Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

«Маруся Чурай»

це ж місяць грудень, літо ще коли.

Тут пройде військо, хтозна, як там буде.

В Полтаві ви б цей час перебули.

 

— Не хочу людям завдавать мороки,

сидіти сидьма на чужій печі.

У мене хата тут своя, нівроку,

свій домовик, свої он рогачі.

 

Котору зиму я вже перечовгав.

І домовик зі мною домував.

Оце сидів на припічку учора, —

сміявся, плакав, руку подавав.

 

Якби я міг вам бути у пригоді,

а то ж про щаблю думати вже годі.

 

А був колись такий великовоїн! —

од трьох шабель ще й досі не загоєн.

 

Та й знов узявсь стругати свою ложку.

— Отак собі і тупаю потрошку.

У бога смерті не благаю.

Нічого, прийде і сама.

Я ополоники стругаю,

а людям їсти що нема.

 

…Помовчали. Душа шукала слова.

Воно трудне, не виважиш на хунт.

Кінчався день. Потріскували дрова.

В печі горіло, наче Трапезунд.

Мигтіли різні в полум’ї химери,

різець блищав у діда у руці.

Пливли по хаті крихітні галери —

ковганки, салотовки, поставці…

 

— Ну, хто про що, а я про Наливайка.

Вона співає чи уже мовчить?

 

— То вже не співи. То підбита чайка

отак, упавши, на степу ячить.

 

В ній наче щось навіки проминуло.

Прийшла із прощі дивна і гірка.

Так від людей Марусю відвернуло,

що вже нікого й в хату не пуска.

 

Усе одна. Нічого їй не треба.

Все їй чуже. Здоров’я теж нема.

Та проща, ті ночівлі проти неба…

оті нестатки вічні… та тюрма…

 

Не дай бог, може, в неї і сухоти.

Я все боюся — рине горлом кров.

А не приймає жодної турботи,

а в хаті ж так — ні хліба, ані дров.

 

Порадьте, діду, ви ж їй наче батько.

Невже ж вона й загине так сама?!

 

— В такій біді ніхто вже не порадько.

Немає ради. Ради тут нема.

 

Чого рвеш комір? Тут хіба задуха?

Е, ні, стривай, нічого це не дасть.

В житті найперше — це притомність духа,

тоді і вихід знайдеться з нещасть.

 

Душа у тебе має бути крицею.

Так плакати не гідно козака.

Твій батько був; Іване, Остряницею,—

наступний гетьман після Павлюка.

 

Ти ж син його! Душі не занехаєш.

Не маєш права, ти ж таки не Гриць.

Ось пройде час, когось і покохаєш.

Преславен рід полтавських Остряниць!

 

— Та, може, й буде Гандзя або Настя.

Та, може, й сином закріплю свій рід.

А юж не буде в світі мені щастя,

поки живу я, поки й сонця світ.

 

Ми з нею рідні. Ми одного кореня.

Мабуть, один лелека нас приніс.

Батьки у нас безстрашні й невпокорені

і матері посивілі од сліз.

 

Минув той час, ті грози відгучали.

Нові громи схрестились на мечах.

Ми з нею — діти однії печалі.

Себе читаю у її очах.

 

Минають ночі думами, півснами…

І я минаю… і минають дні…

Вона мовчить і думає піснями.

І не минають лиш її пісні.

 

…Кінчався день. Сумна і тонкоброва

дивилася Марія з божника.

Вогонь горів, потріскували дрова,

шовкова стружка бігла з держака.

Кіт спину вигнув у тигрясту смужку,

помуркотів та й знов заліг у стружку.

І хаті знов не вистачило ока:

хтось десь промчав, а балка заглибока.

І тільки сніг посипався з гілляки.

— Агов, Іване, он уже поляки!

 

— От ми тут трохи і притрем їм роги.

А ви тут живете біля дороги,—

сказав Іван, підвівся із ослоника.

 

А дід собі стругає ополоника.

— Нікуди я, Іване, не поїду.

А там і Ворскла скресне в берегах.

Та й тим ляхам який пожиток з діда?

Живу тут, як закопаний в снігах.

 

— Дивіться, діду. То ж такі ватаги.

Ніде ж нікого, важите життям.

— З життям то так, то гра навпереваги.

Сюди-туди, не стямишся, — вже й там.

 

— Що ж, вибачайте.

— За що вибачати?

Мені що турок, що литвин, що лях.

 

…Над самим краєм пролетіла чата,

і кінь із балки вимчався на шлях.

 

Вже в небі й місяць вистромить рогульку,

і на порозі намерзає лід.

А дід запалить корінькову люльку

і довго ще дивитиметься вслід.

І довго-довго буде наслухати

оту раптову тишу хуторів.

Жар вигребе із печі, щоб до хати

на цей димок чужий хто не забрів.

 

Залив той жар. І виніс головешки.

А ти в кутку постоїш, кочерго.

Та так ото повештався, повештався,

то так воно ще й наче не того…

 

ОБЛОГА ПОЛТАВИ

Розділ VIII

Степи і ніч. І хвища над степами.

Полтавський шлях сніги перемели,

Вороже військо ломиться у брами.

Глухі ворота. І мовчать вали.

Стоїть обоз по груди у заметах.

Вже встигли сани льодом обрости.

Терпи, Полтаво. Помолись за мертвих,—

передні коні в’їхали в хрести!

 

Полтава спить. А панство — чи не в гості.

Сахнувся кінь. То ями, то горбки.

Хрести, хрести…

І торохтять, мов кості,

на тих хрестах промерзлі рушники.

Січе хуртеча, гостра, ніби шклиста.

Піввійська вже не встоїть на ногах.

Стара тополя, чорна та безлиста,

ворон гойда на цвинтарі в снігах.

 

Пани кленуть у лютому безсиллі.

Це ж до Полтави ледве дотягли!

Прослалось військо на чотири милі,—

хоч головою бийся об вали.

 

На цій землі було вже їм бувальців,

тут бог не сіяв з неба їм крупу.

Простягнеш руку — і не видно пальців,

так хуртовина крутить у степу.

 

Шугає вітер, сатаніє хвища.

Ще спробуй тут багаття розвести.

Аж де той ліс!

Хоч спалюй топорища

або рубай на цвинтарі хрести.

 

Але ж не можна людність дратувати.

Тут треба увійти без перешкод.

Тут треба мирно.

Все перетривати.

Схизматики — розпечений народ.

 

Як не кричи, як браму не виламуй,—

угода є, то впустять. Та коли?

…Вали високі. Що там за валами?

Глухі ворота. І мовчать вали.

 

А вранці, тільки почало світати,

де не було, здається, ні душі,—

а вже стоять наведені гармати,

і при лафетах — мирні гармаші.

Ніхто з панами не заводить бійки

і навіть слів дошкульних не вжива.

Хто курить дерев’яні носогрійки,

хто порох в гаківниці набива.

 

Сторожа, та стоїть собі на чатах.

Та все їх більш над валом вирина,—

у чорних свитах, у шапках кучматих,

в кобеняках з овечого сукна.

Ніхто нічим нікому не вгрожає,

ні в кого шабля не блищить в руці.

Лиш на валах козацтво походжає

і за щитами залягли стрільці.

 

А вже шляхетство інеєм взялося,

і вже охрипло панство від проклять.

Кричіть, бряжчать,

ворота вщент розносять.

Але ж ворота ковані. Стоять.

 

Якусь годину все це потривало.

То їхній головний пояснень зажадав.

А це від Пушкаря козак з міського валу

такий універсал на списі їм подав:

 

«Панове! Ви і ми—це рівні два народи.

В боях рішили спір, і вільні ми тепер.

Ви, значить, принесли до нас свої клейноди.

Свого орла також. А нащо нам орел?

 

Наш полк стоїть у полковому місті.

Це значить — стоїмо ми на своїй землі.

А ви тут хто такі? Стояли б десь на Віслі.

У нас тут гетьманат, у вас там королі.

 

Були б і ви, і ми таким би чином дома.

Було б і вам, і нам кращіше так обом.

Угода? Це ж яка? Вона нам невідома.

Про що й звіщаєм вас з печаттю і гербом.

 

Між іншим, ви такі пощипані війною

і маєте харчів так мало про запас,

що коли раптом тут піднімете ви зброю,

то місце цих подій не свідчить проти нас».

 

…Минають миті, довші від століть.

Дозорці ходять, наче на прогульку.

Полтавський полк як вкопаний стоїть.

Пушкар мовчить.

І тільки палить люльку.

 

— Якщо ми здійсним ці статті угоди,—

дозорці гомоніли на валу,—

то й цей останній острівок свободи —

Полтавщина — потрапить в кабалу!

 

То це ми стільки вибули війни,

щоб знов сюди вернулися вони?

Щоб у Полтаві, полковому місті,

стояло шляхти на кутку по двісті?!

 

Вже й так життя, як льох без душника.

Нема коли і жінку пожаліти.

Так мало нам свойого Вишняка,

потрібні нам ще їхні живоїди!

 

Впустить в Полтаву військо його мосці?

Е, ні, даруйте, тут нема дурних.

Якщо їм зараз в руки не дамося,

то згодом звідси й вдаримо на них.

 

Вже дехто й занудився при дозвіллю:

— Якби хоч стрельнуть,

хоч пшоном, хоч сіллю.

 

Отаман Гук, що так гукає ловко,

уже їм з валу гне сухого вовка.

 

Лише Горбань хапає дрижаки.

Кричить: — Угода! Нарушать не смійте! —

Він думає,— як впустять їх таки,

то перш за все вони повісять війта.

 

Вишняк, той крутить, преповажний пан,

такий, що всіх панів перепанує.

Учора, кажуть, приміряв жупан.

Іти послом до шляхти пропонує.

 

Але ж полковник не веде і вухом.

Невже ж так і не виступим на прю?

Лесько сказав:

— Як бухнем одним бухом!—

Пушкар сказав: — Я вам поговорю!

 

Тут головне — спокійно і без крові.

А там почнуться ночі сильвестрóві.

А там Хрещення, Знайдення Глави…

Це перемир’я, хлопці, до трави.

 

…Іван стояв, дивився на валу.

Все перед ним було як на долоні.

Здіймало військо сніжну кушпелу.

От коней шкода. Дуже добрі коні.

 

Це ж де не йшли, забрали під сідло.

Така зима, морози іорданські.

Ич, скільки панства з ними прибуло!

Один приїхав у кареті гданській.

 

І німці є. Теж лицарі тевтонські.

Усе кричить, нуртується, гуде.

Звалити хочуть стіни єрихонські.

Нічого. Вал міцненький. Не впаде.

 

От тільки балка од дороги близько.

Гей, діду, діду, ви ще там живі?

Та й те сказать,—

хіба це вперше військо

у нього там пройшло по голові?

 

Пливуть над степом хмари волохаті.

Живе там якось, як уже не є.

Один-один.

І домовик у хаті

сміється, плаче й руку подає…

 

А десь окремо, як болюча згадка,

стоїть за зиму нахолола хатка.

Над Ворсклою, під тими яворами,

де вже ніхто не світить вечорами.

І тільки вогник блимає вгорі.

Там, певно, бог живе в монастирі.

 

І вже забута богом і людьми

живе Маруся в захистку зими.

У снігових завоях завірюхи,

де вже од хати тільки острішок,

калиною годує омелюхів,

отих жовтеньких стомлених пташок.

 

Лиш час від часу прогучать копита.

А там до хати й стежка не пробита.

Біліє сніг в лелечому гнізді,

і льоду вже намерзло півбадді.

 

Хоч би десь вийшла в церкву, поміж люди,

а то ж одна, ніколи і нікуди.

Сухотний кашель надриває груди.

Стоїть зима. Короткі сірі дні.

Вночі горять сторожові вогні.

 

Щодня, щомиті полк напоготові.

Іван мовчить.

Думки тепер тернові.

І лиш бринить, як болісна струна:

а як Маруся, як же там вона?

 

…Та як, нічого. Нарікати гріх.

Хіба я вже нещасніша за всіх?

 

Живе ж оно Ящиха Балаклійська.

А голосила ж років півтора.

А чоловік же не вернувся з війська,

живе ж вона, нічого, не вмира.

 

Отак і я, привикну, якось житиму.

Ніхто і не побачить, як тужитиму.

 

Та тільки ж я вдова не Блаклійська.

У неї муж не повернувся з війська.

Поліг, загинув, вбитий молодим.

Їй можна вічно плакати за ним.

 

Щаслива ти, Ящихо Кошова!

А я… Хто я? По кому я вдова?!

 

…Так і живу. Минаю, наче хмарка.

Вся облітаю, як осінній лист.

То мишеня майне із закамарка.

То дров підкине дядько Шибилист.

 

То ти розважиш тугу нещадиму.

То якось я і викреплю цю зиму.

 

Так, сплю не сплю, зіщулюсь на печі.

І виє пес на місяць уночі.

 

Іван узяв ту руку, мов крижину:

— Ходім зі мною, доленько, ходім.

Якби мені ти стала за дружину,

яка б то радість увійшла в мій дім!

 

Не повернула навіть голови.

Лише печальне око з-під брови.

Важка жалоба чорної коси,

і тільки тінь колишньої краси.

 

— Кого ти любиш, Іване?

Мене

чи свою пам’ять?

Красива я була, правда?

Схожа на свою матір.

Смілива я була, правда?

Схожа на свого батька.

Співуча я була, правда?

Схожа на свій народ.

А тепер моє обличчя зведене судомою болю.

Вмираю від сухот.

 

Сама від себе вже вмерла.

І ти це, Іване, знаєш.

Оце, що від мене лишилось,

то, власне, уже не я.

 

Ти любиш не цю, Іване.

Ти пам’ять свою кохаєш.

Щасливий будь нею, Іване.

Бо пам’ять завжди твоя.

 

— Я і тоді любив тебе до болю.

А вже тепер, Марусю, й поготів.

Дозволь мені лишитися з тобою.

Отак як є. Без змовин і сватів.

 

У церкву підем. Піп нас обвінчає.

Весілля справим. Пушкаря позвем.

Як не полюбиш, в мене вистачає

на двох любові. Якось проживем.

 

— Мене, Іване,—отаку понівечену?

Мене, Іване,—отаку гірку?

Хай бог пошле тобі хорошу дівчину,

ще будеш ти щасливий на віку.

 

На тому досить. І кінець розмові.

Не треба й говорити нам про те.

Моє життя — руйнóвище любові,

де вже ніякий цвіт не процвіте.

 

— Останній плід на Чураївськім вітті!

Оббив тебе такий жорстокий грім.

Хоч би була залишила на світі

дитиночку із голосом твоїм!

 

— Вже не залишу, долю змарнувала.

Вже не залишу, час мій підоспів.

Якби тепер, мабуть, я заспівала,

було б це вже хрипіння, а не спів.

 

Так і живу, без голосу, німа.

Пісень немає — і мене нема.

 

…Оце і все що є тепер у мене,

моя матусю, нене моя, нене! —

ота могила, на могилі хрест,

і на деревах білий ожелест.

 

Була у мене мати, наче бджілонька.

Тепер я тут лишилася сама.

Стоїть її холодная постілонька.

Все як було. А матері нема.

Це я убила, я! Її, хорошу.

Картай себе уже чи не картай.

Про що, Іване, я тебе попрошу,—

піди з могили сніг поодгортай.

 

Іде Іван. І знову повертає.

Думками сніг з могили одгортає.

Вороже військо… Цвинтар при дорозі…

Четвертий тиждень місто у облозі.

 

…Рубають, кляті, Пушкарівський ліс.

Тріщіть і стогнуть, валяться дерева.

Там і село за лісом — Пушкареве.

Рубають, кляті, Пушкарівський ліс!

 

Старі дуби і парость молоду —

аби сьогодні, а вперед не дбають —

рубають криво, косо, без ладу,—

аж так і видно: не своє рубають.

 

Що день, що ніч,— рубають, аж гуде.

Із валу видно — звозять до дороги.

Та ще й підстрелять зайця де-не-де,

та ще й ведмедя викурять з барлоги.

 

Сто років ріс. І ще сто років ріс.

Полковнику! Це ж треба провалитись,

щоб так оце стояти і дивитись!..

Рубають, кляті, Пушкарівський ліс.

 

Пушкар —нічого. Глянув — і нічого.

Спокійні очі. Сива голова.

Шорстка кирея кольору нічного.

Дивився.

Думав.

— Швидше б та трава!

 

…Вночі над валом палахтить заграва.

І попіл пахне долею Триліс.

Як дикий звір, обкладена Полтава.

Горять багаття — Пушкарівський ліс.

 

Горять багаття. Панство смажить вепра.

Десь доп’яли старого сікача.

Сидять, неначе виходці із пекла,

усі пани полтавського ключа.

 

У тих снігах, у тому палахтінні,

заслухані у власну маячню,

сидять, як хижі сатанинські тіні,

у пурпурових відблисках вогню.

 

І тільки цвинтар чорними хрестами

із ночі підступає до багать.

І вихолка ніяк не перестане,

як привиди, у пίтьму одбігать…

 

Оскільки ж мир,

стріляти нам не можна.

Лесько тупцює, сильно перемерз.

У труби грають. Наволоч вельможна

сама з собою танчить полонез.

 

Мовляв, їм добре. Козакам в досаду.

Ось почекай, мазурку ще утнуть.

Ми видержим. Хай танчать до упаду

Вони стріляти першими почнуть.

 

…Стоять вельможні. Діло затяжне.

Здається, так стоятимуть довіку.

Лесько сміється: — Голод підіжме

чкурнуть, як чорт від кукуріку.

 

От хто веселий, так оцей Лесько.

Біда йому для смутку не причина.

Бо як приніс на світ його бузько,

то так і виріс наймитом хлопчина.

 

Так присутяжив змалку його чмир,

так остогидли стусани і кпини,—

а тут війна. А це ж таки не мир.

В чмира табун, а у Леська — й шкапини.

 

Вдовиний син, замріяна душа,—

вже сотня їхня вийшла із Опішні,

а він біжить за ними, як лоша,

і гірко думи думає невтішні,—

 

що як же так, в похід йому пора,

сімнадцять літ, а він сидіти буде?!

Якби коня позичити в чмира,

а шаблю він і в битві роздобуде!

 

…Його піймав хазяїн у степу.

З чужою в суд приведений конякою,

він пояснив, що квапився в похід,

отож не встиг чмиру сказати «дякую».

 

Подумав суд і розсудив їх так:

що він же вкрав не гроші, не з городу.

Іде війна. А що ж то за козак,

котрий коня не має для походу?

 

Що він чмиру ніяка ж не рідня,

а все життя старається, гарує.

Не доробився до свого коня,

то хай йому хазяїн подарує.

 

Отож тепер, він хлопець при коні.

Хоробрий хлопець, не якась .там хлипавка.

…Лесько сказав: — Хіба це голод? Ні.

Це просто піст. На те ж воно й пилипівка.

 

…А дні ідуть. Удáвнилась облога.

Вже навіть звикли. Йдеться до Різдва.

З усіх боків одрізана дорога,—

Полтавонько, ти все-таки жива?

 

Вже навіть хтось пішов на вечорниці,

об землю вдарив лиха того шмат.

Дівки собі стоять біля криниці,

а парубки стоять біля дівчат.

 

Грицькова мати доживає віку.

Отаман Гук гукає на валу.

Шинкарка Таця сіла на публíку,

за блудодійство врізано полу.

 

В неділю був базар.

Вже чим там торгували,

але ж таки — в неділю був базар.

Баби на гурт дві качки продавали.

Хто виніс мак, хто рибу, хто узвар.

 

Хтось навіть бачив справжню паляницю.

Дзизь навіть трохи душу закропив.

Лесько, продавши гриву гривострижцю,

собі пищаль гвинтовану купив.

 

Зате було матерій на базарі! —

зарбаф, штамет, об’яр і алтабас.

А нащо ті шовки та мухоярі? —

Тепер купляй китайку про запас.

 

А ще були там прянощі й приправи.

Такі ж приправи гарні, як на сміх:

Шапран та перець,— до якої страви?

Чи той мушкатний запашний горіх?

 

Імбирцю, може? Може, кардамону?

Цитрон заморський,— гріш йому ціна,

коли керсетку он яку червону

дають за вузлик прілого пшона.

 

Такий свят-вечір, що нема й куті.

Стоїть Іван. Над валом крупка сіє.

— Чого стоїш отут на видноті?

Ще стрілить хто.

— Не стрілить. Не посміє.

 

Був у Марусі. Снігом замело.

Прийшов до неї, навіть не зраділа.

А на свят-вечір як вона сиділа,

то вже од неї тіні те було.

 

Мовчить Іван, потемнівши лицем.

Очей не зводить з поля і дороги.

І кожна мить то може буть кінцем,

то може буть початком перемоги.

 

…А це якраз після Різдва уранці

ушкварили панове навдиранці.

Налаштували з ночі свою валку,

вже без погроз, без лютих перехвалок,

знялись тихенько — та й у степ безмежний.

То вже тепер хоч цвинтар незалежний.

 

Бо поки тут вони під валом бігали,

у ці ворота ступою товкли,

у спину їм з Брацлавщини й Чернігова

нових повстань пожежі припекли.

 

То й мусили забрать свої застави,

мабуть, уже не тільки з-під Полтави.

 

І відступили —- у полях тих самих.

За ними панство у ріжнатих санях.

І їхній ксьондз, небритий півзими,

закутаний в тутейші килими.

І те кварцяне військо зашкарубле,

і ті гусари, зведені на пси,

в обледеніле хутряне шкаруп’я

ховаючи похнюплені носи…

 

Вже й день минув, і обрії примеркли.

Уже й людьми дорога загула.

І кволим дзвоном цвинтарної церкви

жива Полтава голос подала.

 

Ген-ген у полі бовваніє чата.

А при дорозі, жерлом у замет,

стоїть покинута гармата,

чавунний львівський фальконет.

 

Де слідно кіньми, застрибали галки.

Вечірнє сонце скоро догорить.

…І знов димок із Дідової Балки

курить собі у небо та й курить!

 

ВЕСНА, І СМЕРТЬ,

І СВІТЛЕ ВОСКРЕСІННЯ

Розділ IX

Весна прийшла так якось несподівано!

Зима стояла міцно до пори.

Вітри війнули з півдня. І тоді вона

немов у Ворсклу з’їхала з гори.

Ще сніг ковтала повідь широченна,

і рала ждав іще тужавий лан.

А під горою вишня наречена

вже до віночка міряє туман.

Подовшав день.

Полегшали ці тіні,

вечірні тіні спогадів і хмар.

І дика груша в білому цвітінні

на ціле поле світить, як ліхтар.

 

Уже в дітей порожевіли личка.

Уже дощем надихалась рілля.

І скрізь трава, травиченька, травичка!

І сонце сипле квіти, як з бриля.

 

Вже онде щось і сіють у долині.

Вже долітає пісня з далини.

Вже горлиця аврукає в бруслині,

стоять в заплавах золоті лини.

 

Тут коло нас така зелена балочка,

там озеро, не видно йому дна.

Вже прилетіла голуба рибалочка,

ніс в неї довгий, довший, ніж вона.

 

Вже й дикі гуси в небі пролітали,

вже й лебеді кричали крізь туман.

Вже ходять в болотах біля Полтави

ходуличник, крохаль і турухтан.

 

Воскресли люди, хоч який хто квелий,

після облоги схожі на примар.

І монастир з цвітіння тих жарделей

пливе у небо, як з рожевих хмар.

 

О Боже духів і живої плоті!

Я вперше усміхаюся, прости.

Якась галузка в тому живоплоті

і та он пнеться, хоче розцвісти.

 

Весна прийшла. Скасовано угоду.

Вся Україна знову у вогні.

Цвіте земля, задивлена в свободу.

Аж навіть жити хочеться мені.

 

Як гарно з хаті, як просторо в сінях!

Як оживають ниви і сади!

А щоб хоч щось лишилось на насіння,

на Пасху їли хліб із лободи.

 

І знов лелека молиться до зірки.

Клинець городу хоче врожаю.

Є жменя жита, маку є півмірки,

і чорнобривці, й трохи рижію.

 

Спасибі, земле, за твої щедроти!

За білий цвіт, за те, що довші дні.

Прийшла весна. Сухоти є сухоти.

Все гіршає і гіршає мені.

 

Уже од кашлю в грудях все зболіло.

То в жар, то в холод кидає. Ну ось,

уже й моє намисто побіліло,

мов памороззю сизою взялось.

 

Як дивно, жар, але холонуть руки.

А солов’ї чогось як навісні!

Самотнім добре,— жодної розлуки.

Сухотним добре, — гаснуть навесні.

 

От тільки шкода — вже не заспіваю.

Город глушіє,— вже не прополю.

Щодня ту ніч, як смерть, перепливаю,

Життя, як промінь сонячний, ловлю.

 

А дні стоять,— не хочеться тужити!

І кожна пташка хатку собі в’є.

— Скажи, зозуле, скільки мені жити? —

Кує зозуля… Цілий день кує…

 

Іван приходив. Так, посидів мовчки.

Устав, пішов, оглянувся з воріт.

Лише весна укинулась в листочки,

підняв їх знову гетьман у похід.

 

Заграли знову труби до походу,

війнуло громом з Тясьмина-ріки.

Богдан підняв козацтво за свободу,

універсалом обіслав полки.

 

— І знов земля кипить у боротьбі.

І знову я належу не собі,—

сказав Іван. Дивився, як востаннє.

Торкнув мене прощальними вустами.

 

Не знала я, що сум такий огорне.

Вмирати буду,— пом’яну добром.

Кирея з вильотами чорна

в останній раз майнула за бугром.

 

І я, котрій давно вже все байдуже,

уже нічим я сльози не впиню.

Прощай Іване, найвірніший друже,

шляхетна іскро вічного вогню!

 

Виходить полк. Іван під корогвами.

І я край шляху осторонь стою.

Моя душа здригнулася словами.

Співають пісню, боже мій, мою!

 

І «Зелененький барвіночку»,

й «Не плач, не журися,

а за свого миленького богу помолися».

І про того козаченька,

що їхав за Дéсну.

«Рости, рости, дівчинонько,

на другую весну!»

І про воду каламутну,

чи не хвиля збила.

І про тую дівчиноньку,

що вірно любила.

І про гору високую,

і про ту криницю….

 

Дівчата вчора берегом ішли,

та й заспівали: «Ой не ходи, Грицю».

 

А я стояла… Що ж мені, кричати?..

Які мені сказати їм слова?..

Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!

Цю не співайте, я ж іще жива.

 

 

 

 

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

           

Замовити роботу

Замовити роботу

Від партнерів