у відчай.

Ще поки є погривина трави.

А як Ісус, син,— каже,— чоловічий,

не мав де прихилити голови?

 

Та й те сказати: морове повітря.

І хто там знає, звідки ми йдемо?

— Немає місця, людоньки, повірте.

Самі у хаті покотом спимо.

 

У того діти, в того породілля,

У того баба хвора на печі.

Бояться люди. Мор іде з Поділля.

Дарма у вікна й стукати вночі.

 

Зчерствіли люди од всіляких лих.

Неволя давня душі роздвоїла.

«Розширю страх мій на землі живих»,—

як сказано в пророка Даниїла.

 

То поки сонцю крок до потуханія,

мабуть, ходім шукати укриття,

де ні печалі вже, ні воздиханія,

а токмо безконечноє життя.

 

Такі привітні цвинтарі бувають —

шатро небес і мармур в бур’яні.

Живі живих, Марусю, убивають,

а мертві зроду не зачеплять, ні.

Це тут блукають різні поторочі,

а цвинтар — то вже діло не страшне.

Спокійно там. Хіба що проти ночі

чиясь душа крилом тебе черкне.

 

Он подивись,— ну чим не райські кущі?

В траві лежить вороняче перо.

Є навіть райки, яблучка гіркущі,

на древі зла прищеплене добро.

Десь, певно,

й змій сховався тут здоровий.

Сама не їж, не спокушай мене.

Бо як побачить янгол мармуровий, —

з надгрібка зійде, з раю прожене.

 

Гроби все, бачиш, панські, алебастрові.

Надбитий янгол думає про суть.

То давній цвинтар. Видно, що душпастирі

біблійних кіз тут іноді пасуть.

 

Які тут склепи! Цілі кам’яниці.

Герби, склепіння, сходи і гробниці.

Залізні двері, злодій не втеребиться.

І всюди плющ повився на пригребицях.

 

Які шляхетні прізвища тут панські! —

Бидловські, Козєбродські, Себастьянські.

Яка в них гідність чується велика! —

Рох Яблоновський і Тадеуш Пика.

 

Ти ба, які наймення гонористі.

Не спиться щось в такому товаристві.

 

А тут кого заткало павутиною?

Кому це час так амфору надгриз?

Антон Ключенко, писано латиною.

Це, певно, з тих, юхтових, фарфолиз.

 

Якби видніще, поблукати скрізь би.

Тут є, либонь, вибìтні горорíзьби.

А цей надгрібок…—

Дяк аж відсахнувся.—

Диви, живий, їй-бо, поворухнувся!

 

«Обняв мя страх»,— як сказано в псалмі.

То це ми тут, виходить, не самі.

 

То, може, ноги отряхнем од праха?

Не дай бог привид, ще нас наляка.

Щось дуже бідно вбране як на графа

і зашляхетне як на жебрака.

 

Диви, сидить і нас не помічає,

як той надгрібок сивої печалі.

 

Мабуть, поляк. Стара-стара людина.

Це ж, певно, тут уся його родина —

у цій землі…

Скорбото всеочисна!

Оце уже і є його вітчизна.

Давай одійдем, що вже тут поможеш?

Одні кричать: «Од можа і до можа!»

А цей старий? Людина між людьми,

живе, як ми, і мучиться, як ми.

 

Колись нащадки будуть одмивати

оцю печаль од крові і глупот.

Бо можновладці — тяжко винуваті.

А що зробив народові народ?!

 

…Вже он і зорі сиплються з Ковша.

Складне життя у всій його всебічності.

А як подумать,— що таке душа?

Як той казав, це — горизонт до Вічності.

 

Гіркущих райок вранці пожували,

та й знов до ночі подорожували.

 

А вже й ліси соснові почались.

Тут, кажуть, є розбійники і лосі.

Тут вже когось зарізали колись,

то в повнолуння він кричить і досі.

Я вже й не чую тих страшних казок.

Вже йду не йду, підламуються ноги.

Нічної птиці моторошний зойк

і чорний сум лубенської дороги.

 

І раптом, що це? Жовті світлячки?

Потрухлих пнів далекі мерехтинки?

Мигтять, мигтять…

Навколо ж—ні хатинки.

Підходим ближче, а воно — свічки.

 

Лежать під лісом люди на траві,

на грудях склавши руки воскові,

лицем до неба, тьмою оповитого,

напівукриті хто сачком, хто свитою, —

чи вже умерли, чи іще живі?

 

На жовті пальці обпливає віск.

Обличчя гострі, одежина латана.

Горять свічки.

І сосни пахнуть ладаном.

Шумить над шляхом предковічний ліс.

 

Якісь пташки шиширхають у нетрях…

Десь виє вовк у хащах лісових,..

Ну що ж, ту ніч були ми серед мертвих,

а цю ніч будем між напівживих.

 

Все ж охітніше. Не підійде звір.

Та й перебудем до холодних зір.

 

Он ще жива, бач, видно по людині.

Рука здригнула, воском припекло.

— Ви звідки, люди?

— З голоду. З Волині.

— З села якого?

— Вимерло село.

 

Ще подих ледве піднімає груди.

Сутемні лиця, білі сорочки…

— Куди ви, люди?

— Вже тепер нікуди.—

Свічки… свічки… і тиша… і свічки…

 

І каже дяк: — У них там на Волині

якісь такі плачí гіркополинні,

то край такої дивної краси.

А голоси, які там голоси!

Але й життя там, боже, твоя воля.

У них же там і сорочки, як доля.

Там сосонку, кривульку або човник —

а рукави ж біліші лебедів —

ото як пустить чорним,

чорним,

чорним

до зáп’ястку у декілька рядів!

 

Минає ніч… Свічки вже догорають…

— Ці,— каже дяк,— хоч легко умирають.

А то ішли, як жито наливалось.

Ото як підуть попасом в житах,

то, віриш, потім корчились, звивались,

покрай доріг повзли на животах.

 

Оце таке. Тобі не надокучило?

Супутника послав бог балакучого.

 

Усе складаю в душу, як в шкатулку.

Уже душа гіркіша полину.

І хоч не маю на землі притулку,

но знаю землю вшир і в глибину.

 

— То ви б усе взяли та й написали,

та й був би слід по вашому життю.

 

— Я написав, так торбу в мене вкрали,

і всі мої папіруси тю-тю.

 

Чи думали, що там вино і брашно?

Чи золото, нахапане в війну?

А знов мені заходжуватись страшно.

Старий уже, тепер так не утну.

 

Вже в мене й чуб, як пух на осокорі.

Вже в мене й очі до письма слабі.

Колись думки на слово були скорі,

тепер думки самі уже в собі.

 

То вже, мабуть, отак я і умру,

а діло жизні так і не подвигну.

Бо хоч і в рот горілки не беру,

але ж і книгу написать не встигну.

 

Мої собраття вже пішли у стовбур,

вродивши рясно плевелами слів.

Найперший дурень і останній бовдур

уже, мабуть, в науках преуспів.

 

А я гусак обскубаний, що й досі

гелгоче щось про правду і добро,

котрому в лапі вдержать удалося

одне своє гусиноє перо.

 

Мені не треба слави, ані грошей,

ані щоб сильний світу похвалив,—

аби хто-небудь, мислію возросший,

до мене часом слух свій прихилив.

 

Але ж я прочитателів не маю.

Сам пишу, і сам собі внімаю. ,

 

…Тополя гнеться, як тонка танечниця.

Лягає пил в густий чортополох.

І в’ється вдаль дорога-безконечниця.

І ми йдемо, і добре нам удвох.

 

Бо він бреде, а я собі кульгаю.

Він гомонить, а я собі мовчу.

Уже й на палку дужче налягаю,

і соваю торбину по плечу.

 

А він іде, милується дорогою.

Він молодий, йому іще не сто.

В старій сукмані, книжка за вилогою

і торба — наче рéмеза гніздо.

 

…Твердіший грунт намацують ціпки.

Частіше схил обсотаний корчами.

Чіпляючись лахміттям за гілки,

виходять з лісу у піски прочани.

 

Піски, піски… І де він, той причал?

Чи так іти, чи стежка одурила?

Пливуть, пливуть кораблики прочан —

над постолами нап’яті вітрила…

 

Одна ішла, закута у вериги,

у ковпаку залізному, невзута.

Чи хто сказав, чи вичитала з книги,

що богу вгодна отака покута?

 

Ішла молитись у святі печери,

казали,— десь іздалеку, з Печори.

Пудовий костур, і сама як мощі.

Та так і впала, не дійшла до прощі.

 

Чи грішниця, чи, може, так, блаженна.

Присипали. Куди ж її нести?

А вдалині вже Лавра нездвиженна

вечірнє сонце брала на хрести…

 

І ось він — Київ!

Возсіяв хрестами.

Пригаслий зір красою полонив.

Тут сам Господь безсмертними перстами

оці священні гори осінив.

 

Так довго йшла, так ждала терпеливо.

І ось він, Київ, за валами він! —

той стольний град, золотоверхе диво,

душі моєї малиновий дзвін!

 

…І увійшли ми в київські ворота.

Чогось так тихо, мов пройшла чума.

І каже дяк: — Згадай про жінку Лота.

Не озирайся. Києва нема.

 

Я озирнулась. Я не скам’яніла.

Я не дала пролитися сльозам.

Отак пройшло тут військо Радзивілла! —

В руїни вулиць заточився храм.

 

Дзвіниця — мертва. Обгоріли крони.

І все німе — і гори, і Поділ.

В Литву до себе вивіз наші дзвони

литовський гетьман Януш Радзивілл.

 

Покинуті, попалені, похмурні

стоять двори, базари, винокурні.

 

Сади стоять, примерлі од пожежі.

Людей немає. Коні не іржуть.

Лиш на валах необгорілі вежі

стирчать у небо. Попіл стережуть.

 

Оце мій Київ, це моя вітчизна.

Залиті кров’ю київські вали.

Ой люди, люди, божа подобизна

до чого ж ви цю землю довели?!

 

І каже дяк: — Яка там подобизна?

Коли земля здригнулась від копит,

назустріч Радзивіллу вийшов Тризна,

печорський пресвятий архимандрит.

 

І так звернувся, сивий та уклінний:

— Короні польській брат одноколійний!

 

Ось ключ від міста. Ми відкриєм брами.

Іди. Заходь. Та тільки пощади

священне місто і священні храми.

 

І він ввійшов, литовський князь, сюди.

Як ніж у спину. А Потоцький — в груди.

Богдан між ними, як між двох вогнів.

Що тут було! Розказували люди

три дні, три ночі Київ пломенів!

 

…Стояв собор старовинний із випаленою душею.

Ми тихо ступили в морок,

що димом ядучим пропах.

Молилися в порожнечу, на попіл ікон молились,

шукали живого Бога у сонячних сизих стовпах.

 

Лежали зрушені плити, як зашерти чорної криги.

І янголи в білій одежі впритул обступили вівтар.

Кричали полускані стіни.

Якісь недопалені книги

заблуканий місяць знадвору холодним пальцем гортав.

 

Перехрестилась і заплакала.

І тихо вийшла із собору.

Ішла на прощу, а потрапила

чи то в Содом, чи то в Гоморру.

 

…Вже поночі до Лаври добирались.

Ішли угору вузько, в колосок.

Якісь яри, якийсь дрімучий праліс.

Яри нічого, краще, ніж пісок.

 

А по ярах, по схилах, як тубільці,

землянки покопали погорільці.

Ідеш, аж дивно: у вечірній млі

то там, то там димок із-під землі.

 

І каже дяк: — Як у часи Батиєві.

Пішли у землю люди в Києві.

 

Вже й обжились. Он хтось обгородився.

А хто і сіно склав уже в стіжки.

А хтось уже в землянці й народився,

бо онде жінка сушить пелюшки.

 

Життя іде. Як сказано у Павла:

«Живіть благочестиво у Христі».

Потерп ще трохи. Вже ось-ось і Лавра.

А там спочинеш по трудах путі.

 

…Але коли ми підійшли до Лаври,

вже ніч була.

Біля святих воріт

якісь сиділи постаті, як равли,

вібравши руки, й ноги, і живіт.

 

Обідрані, закутані в рядюжки,

не розбереш, де злидні, де злодюжки.

Ще й руки тягнуть, просять Христа ради.

Це люди теж. А що ти їм даси,

коли, минувши селища і гради,

сам третій тиждень сухарі їси?

 

Святі ворота взято на ланцюг.

У Лавру не пускають волоцюг.

 

Вночі ворота Лаври не гостинні,

даремно тут і возвишати глас.

Глас вопіющого в пустині,

напевно, був чутніший, як у нас.

 

Хтось бубонів. Хтось бився у падучій.

До ранку ми й просиділи з дяком.

І волохаті хмари кругойдучі

крутили в небі жовтим мідяком.

 

…На другий день були ми у печерах.

Тяглись в рукава довгих галерій.

Поклони били. І чекали в чергах,

бо тут людей — що свічка, то і рій.

 

Печерський старчик спереду іде,

прочанам мощі в щíлинку показує.

А я ж не знаю, ані хто, ні де,

то час від часу дяк мені розказує:

 

— Це преподобний лікар Агапіт,

що ізцілив самого Мономаха.

А це — Алимпій, майстер на весь світ,

до пензля хист був у цього монаха.

 

Це — Нестор, найславетніший з дідів.

Лишив нащадкам працю свою горду,

бо він писав і в келії сидів,

а я ходив, і в мене вкрали торбу.

 

А далі все подвижники, святі,

що тут сиділи в келіях заперті,

що їх Господь за подвиги в житті

сподобив буть нетлінними по смерті.

 

Оце Мардарій, що не мав майна.

А це — Пафнутій, що не пив вина.

 

Це — преподобний схимник Силуян,

котрий без шуму, крику і ловитви

злодіїв, дременувших у бурян,

зв’язав єдино силою молитви.

 

Це — Нестор другий.

Зветься він — Некнижний.

Таку заслугу перед богом мав,

що завжди був на всіх богослужіннях,

а й разу, ти скажи, не воздрімав.

 

А це — Сисой, що хіть свою презміг,

щодня ходив до річки у веретті

і роздягався з голови до ніг,

щоб комарі кусали в очереті.

 

Такі часи були благофортунні,

що кожен подвизався зокрема.

І жоден подвиг не лишився втуні.

Тепер таких подвижників нема.

 

Блюзнірська мисль запала мені в душу:

«Чому на них молитися я мушу?»

 

Хіба оті, без німбів, без імен,

на тій дорозі в Київ із Лубен,

або оті, під лісом, із Волині,—

хіба не більші мученики нині?!

 

Стою. Дивлюся на дніпровські схили.

Сисой… Мардарій… Подвиги Ахили…

 

Тут кров лилася. Тут пройшов Батий.

Софроній… Пимен… Мученик… Святий…

 

І каже дяк: — Немає у нас ліри.

Та й розум за бодягу зачепивсь.

Сисой, Мардарій — мученики віри.

А Байда що, од віри одступивсь?

 

Аби слова, хоч бред второзаконія.

А що сильніше підпирає твердь—

молитва преподобного Антонія

чи Наливайка мученицька смерть?

 

Я й сам колись проводив час

в молитвах.

Та й думаю, в землі чужосторонській,

що як же так,— ті гинули у битвах,

а ті спасались на горі Афонській?

 

Триліси взяти, сотенне містечко.

Це ж ось недавно, це ж ось недалечко.

За кілька днів ворожої облоги —

ні жителя живого, ні залоги.

Було містечко… А підходиш ближче —

нема нічого. Тиша. Попелище.

Лиш ходить смерть з кривавою косою…

А ти прийшла молитися Сисою.

 

Сидів подвижник, як ведмідь у гаврі.

Вже тут книжки друкуються у Лаврі.

Оно пройди під вікнами друкарні,—

які листки просушуються гарні.

Це ж скільки там нового, дивовижного!

А він тобі про Нестора Некнижного!

 

Вже скрізь у нас є різні школи братські.

Пів-України — сироти козацькі.

Од Лохвиці до самої Молдови,

пів-України — то козацькі вдови.

Дітей без мужа ставити на ноги.

Ні захисту в житті, ні допомоги.

Такі ж гіркі, такі ж безобороннії!

А їм все те ж — про подвиги Февронії.

 

Ти, певно, ще була тоді малою,

як пролітала зірка із мітлою.

А це було в той год страшний, коли

п’ятьох старшин козацьких розп’яли.

 

І голови —

хто звідки родом —

поставили перед народом.

 

То жінка та, хорунжого чи сотника,

що під стовпом лежала нежива,—

то можна їй про Симеона Столпника,

що на стовпі мережив кружева?!

 

…Ох, не такою я була й малою,

коли летіла зірка над Сулою.

Це ж він про батька, це про Чурая.

Це ж мати там лежала так моя.

 

Була зима. Якраз після Водохрища.

Людей зганяли з усії Полтави.

Щоб всі ж дивились на таке видовище.

А мати крижем лежала,

примерзали коси до снігу.

 

На все життя! — допоки я жива —

мені в очах той сніг… та голова…

 

— Чого ти плачеш? — дяк мене питає.

Кажу: — Нічого…

Листя облітає.

Та так, кажу, заплакалось само.—

…Вже люди вишнурковуються з церкви,

а ми з дяком усе ще сидимо.

 

— А я вже,— каже,—

черствію з годами.

Вже вечоріє. Вже, мабуть, ходім.

Десь там, за монастирськими садами,

напевно ж, є странноприїмний дім.

 

…Знайшли той дім десь на задвірках Лаври.

В дві дошки збитий стіл і вичовгані лави.

 

Духóта сиза, як відьомські коси,

аж пломінці на гнотиках дрижать.

І богомільців цілі стоси

перед очима предлежать.

 

І каже дяк, хитнувшися: — Дитино!

Мовчу про ліс і не кажу про степ.

Та краще ж ночувати десь під тином,

аніж оцей лахмітяний вертеп!

 

То ми пішли, та майже так, надворі,

сухого листя трохи нагребли,

та лежимо, та й дивимось на зорі.

Та й, каже дяк, свободу обрели.

 

Над нами вітер, листя ронячи,

хитає гнізда гайворонячі.

 

Дашок благий, земля сира,

і тягне холодом з Дніпра.

 

Усе б нічого, ми б уже і спали.

Міцні під небом сни подорожан.

Але ченці на ноги наступали

і дзвоником будили нічліжан.

 

Оце один виходить з-за собору,

доземну рясу тягне за собою.

А там і другий —

стриб через канавку,

збирає знову мідяки в карнавку.

 

— Оце так сон приснився у столиці,—

промовив дяк, сідаючи бочком.—

Що вариш ти вареники в криниці

і жовте листя ловиш друшляком.

 

Удрав шпака, як кажуть, знакомито.

Що ж, можна спати і на цій стежі,

якби ж мені не ставили копито

на саму грудь ці праведні мужі.

 

Пошарудівши у сухому листі,

дістав з торбини пучку тютюну.

— От,— каже,— кляті,— каже,— чорноризці;

Сон перебили. Вже я не засну.

 

Сиджу, дивлюся,— вік прожив на світі,

на те гніздо у тому верховітті

та й думаю: дурний ти чоловік,

що от прожив на світі цілий вік

і, наловивши повну душу гав,

гнізда собі ти так і не зібгав.

 

…Колись в селі, що зветься Темногайці,

а йшов мені тоді двадцятий рік,

мене хотіли прикрутить при Гальці.

Хвалити бога, вирвався і втік.

 

А ще колись, за Дідьковою Греблею,

під Києвом, отут, на Ірпені,

я знов притульним затишком погребував,

а вже й під сорок гухнуло мені.

 

Любив я панну, Птимченко-Заглобську.

Уже й надхмарні замки будував.

«О рани Єзу, пан муві по-хлопську!» —

сказала панна. Я зрезигнував.

 

Ну, та й нічого. Так мені і треба.

Немає щастя, — можна жити без.

В душі людській, крім видимого неба,

є одинадцять всячеських небес.

 

Був регентом, і був я канархистом.

Любив людей і обминав юрму.

І відзначався коромольним хистом —

несклонностью к духовному ярму.

 

Пізнав любов, пізнав я і ненависть.

Гарячий був, доходив до нестям.

Колись я жив. Тепер я розминаюсь

з людьми, з лісами, з небом і з життям.

 

Дорóгу маю, ту єдину втіху.

Лахва дякові, поки не зима.

Ото таке — цвірінь та в стріху.

А що, як стріхи власної нема?

 

Бував я скрізь. Душа у мене боса.

Пройшла тернами множества земель.

 

І брагу пив, напарену із проса,

мальвазію також і мушкатель.

В тюрмі варшавській був я кілька діб,

жував у Празі семидальній хліб,

в Молдові їв солодкий виноград,

ногами зміряв всенький Семиград,—

та у якій не був я стороні,

щось наче завжди плакало в мені:

іди туди і віку там дожий,

у землю рідну, де ти всім чужий.

 

Мандрівний дяк, по світу волочуся,

не маю ні родини, ні рідні.

Зустрів тебе та якось і незчувся,—

так на душі потепліло мені!

 

Ти скоро підеш, дівчино, додому,

в свою Полтаву, до тії ріки.

А там якомусь хлопцю молодому,

мабуть, твої вже сняться рушники.

 

Щастить же людям. Ех, ти, дяче, дяче!

Не був би ти самотній на віку,

якби хоч раз в судьбі своїй бродячій

зустрів колись ти дівчину таку!

 

Не подивуй, коли я раптом зникну,

Боюсь печалі, що до тебе звикну.

 

…Десь в било б’ють за звичаєм пустельним.

Оце такий тепер у Лаврі дзвін.

Так били в било перші преподобні,

коли ще ліс був богу до колін.

Коли іще в розбійницьких печерах

валялись просто то кістки, то череп.

І не було ні мурів, ані брам,

лише на зрубі зарості малини

і перший ветхий дерев’яний храм

з престолом ще із каменю і глини…

 

Тепер у Лаврі — де вже ті ліси?

Де молитовна тиша над лісами?

Лише Дніпро, брат вічності й краси,

тече в лугах тих самих і так само.

 

А над Дніпром, на цій святій горі, —

тут ціле місто, з гутами, ровами,

з надбрамними кремезними церквами,

з монастирями вже в монастирі.

 

Аж страх бере. Стоїть новоприбулець,

ніде не втрапить, поки не спитав.

Самих тут келій — кілька добрих вулиць.

Самих церков — на кілька тих Полтав.

 

Якби не дяк, то що б я і робила?

Він знає все, сивесенький спудей.

…Пустельник б’є в пустельне било.

А в цій пустелі — тисячі людей.

 

Тут є такі, що трохи чи не плазом.

Сліпі, німі. Із кармазинах є.

Чи нас господь почує усіх разом,

коли так просить кожен про своє?

 

А я ж прийшла з такого далеку!

Тут, кажуть, є стара як світ

больнична церква при шпиталику,

десь там біля святих воріт.

 

Давно колись, по всіх превратностях,

як каже дяк, її возвів

при Лаврі, бувши тут привратником,

один з чернігівських князів.

 

То люди йдуть оце й понині,

бо, кажуть, ніби легшає людині,

як пом’янути саме в ній,

у тій церковці кам’яній,

своїх померлих… Пом’яну

і попелом розвіяного батька…

і матір, що звела я у труну…

Тих, що душа не виговорює…

Гордія… Ганну і… Григорія…

 

Мені б молебень відслужити.

Жива, то якось треба жити.

 

* * *

 

…Останню ніч то ми уже й не спали.

І знов ченці на ноги наступали.

Бухикав дяк, і дощик моросив.

Ото, мабуть, грязюку розмісив!

 

Зітхає дяк, бурмоче: — Ех-хе-хе!

Холодний світ, бодай йому лихе.

В життя приходиш чистий і красивий.

З життя ідеш заморений і сивий

 

Мабуть, під ранок я таки заснула.

Така мене утома огорнула! —

якийсь короткий, нечутéнний сон…

Прокинулась від крякання ворон.

Дашок дірявий, дощана стіна.

Дяка немає. Тиша. Я одна.

 

А на саквах лежить мені обнова —

в червоні квіти хусточка тернова.

 

І ранок був, і дощик моросив.

Вже й дуб ту хустку

листям притрусив…

 

Пора й мені. Пора й мені, пора.

Піски, піски… і синій плин Дніпра…

і ліс… і шлях… і явір… і криниця…

Куди іду?!

Хто жде мене, крім Гриця?

 

Кричать ключі у небі журавлині.

Кому, і що, й навіщо говорить?

Лягти під лісом, так як ті, з Волині…

І догоріть… і свічка догорить…

 

Але іду, розмотую дорогу.

Була на прощі, помолилась богу.

Купила в Лаврі кілька свічечок.

Зустріла добру у житті людину.

І з тих усіх дякових балачок

усе частіше згадую єдину,—

 

ту найсумнішу втіху, далебі:

комусь на світі гірше, як тобі.

 

А вже й ті села, як одні могили.

Потроху вже й доходжу до Лубен

Григорівка. Семенівка. Панфили.

Святий Григорій… і святий Семен…

 

ДІДОВА БАЛКА

Розділ VII

Зима старенькі стріхи залатала.

Сніги рожево міняться в полях.

На всі ворота замкнена Полтава

козацьку чату вислала на шлях.

 

Їх кілька душ, у них далекі очі.

Між ними Іскра і Лесько Черкес.

Сніги, сніги… Сліди ще тільки вовчі.

Порожній степ і тиша до небес.

 

Гризуть вудила коні з нетерплячки.

Поривчий вітер вихолку несе.

Сніги, сніги… З якої б то болячки

так тихо все? І тихо так — не все.

 

Ген хуторів причаєність глибока.

Он хтось іде в Полтаву з клумаком

І далина на всі чотири боки

перехрестилась чорним вітряком,

 

…Стара моя Полтавонько, Олтаво!

Щоразу по загладі молода.

Ох, скільки дзвонів тих одкалатало,

коли тебе пустошила орда!

І як літали стріли половецькі

і клекотіли степові орли!

Минулих літ великодні мертвецькі

тебе густим мовчанням облягли.

 

І що лишалось від твоєї вроди?

Безлюдних дворищ виляглі тини,

між попелищ некопані городи,

де рили землю дикі кабани.

 

А потім знов на тому потолоччі,

несіяні, мов квіти і трава,

пробились люди і протерли очі,—

Полтавонько, ти все-таки жива?!

 

Плакучі верби сплакали у воду

гірку пилюку одболілих літ.

З підземних нір зацьковану свободу

попідруки ти вивела на світ.

 

Позаростали рутою руїни.

І знов твій голос тугою примовк.

В твоїх лісах, над водами твоїми

своїм богам молився князь Витовт.

 

Зминули дні. Ти старшала роками.

Ішла у небо і вростала в грунт.

Тебе обняв залізними руками

чужий король, неситий Сигизмунд.

 

І знову, знову, знову під’яремна!

Чи вже собі ми ради не дамо,

що й Вишневецький, виродок Ярема,

свій власний кат, запріг тебе в ярмо?!

 

І знову захід — наче багряниця.

І знов надія в розпачі оман.

Де впав Павлюк, там виріс Остряниця,

і всі кайдани розірвав Богдан!

 

І знову лихо. Не пройшло і году,—

у Білій Церкві складено угоду.

І знову ти лишилась на поталу,

і знову панство суне на Полтаву.

 

Щоб знов тебе поставити навколішки,

щоб ти була рабою, як колись.

Он знову люди з хуторів навколишніх

в твою фортецю степом потяглись.

 

Іде, біжить — усе, що є живого.

Жене корів, кульгає до узбіч.

О давнє місто, звикле до облоги,

яка тривожна буде в тебе ніч!

 

…Козацька чата дивиться на шлях,—

по самий обрій порожньо в полях.

 

Тепер пани хай пройдуть хоч облавою,

то вже стоять покинуті двори —

людські осади за Полтавою,

поодинокі хутори.

 

Пустеля, степ…

ворон голодні гвалти…

Нема кому із ким заговорить

Лише димок із Дідової Балки

курить собі у небо та й курить…

 

Там дід живе, той самий дід Галерник,

немрущий дід, самітник і химерник,

що, років двадцять бувши у неволі,

уже ж коли вернувся, а й тепер,

що не різьбить,— у нього мимоволі

подібне до манесеньких галер.

Ложки, ковганки, різні голянички,

миски косарські з вухами, сільнички.

А вже таку різьбовану і ловку

ніхто, як він, не зробить салотовку.

 

То винесе в Полтаву, то по селах

(як не замети, звісно, й не дощі).

Отож в турецьких дідових галерах

Полтава і затовкує борщі.

 

Ніде й душі уже на виднокрузі,

і тільки з Балки Дідової — дим.

Це ж, певно, він у тій своїй ярузі

на цілий степ залишився один.

 

— Гей, діду, діду, од дороги близько!

Гей, діду, діду, як ви там, живі?

 

— Та й те сказать,— хіба це вперше військо

у мене пройде тут по голові?

 

Присунув пень,— це в нього за ослоник.

Та й сів стругати з липи ополоник.

 

У хаті тепло. Пахне деревиною.

Коріння повно, всякої різьби.

Під сволоком, між маком а калиною,

шматки сухої липи і верби.

 

Сказав Іван: — Казали добрі люде,

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

           

Замовити роботу

Замовити роботу

Від партнерів