Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

«Мина Мазайло» скорочено

Микола Куліш

«Мина Мазайло»

Аналіз

Дійові особи:

Мина Мазайло — харківський службовець середніх літ.
Лина (Килина) Мазайло — його дружина.
Рина (Мокрина) Мазайло — їхня дочка.
Мокій — їхній син.
Уля — подруга Рини.
Тьотя Мотя — сестра Мини з Курська.
Тарас Мазайло — дядько Мини з Києва.
Баронова-Козино — вчителька «правильних проізношеній» російської мови.
Тертика і Губа — комсомольці, друзі Мокія
Аренський

Дія відбувається в домі Мини Мазайла на Н-ській вулиці, 27, Холодної Гори м. Харкова, у тридцяті роки XX ст., в період найбільшого поширення українізації.

ПЕРША ДІЯ

1

Приходить Уля. Рина в цей час перед люстерком. Відразу накинулася на подругу: «Ой, Упю, тобі не сором! Я так тебе жду, нерви як не луснуть. У нас в квартирі таке робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки? Таке робиться! Братик мій Мокій збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш?»
Уля теж швиденько до дзеркала, помилувалася собою, примружила очі: «За три сорок!»
Рина й собі до дзеркала, зробила трагічні очі:
— І, мабуть, уб’є папу. За три сорок? Дешево… Або папа його, бо вже третя лампочка перегоріла — так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші!
Уля здивована, а Рина продовжує розповідати, що тато й слухати не хоче про укрмову, а навпаки, хоче їхнє малоросійське прізвище змінити і підшукує собі вчительку, яка б навчила його правильної російської вимови.
Уля ще більше дивується, а Рина продовжує розповідати, що Мокій про це ще не знає, а навпаки — мріє додати до прізвища Мазайло загублену половинку — Квач. Тато зранку пішов до загсу дізнаватися, чи можна змінити прізвище і чи має він право примусити Мокія. Мати пише секретного листа в цій справі до тьоті Моті в Курськ, щоб вона якнайшвидше приїжджала на допомогу.

2

Входить мати.
Рина питає її, чи написала вона листа. Мати сказала, що написала, уже й відіслала.
Рина
— …Одного листа мало. Треба телеграму! Та поки там тьотя одержить листа, ти знаєш, що у нас тут статися може?
Мати пішла.
Уля і Рина продовжують розмову.
— Слухай, Ринко! Невже і прізвище в загсі міняють?
— А ти думала де? Тількі в загсі! Прізвище, ім’я, по батькові, все життя тепер можна змінити тільки в загсі, розумієш? Ой Улю, ой Улюню! Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти…
— Ха—ха! Хіба це поможе?
— Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і не абихто…
— Я не зможу. Хіба я така?
— Зможеш! У тебе чарівні очі, чудесні губи, прекрасний бюст. Ти його одним махом закохаєш. …Він мені навіть якось сам казав, що в тебе напрочуд гарні очі, …які нагадують два вечірні озерця в степу.
Уля     (до люстерка роздумливо, мрійно)
—  Що ти кажеш? (Потім критично.) Хоч це й поетично, проте… Знаєш, яку партію знайшла собі Оля Семихаткова?
— Ну?
—  Комуніста. Молодий ще, …але стаж надзвичайний! Щоліта відпочиватиме в Криму. А там не два озерця — море. Два моря! Чорне і Каспійське.
Рина
— Отож почни з Мокія, Улько, — практику матимеш, як треба закохувати. Думаєш, Оля Семихаткова ото так зразу й взяла комуніста? Практику мала, з комсомольцями. А наш Мокій теж у комсомолі скоро буде, розумієш?

3

Входить мати. Рина питає:
— Написала?
Мати
— «Курськ, Корєнний ринок, 36, Мотроні Розторгуєвій. Негайно, негайно приїзди. Подробиці листом. Сестра Лина»…
Рина
— А подробиці листом навіщо?
Мати
— Як навіщо? Щоб з них напереддовідатись, що ж таке у нас робиться…
Рина
— Ну, то вона й ждатиме листа. Мати з досади прикусила язика. Тоді
— То я хотіла, щоб не пропали десять копійок, що на листа витратила.
Рина
— Дай я покажу, як писати!… «Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно».
Мати пішла.
Рина   (до Улі)
— Тепер ти розумієш? Жах! Ой, Улюню! Молю тебе, благаю — закохай!
Уля  (схвильовано)
—  Ну як я почну, чудійко ти? Сама знаєш, який він серйозний, ще й український. Ну як до нього підступитися? З якого боку?
— З українського,… тільки з українського.
— Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в нього ж іншого боку нема, а ти кажеш: тільки з українського. Він же з усіх боків український. …Не хочу, не можу, не знаю як…
Рина
— Побачиш, що зможеш. Ось зараз покличу. Він зразу розсердиться, нахнюпиться, це правда. Та я знаю, як до нього підійти, з якої сторони він
одмикається. Дурненька, не бійся! Я тобі дам потайний ключик, я покажу стежечку до його сердечка. …А хочеш, Улько, і він тебе поведе сьогодні в кіно?
Як усяка Уля, Уля — кіноманка:
— Ти серйозно?
Рина не така, щоб назад.
—  От на! Тільки ти, Улю, не зірвись. Що не казатиму я, то немов з твого бажання, розумієш? Можеш навіть мовчати, тільки підтакни коли, кивни головою, усміхнися. Адалі — сама побачиш…
(Постукала у двері до брата.)
— Моко, вийди на хвилинку!

4

Увійшла мати. До Рини голосно й авторитетно:
— Тьотя не одержить такої телеграми)
Рина
— Цс—с… Чого?
Мати   {тихше)
— А того, що в ній тринадцять слів, ти розумієш? Треба скоротити.

5

Увійшов Мокій, юнак… з мрійними, але злими очима. Хотів гримнути на сестру, та побачив, що вона не сама:
—  Ну?
Рина (до брата)
— Ти, здається, знайомився колись. Моя подруга — Уля Розсоха. Уля самими губами:
— Розсохина.
Рина (снатиском)
— Розсоха.
Мокій незграбно подав руку.
Рина
— На хвильку, Моко. Улі страшенно вподобалось українське слово — бразолійний, а я не знаю, що воно означає. Яка його тяма?
Мокій
— Бразолійний — темно—синій. (До сестри.) Більш нічого? (Взяв йти).
Рина   (до Улі)
—  Бразолійний — темно—синій, розумієш, .Улю? (До брата.) Уля каже, що воно звучне таке, свіже — бразолійний.
М о к і й (do Улі. Стримано)
—  Ви де чули чи вичитали це слово?
Ул я (розгубилася)
— Я?.. Я не зна… Воно мені просто взяло й вподобалось…
Рина (перехопила)
— Улі ще одне подобалось слово… «Бринить», ти казала? … Що таке «бринить», Моко?
Мокій (м’якше)
— А, «бринить». По—руському — «звучить». Та тільки одним словом «звучить» його перекласти не можна. «Бринить» має… (До сестри, нахмурившись.) Стривай! Ти мене колись про це слово вже питала… Просила, щоб я підлоги за тебе натер, і перед тим питала.
Рина
— Невже питала? Тепер пригадую. …А я у тебе спитала для Улі, та забула… Ти ще, пригадую, сказав, що «бринить» — якесь надзвичайне слово…
Мокій (до Улі)
—  «Бринить» має декілька нюансів, відтінків. По—українському кажуть: орел бринить. Це означає — він високо, ледь видко — бринить… Можна сказати — аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледь примітний такий, бринить… Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки—тільки береться, вона ще неясна — бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чути пісню… (З гумором.) Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче.
Уля
— А знаєш, Рино? Мені справді вподобалось це слово.
Рина
— Браво! Ти, я бачу, тепер зрозуміла, які що. (До Мокія.) Між іншим, Уля страшенно любить українські кінокартини і написи… каже, що вони якісь… надзвичайні.
Мокій
— На жаль, гарних українських кінокартин дуже мало… Дуже мало!
Рина
—  Оце ж вона й прийшла спитати, про оце ж і просить, щоб я з нею пішла сьогодні в кіно. А мені ніколи, розумієш?
. Мокій
—  Гм… Я пішов би, та мені треба на збори комсомолу.
Рина:
— Я б сама з нею пішла, та коли ж її цікавить не так картина, як написи до неї: чи чистою укрмовою написано, чи робленою, чи попсованою. (До Улі.)Я не знаю, чого тебе це цікавить.
Ул я (здивовано)
— Мене?
Рина
— Не однаково — чи чистою, чи робленою?..
Мокій
— Авжеж, не однаково! От, наприклад, написи в «Звенигорі» — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну мову…
Рина (до Улі)
—  От хто б тобі розказав, Улю! От хто б відповів на всі твої щодо української мови запитання!
Мокій (до Улі)
— Бачите, мені треба на збори комсомолу… А вас справді цікавить все це? Українська мова і… взагалі?
Уля
— Взагалі страх як цікавить!
Рина
—  Як стане коло української афіші: читає—читає, думає—думає, чи справжньою мовою написано, чи фальшивою…
Мокій
— А знаєте, я сам такий. Побачу ото неправильно писану афішу, вивіску або таблицю — і досади тобі на цілий день. А які жахливі афіші трапляються, як перекручують українську мову…
Уля
— Серйозно?
Мокій
— Серйозно перекручують! Серйозно!.. Та ось я вам покажу одну таку афішку — помилуєтесь.
Побіг.
Рина (до Улі)
— А що?! Ще один захід — і ти, Улько, сьогодні в кіно. Тепер ти розумієш, як з ним треба поводитися? Ти котись зараз просто до нього в кімнату, розумієш? Бо тут він покаже тільки афішу, а там у нього словники, книжки… Хоч до вечора розпитуйся, залюбки відповідатиме. Побачиш яку книжку — і питай, …а тоді — в кіно. Ну, а там ти вже сама знаєш, як і що. Іди!
Уля
— А що, як не так спитаю? Не попаду на його смак?
Рина
— Попадеш. …май на увазі: що тобі подобається, те йому не подобається, і навпаки, розумієш?
Уля боязко підійшла до Мокієвих дверей. Постояла. І таки пішла.

6

Рина зітхнула з полегшенням. Входить мати.
Рина
—  Ну що там у тебе з телеграмою? Написала?
Мати
—  Вже й одіслала… Тільки я скоротила…
Рина
—  Як же ти скоротила?
Мати
—  Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія: «Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди»…
Рина
— Ха—ха! Та тьотя ніколи не одержить такої телеграми!
Мати
—  Не вигадуй дурниць! Це тобі досадно за тринадцять?
Рина
— Та кому телеграма? Корєнному ринкові? Мати прикусила язика, аж позеленіла.
—  Ну що ж тут такого? На Корєнному ринку здогадаються, що ця телеграма до тьоті Моті.
Рина (закопію)
— Ослице! Дай я допишу!
Мати (вирвала назад)
— Я сама!
Дзвінок у двері. Приходить Мазайло.

7

В кімнату вскакує Мазайло.
— Дайте води! (Випив води. Помацав серце.) Думав, не переживе…
Мазайлиха   і   Рина
— Не міняють?
Мазайло
—  Ще як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і заноровиться… Увійшов… а він сухо, якимсь арихметичним голосом: «Вам чого?» …вся кров мені збігла в ноги і стала. Питаю і не чую свого голосу: «Чи можна, кажу, змініти прізвище?» Він подивився і знов: «Вам чого?» … Як чого? Як чого? — заскакало огненно в голові. …кажу, носю я це прізвище, і воно як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали
— Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: «Вам чого? — питаю?»
Мазайлиха
— Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?
Рина
— І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав?
Мазайло
—  Я нічого не сказав. То мені лише здавалося, що питаю, кажу. А вийшло так, що я став перед ним і мовчав. Мені заціпило… Хтось одвів мене до дверей. Все — яку тумані… І раптом — перед очима якесь писане оповіщення… Список осіб, що міняють своє прізвище… Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад, питаю… і чую… щодалі симпатичніший: «Можна!» Отак і отак!.. Ура! — крикнуло серце.
Усі радіють і починають думати, яке прізвище обрати.
— Сіренєв! Сіренський!
— Розов! Де Розе!
— Тюльпанові
— ФонЛілієн!
Мазайлиха
— З Мокієм що робити, Минасю? Він же і слухати не захоче…
Мазайло
— Він ще не знає?.. Заставлю! Виб’ю з голови дур український! А як ні
— то через труп переступлю. Через труп!.. Мокію!.. Гей, ти!
Дочка спинила
—  Папо, поки що йому про це ні слова! До публікації, розумієш?
Мазайло
— Тепер не боюсь!.. Аж нічого він не може вдіяти.
Дочка
— Ти, здається, маєш знайти собі вчительку!
Мазайло
—  Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію… Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова… Прізвище Баронова—Козино.
Мати з дочкою умовляють Мазайла мовчати про зміну прізвища, бо Мокій може влаштувати демонстрацію підчас лекції. Атим часом вони викличуть на підмогу тьотю Мотю з Курська.
Дочка запропонувала викликати ще й дядька Тараса з Києва, але мати жахнулася:
—  Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій і вдався?! Там такий, що в нього кури по-українському говорять.

8

Виходить Мокій, продовжуючи агітувати Упю:
— Мазайло—Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко—міщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославський… Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні… Рубенсівські — от!
Уля (до Рини)
— Ми йдемо в кіно!

ДРУГА ДІЯ

1

Через два дні Рина допитувалася в Улі, чи закохала вона в себе Мокія. Уля сором’язливо віднікується, каже, що не знає. В кіно водив, зельтерською водою з сиропом пригощав, печиво купляв, провів до самого дому, ще й постояв трохи.
Рина
—  І ти не знаєш, як він, — закохався чи?..
Уля
— Стривай, я скажу… Як пили ми після кіно воду, я на нього глянула, отак… Він на мене — отак. Сказав, що по—українському «зрачки» «чоловічками» звуться.
— Ну?
— Тоді, як ішли додому, я, ти знаєш, спотикнулась, а він — хоч би тобі що. Тільки спитавсь, чи не читала я думи про втечу трьох братів? Там, каже, є такі слова: «свої білі ніжки на сире коріння, на біле каміння спотикає». От, каже, де збереглася українська мова.
…А біля воріт, як уже розставатися, сказав він мені: ваше прізвище Розсоха — знаєте, що таке «розсоха»? Показав на небо — он Чумацький Шлях, каже, в розсохах є чотири зірки — то криниця, далі три зірки — то дівка пішла з відрами, в розсохах, каже… А тоді подивився мені в очі глибоко—глибоко…
—  Ну? Ну?
Уля зітхнула:
—  Попрощався і пішов… Ти не скажеш, Рино, як він — чи хоч трохи закохався, чи…
Рина
— Мені здається, що він закохався… Принаймні закохується. Тільки ти, Бога ради, поспіши, Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба, щоб він взагалі не вкраїнською мовою мріяв, а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо. Ну, зроби так, Улю, ну що тобі стоїть?
Уля
—  І зробила б, та коли ж він чудний такий. Ну чим ти на нього вдієш? Коли навпаки — він на тебе словами отими тощо… аж пахне.
Рина
— Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою… Тим—то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш. …кличу Мокія.

2

Увійшов Мокій з книжкою, олівцем і сантиметром.
Уля говорить юнакові, що вона прийшла до нього по книжку, але не знає, яку краще взяти почитати. Просить, щоб він дав їй таку, як сам хоче, наприклад ту, що в нього. Мокій відповідає, що це книга з української етнографії та антропології. Уля взяла її, подивилась і похвалила: «Гарна книжка — в палітурках і, здається, з золотим обрєзом…»
Мокій
— А знаєте, як по—вкраїнському сказати: з золотим обрєзом?.. (Піднесено.) Книжка з золотими берегами. Правда, прекрасно?
— Надзвичайно!
— А то іще можна сказати про матерію, що вона з берегами. Фартух дорогий — золоті береги.
Уля (цілком щиро)
-   Надзвичайно!.. А скажіть, як буде по —вкраїнському «чулки с роїоиой клемкой»? Отакі, яку мене. Ось… (Хотіла показати, та засоромилась.)
Мокій
-  Панчохи з рожевими бережками… Ато ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по—руському — на проізвол судь-би. Або, нарешті, кажуть, берега дати… Наприклад: треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову… А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата… Та ось вам на одне слово «говорити» аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, базікати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, балакати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти…

З

Увіходить суха, потерта якась дама у довоєнному вбранні. Звертається до Улі, що вона Баронова—Козино і прийшла, як домовлялися, давати її папі лекції «з правильних проізношеній». Уля відповідає, що її папа помер три роки тому, вона певне помилилася. Мокій здогадується, що то до його батька.
Говорить: «Може, до Мазайла ви прийшли?» Вчителька радіє, що згадала нарешті прізвище, і каже: «Так! Мазайла! Він ще казав, що не треба запам’ятовувати прізвища, бо не сьогодні—завтра має змінити його у загсі на інше… Воно справді якесь чудне. Либонь, малоросійське?» Мокій гнівається і кричить: «Однині… у мене папи нема!»

4

Входить Мазайло, кидається до Козино. .   — Жду вас, жду!
Баронова — Козино
— Вибачте, вийшло таке непорозуміння. Сказали — вас нема, що ви померли…
Мазайло, сверлячи очима Мокія, запрошує вчительку до кімнати, а син гнівається: «Не дам! Не дозволю! І жодної лекції!» Потім до Улі:
«Бачите тепер, Улю, який я самотній?.. Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть… Буду на зло, на досаду декламувати українське слово… Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину… А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можна було промовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця…»

Уля (вже никла жалощами)
— А як буде у вас подруга, щира й тепла… Навіть гаряча…
Мокій
— Ах, Улю! Мені вже давно хотілось вам сказати…
Уля   (трепетно)
— Що?
Мокій
— Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дівку з відрами… Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!
Уля (мало не впала, обскочила)
— Он ви що! Не хочу!
Мокій іде у наступ, говорить, що вона ж українка, і прізвище у неї українське — Розсоха, та що там прізвище — у неї очі українські, губи, стан! І він це може довести за допомогою науки — антропології. Мокій починає обмірювати Улю сантиметром і пояснює, дивлячись у таблицю, що у неї скрізь «український індекс»: зріст, довгі ногі, смаглявість, темні очі тощо. І наполягає на своєму:
—  Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улю!
Уля   (тихо)
— Українізуйте, Моко.
Мокій (узявши Улю за руку)
— Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете… Що там українкою. Ви станете… більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас…

5

Увійшла Мазайлиха з якоюсь химерною електричною мухобійкою в руках. Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла.

6

Мазайло уводить Баронову— Козино і починається урок. Вчителька хвилюється, ніяковіє, потім вирішує почати, як у гімназії — з молитви. Обоє натхненно і зі слізьми вичитують молитву. Далі Баронова—Козино говорить, ніби у класі перед учнями. Починають розучувати вірш «Сенокос». У Мазайла ніяк не виходить вимова російського «ге». Він у відчаї. Вчителька заспокоює його, просить не хвилюватися.
Мазайло
— О, як не хвилюватися, як, коли оце саме «ґе» увесь вік мене пекло і кар’єру поламало… Ще молодим… Губернатора дочка оддаля закохалася мною…. Почувши ж з уст моїх «Ге», «ге» — одвернулась, скривилась.
Мокій вирішує перешкодити навчанню батька, одчиняє двері і починає вчити Улі української мови, читаючи народну пісню «Брат і сестра». У неї не виходить українське «ге». Далі чути почергово то голос Мазайла, то голос Улі. У першого тик І не виходить з російською вимовою, а у другої — з українською. їхні вчителі сміються, щоб досягти успіху, заміняти один звук іншим, близьким, виходить ще смішніше. Нарешті, зрозумівши, ідо нічого не вийде в обстановці перекрикування, обидві лекції припиняють і переносять на завтра.

7

Батько з сином сваряться. Мокій у запалі про батька: «У криницю його з новим прізвищем!» Мати трагічно: «Боже мій, почалась катастрофа! Що робити?» Мокій далі допитує батька, чи він справді міняє прізвище. Раптом дзвінок у двері. Це приїхала тьотя Мотя. Мати радіє: «Слава Богу! Спасителька наша приїхала».

8

Рина на ходу доказує тьоті Моті, яка в них сталася катастрофа в домі. Усі вітаються з тіткою, а вона весь час намагається щось сказати. Нарешті це їй вдається:
— Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться? Усі затривожилися, почали розпитувати.
Тьотя
— Не бачили, не читали? «Харків» — написано. Тільки но під’їхала до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків». Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?
Мазайло
— А—а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає.
Мокій
-  Ах, тьотю! За нього тільки що взялись, щоб виправити, а ви вже питаєтесь — навіщо?
Мазайло
- Чули? То, може, ти й за наше прізвище візьмешся, щоб виправити?
Мокій
-  Не може, а треба! Діда нашого було прізвище Мазайло—Квач — отож треба додати…
Тьоти и здивуванні й з огидою питає Моку, невже він справді за «Харків» і за Квача?
Мокій у роздратуванні кричить
-  Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон Квачів! {Вибігає.)
Усі бідкаються, що ж його тепер робити. Мати пропонує проклясти, батько — убити, а Рина — оженити.
А тьотя ходила Наполеоном і думала.
Мати   заплакала
— І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого малоросійського слова уникали…
Рина
— Ти ж казала, що він у дядька Тараса вдався.
Мати
— Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він… Раптом дзвінок. Приїхав дядько Тарас.
Мати   й   Мазайло   (з жахом)
— Що?
Не пускай його! Скажи — нас нема. Нас арештовано!

9

Дядько Тарас (на дверях)
— А де тут у вас ноги витерти? Всім як заціпило.
Тарас:
—  Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї… Тільки й слави, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєш по-нашому, всяке на тебе очі дере… Всяке тобі штокає, какає, — приступу немає. Здрастуйте, чи що!

ТРЕТЯ ДІЯ

1

Третього дня Рина зустріла Улю на порозі і повідомила, що настав вирішальний день: тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію про зміну прізвища. Мокій же запросив комсомольців. Що з цього вийде — не знає, мабуть, один жах. Добре, говорить, що брат хоч з дядьком посварився за стрічку, за якийсь там стиль, від самого ранку гризуться.
Чути Мокіїв голос: «Вузьколобий націоналізм! Шовінізм усе це». Дядько у відповідь: «Не шовінізм, бельбасе, а наше рідне, українське!»
Потім Рина взялася розпитувати Улю, як у неї просувається справа із закохуванням Моки.
Рина
…Невже ще й досі не прикохала? Невже нічого не вийде? Невже тьотя Мотя правду каже, що тепер Мокія і взагалі мужчину лише політикою і можна обдурити?
Ул я (новим якимось голосом)
— Нічого подібного! Ах, Рино!.. Ти знаєш, як по—українському кажуть: ночью при звьоздах не спітся?
-Ну?
— Зорію. Правда, прекрасно звучить?
Рина
—  Це ж ти до чого?.. Та невже ти… Невже ти, Улько, замість закохати Мокія, ти сама ним, ідійотко, закохалася?
Уля (зашарілася)
—  Ні, ні…
Рина
— Признавайся, Улько, щоб я по—дурному надій не плекала… Ти мені скажи, прикохаєш ти його, одвадиш од українських усяких дурниць, пригорнеш його на свій, себто на наш бік?.. Улю! Ще раз молю тебе і благаю!.. Уговтай Моку, ні — власкай його, улести, укохай!.. Затумань йому голову, захмели, щоб як п’яний ходив!..
— А знаєш, Рино, жінка по—вкраїнському «дружиною» зветься?
— Ну?
—  І знаєш, «дружина» — це краще, як «жінка» або «супруга», бо «жінка» — означає «рождающая», супруга ж по—вкраїнському — «пара волів», а «дружина»… Ось послухай: рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько…
Або по—вкраїнському — одружитися з нею… Це ж не те, що «жениться на ней», розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею… Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як «жениться на ней», — ти чуєш?
Рина
— Дуреля ти… Та це ти вже, я чую, одМоки набралася! Бачу, він тебе, а не ти, на такі фантазії навів. Чую — він тобі такого наказав, начитав…
Уля хотіла виправитись:
— Ні, Ринко, я вже сама про це вичитала…
Рина (до неї)
— Са—ма?!

2

З Мокієвих дверей задом вийшов дядько Та р я с
—  Нехай ми шовіністи, нехай… Проте ми рясейіщши в нашій мові ніколи не заводили, а ви що робите? …Є СВОЇ СЛОВО «універсал», а ви «маніфесте» заводите… Рідне слово «пристрій» нн на «нітрат» обернули, а забули, як у народній мові про це говориться? Що (Чи пристрою і блохи не вб’єш, забули, а ви думаєте апаратом, га? По галетах читаю — слово «просорушка» за «шеретовку» править, і це така українізація, питаюсь, га? Самі ви ще не шеретовані, і мова ваша радянська нешерстована… [шеретувати — очищати].
Мокій
…Годі! Не заважайте. Тепер треба її із заліза кувати. Із сталі стругати…
Суперечка закінчується тим, що Мокій, зачиняючи двері, прибив дядькові носа і ще раз обізвав шовіністом.

3

Увійшли тьотя Мотя, Мазайлиха, Рина, Уля.
Дядько Та р а с (не помітивши їх)
—  Українізатори! А чого б головного командувателя війська України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перекласти? Хіба б не краще виходило? Здрастуйте, козаки! Здоров був, пане головний отамане або й гетьмане!
Помітив тих, що увійшли.
…По—їхньому, бачте, краще виходило: здрастуйте, товариші козаки! Здоров, здоров, товаришу головний отамане!.. Чули таке?
Тьотя   Мотя
— Та як вони сміють до наших козаків якдо своїх товаришів звертатись?
Дядько
— А я ж про що кажу?

4

Увійшли Мазайло, Баронова—Козино.
Тьотя Мотя (доМазайла)
—  Та ще й по-українському. Всі козаки говорили по—руському. Донські, кубанські, запорозькі. Тарас Бульба, наприклад..
Дядько Тарас (витріщивсь)
— Хто?
Тьотя
— Тарас Бульба, Остап і Андрій — і я не знаю, як дозволив наш харківський Наркомос виступати їм і співать по-українському, та ще йде?.. У городській опері. Єто… Єто ж просто безобразіє!
Дядько Тарас аж отетерів, здивовано перепитував: «Говорили по-московському?» На що тьотя відповіла: «А ви думали, по-вашому, по—хохлацькому?»
Дядько   Тарас
—  Тарас Бульба?.. Ніколи в світі! Тільки по—вкраїнському! Чуєте? Виключно по—вкраїнському…
Тьотя   Мотя
— Єтого не может бить!
—  Га?
— Єтого не может бить!
— Доводи?
— Доводи? Будь ласка, — доводи. Да єтого не может бить, потому што єтого не может бить нікада.
Тьотя
—  Отак ви скоро скажете, що й Гоголь говорив, що й Гоголь ваш?..
Дядько
— Він не говорив, але він… боявся говорити. Він — наш.

5

Увійшли комсомольці: один з текою [папкою], другий, чубатий і міцний, з футбольним м’ячем, і третій — маленький, куценький, з газетою.
Вони роздивляються і обмінюються репліками: «Та—ак. Обставинки суто міщанські», «Чи варто й ув’язуватися?..», «Парень просив — треба помогти…»
Увійшов Мокій
—  Невже прийшли? Спасибі!.. А я, бачте, заховався отут із своєю укрмовою… Сиджу сливе сам удень і вночі та перебираю, вивчаю забуту й розбиту, і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! Щоб не пропало, знаєте, щоб пригодилось воно на нове будування. Бо, знаєте, вивчивши мову так—сяк, нічого з неї прекрасного й цінного не складеш… От… Сідайте! Зараз почнемо.
Аренський
— Занадто захоплюється мовою.
— Боліє. Питання — чого?
Той,   що   з   м’ячем
— А того, що ти не болієш нею. І тільки псуєш. Партія пише, пише — візьміться, хлоп’ята, за українську культуру, не бузіть з мовою, а ти що? Ще йдосі «Комсомольця України» не передплатні). Парнютреба помогти! Парня треба витягти!

7

Сторінки: 1 2

           

Від партнерів

загрузка...