Warning: Illegal string offset 'id' in /home/schoollit/data/www/schoollit.com.ua/wp-content/themes/schoollit1/header.php on line 4

Warning: Illegal string offset 'id' in /home/schoollit/data/www/schoollit.com.ua/wp-content/themes/schoollit1/header.php on line 4

Warning: Illegal string offset 'id' in /home/schoollit/data/www/schoollit.com.ua/wp-content/themes/schoollit1/header.php on line 4
Виноски з "Енеїди" | Усе для ЗНО з укр. літ

Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

Виноски з «Енеїди»

«Енеїда» На одну сторінку

ЧАСТИНА ПЕРША

1. Еней — один з героїв античного міфу про Трою. Син Анхіза, царя міста Дардана в Малій Азії, і богині Венери. Після зруйнування греками Трої поплив, виконуючи волю богів, до Італії і після ряду пригод, що склали зміст “Енеїди” римського поета Публія Вергілія Марона, поклав початок Римській державі.

Троя (або Іліон) — стародавнє місто-держава в Малій Азії, в районі протоки Дарданелли. У кінці XIX ст. німецький археолог Генріх Шліман шляхом розкопок встановив місце, де стояла Троя. Оспіваний в “Іліаді” Гомера похід греків на Трою, здобуття і зруйнування ними міста відбулися у XII ст. до н. е.

Осмалених, як гиря, ланців — троянці вискочили з палаючого рідного міста, тому — осмалені. Гиря, гирявий — коротко острижений, взагалі: негарний, непоказний.

Ланець — гультяй, розбишака. Лайливе слово, неодноразово зустрічається в творах Івана Котляревського. Походить від ландміліція (нім. Diе Lапdmilitiа] -> ландець — >- ланець. Ландміліцією були названі сформовані за указом Петра І від 2 лютого 1713 р. війська з розміщених на території України полків регулярної російської армії і спеціально навербованих солдатів для несення охоронної та сторожової служби (див.: Полное собрание законов Российской империи с 1649 г. — Спб., 1830. — Т. 5. — С. 13). Пізніше кількість ландміліцейських полків була збільшена. В 1722 р. до ландміліції була зарахована деяка частина українського козацтва. В наступні роки ландміліція не раз переформовувалась, в 1736 р. за поданням генерал-фельдмаршала Мініха була названа Українським міліцейським корпусом і мала в своєму складі двадцять кінних полків. У 1762 р. імператор Петро III наказав іменувати цей корпус просто Українським, і з того часу назва “ландміліція” офіційно перестала вживатися. В 1770 р. Український корпус був злитий з регулярною російською армією. Особливий податок, який платило населення України на утримання ландміліції, був скасований тільки на початку XIX ст.

2. Юнона — в римській (Гера — в грецькій) міфології — дружина Юпітера (Зевса), покровителька жінок, покровителька шлюбів. Під час Троянської війни була на боці греків і переслідувала троянців, залишилася їхнім ворогом і після падіння Трої.

3. Венера — в римській [Афродіта — в грецькій) міфології богиня краси і кохання, дочка Зевса. Одна з легенд про Венеру — її любовне захоплення троянцем Анхізом, до якого богиня з'явилась на гору їда у вигляді пастушки і народила від нього сина Енея. Під час війни з греками допомагала троянцям.

Парис — один з синів троянського царя Пріама, дядько Енея з боку батька, призвідець пагубної для його батьківщини війни з греками. За античною міфологією, до Париса з'явилися три богині — Гера, Афіна, Афродіта (відповідно у римлян — Юнона, Мінерва і Венера) — й попросили бути суддею у суперечці за яблуко, яке мусило дістатися найвродливішій з них. Гера обіцяла віддати йому у володіння велике царство — Азію, Афіна обіцяла славу полководця, Афродіта — найпрекраснішу жінку на землі. Парис віддав яблуко Афродіті. При її сприянні викрав у одного з грецьких царів Менелая дружину — прекрасну Єлену, що й послужило приводом для Троянської війни.

Путивочка — сорт невеликих круглих яблук.

4. Геба — дочка Юнони і Зевса, під час бенкетів підносила олімпійцям напитки богів — нектар і амброзію.

Ґринджолята — зменшене від ґринджоли — низькі й широкі сани з боками, що розширяються від передка. Також — маленькі дитячі санчата. Розкована гра неоднозначністю слова, часте вживання слів, серйозний зміст яких містить в собі гумористичний заряд — суттєва прикмета стилю “Енеїди”. Богиня на дитячих саночках!

Павичка — коняка павиної масті, також — зменшене від лава. У римлян пава — птах Юнони. Добрий знавець народного побуту, художник Василь Онисимович Корнієнко в ілюстрації до “Енеїди” Котляревського (1909) витлумачив павичку буквально: запряжена в шлею пава, як лебідь у відомій байці, летить у небесах поверх хмар, за нею на ґринджолах — Юнона. В лібретто до опери “Енеїда” Миколи Карповича Садовського сцена відвідин Юноною бога вітрів Еола відкривається словами: “З верховини Олімпу спускаються саночки, запряжені павичкою. В саночках сидить Юнона, убрана в старосвітське убрання...” І далі: “Юнона сідає знову на свої саночки і злітає на Олімп” (Лисенко М. Зібр. творів: У 20 т. — К., 1955. — Т. 7. — С. 44). Для оперної умовності птах в упряжці пасує. Одначе чому Юнона виїздить саме на санях, а не на якомусь колісному екіпажі, як у перших двох виданнях поеми? Справа у тому, що в XVII — XVIII ст. і навіть пізніше сани широко застосовувалися не тільки зимою, а й у літню пору, надто в болотистих і лісистих місцевостях. До того ж, що в даному разі головне, їзда на санях вважалася більш почесною, ніж на колесах, тому знатні особи, насамперед духовного сану, при парадних виїздах, безвідносно до пори року, віддавали перевагу саням (адже богиня Юнона їде до бога Еола).

Кибалка — старовинний жіночий головний убір у вигляді високої пов'язки на голові, з двома довгими кінцями, які спадали на спину. Носили тільки заміжні жінки.

Мичка — пучок приготовленого для пряжі волокна конопель або льону. Один кінець насадженої на гребінь мички звисав, мов коса, вниз, і з нього пряля сукала нитку. Тут: пасмо волосся, що вибивалося в молодиці з-під кибалки, або взагалі коса. З'являтися на людях з відкритою косою, чи навіть пасмом волосся, що виглядає з-під головного убора, заміжній жінці не годилося.

Взяла спідницю і шнурівку — тобто спідницю і керсет, старосвітський жіночий убір. Керсет не мав рукавів, його одягали поверх вишиваної сорочки, стягували спереду при фігурі шнурівкою. Одягали тільки разом з спідницею. І спідницю, і керсет шили по можливості з кращих, яскравих тканин, прикрашених усами (див. коментар: І, 14), та ін.

Еол — бог вітрів, жив на плавучому острові Еолії.

5. Поставила тарілку з хлібом — коли молодиця йде в гості, то, за звичаєм, вона дарує хазяїнові хлібину, притому спечену у власній печі.

6. Суціга — собачий син, розбишака, пройдисвіт.

7. Дей же його кату! — вигук, що означає подив з досадою. За значенням близький до: “Ти глянь! Така досада!”

Імена вітрів з античної міфології: Борей — холодний північний або північно-східний вітер. Нот — теплий південний вітер, тиховій. Зефір — західний весняний вітер, який приносив дощі. Евр — східний або південно-східний вітер, який приносив засуху.

8. Трістя — трясовина, грузьке болото. Іван Франко до записаної у рідних Нагуєвичах примовки “Іди в трістьи та в болото!” додав пояснення: “Трістє тут у значенні тростина, що росте на болоті” (Франко. Приповідки. — Т. 3. — С. 225).

Чвирк — залишок після вторинної перегонки горілки.

10. Півкопи — двадцять п'ять копійок. Еней пообіцяв дати Нептуну хабара — півкопи. Для бога Нептуна (в “Енеїді” боги — переодягнене вище панство, знать) та й для пана Енея півкопи — мала сума. Цим самим підкреслювалася скаредність і жадоба Нептуна до грошей. В другій частині поеми, влаштовуючи поминки по батькові Анхізові, Еней кидає півкопи в дарунок простолюдинові (“З кишені вийнявши півкіпки, Шпурнув в народ дрібних, як ріпки”). Отже, і згадана сума хабара богові моря розрахована на комічний ефект. А яка була реальна ціна грошей на Україні в другій половині XVIII ст.? Певне уявлення дають, приміром, збережені в архівах описи та оцінка в грошах майна козаків і селян Менської та Борзненської сотень Чернігівського полку, знищеного пожежами у 1766 р. Описів чимало, ціни на ту саму річ, будівлю, тварину вказані багато раз, причому в різних селах. Вони такі: хата рублена з сінями і прикомірком — від 10 до 25 крб., комора рублена — 3 крб., віз під коней — 40 — 50 коп., плуг — 12 коп., відгодована свиня — 1 крб. 50 коп., вівця — 50 коп., гуска — 10 коп., курка — 2 коп., кожух звичайний — 1 крб. 20 коп., смушева шапка — ЗО коп., чоботи — 20 — ЗО коп. (Див.: Сумцов Н. Ф. К истории цен в Малороссии /К. с. — 1887. — Т. 7. — Кн. 2. — С. 696 — 697). Звичайно, вказані ціни порівнювати з сучасними не можна. Інша доба, інша економічна система, інші виміри.

11. Дряпічка, дряпіжник — той, хто оббирає кого-небудь, здирник. Походить, певне, від слова драпач — шаповал, який очищає виготовлену шкіру від шерсті дротяною щіткою.

12. До ляса — польський ідіоматичний вислів, що означає втечу.

Світелка — невелика світлиця, парадна кімната в хаті, будинку.

13. Шальовки, шалівки — тонкі, неширокі дошки, якими оббивають (шалюють) стіни, стелю, дах. Означення соснові — один із зразків точної передачі Котляревським життєвої правди. Шальовки кращі — соснові. Просякнуті живицею, вони порівняно стійкі проти гниття.

Лемішка — див. коментар: І, 27.

14. Дудка — див. коментар: І, 28.

Очіпок — головний убір заміжньої жінки у формі шапочки, інколи з подовжнім розрізом ззаду, який зашнуровують, стягуючи сховане під ним волосся. Венера, так само як і Юнона, одягла святковий убір української молодиці, але вже інший, вишуканіший, яскравіший, як подобає богині краси й кохання, та ще й молодшій за віком від Юнони. Замість аскетичної кибалки, що лишає відкритим тільки лице, у неї грезетовий, тобто парчевий, очіпок.

Кунтуш з усами люстровий (люстрин — дорога шовкова тканина з глянцем; уси — нашивками із золотої і срібної тасьми). Кунтуш — верхній жіночий одяг. Мав одкидні й розрізні рукава, так звані вильоти. Жінки могли носити кунтуш і зовсім без рукавів. Він мав вилоги на грудях, у талії щільно стягувався гапликом без пояса.

Ходить на ралець — по нарочитим [помітніших] праздникам ходить на поклон с подарками (К.). Венера хоча і йде до Зевса “на ралець”, проте не бере з собою хліба і не веде мови про подарунки, як це робила Юнона під час відвідання Еола (І, 4). Ритуали під час відвідання рідного батька — не обов’язкові, а давати хабара — суперечить життєвій правді. Натомість вона бере батька слізьми.

15. Зевес — у грецькій міфології (у римській — Юпітер] бог грому і блискавки, найстарший між небожителями. В “Енеїді” Котляревського інколи фігурує під іменем Йовиш, на польський лад.

Сивуха — звичайна, невисокого гатунку горілка, недостатньо очищена.

Восьмуха — восьма частина кварти (близько 125 грамів).

Кварта — кухоль, десята частина відра (К.). У добу феодалізму на Україні, навіть у кінці XVIII ст., після ряду заходів уряду Російської імперії по уніфікації мір і ваги, спостерігається їх велика різноманітність. Іноді просто неможливо перевести давню міру на сучасну систему мір. “…Не тільки кожне місто і містечко, але навіть багато продавців мали свої особливі міри. Так… для міряння рідини служили: відро, відерце, кварта, яких містилося в казенному державному відрі 24. Зустрічається також міряння куфами, барилами, носатками, але ці останні були власне не мірами, а посудиною тільки приблизної величини, так, наприклад, куфа містила 18 — 40 відер” (Попытка к уравнению мер и веса в Малороссии XVIII в. /К. с. — 1889. — № 7. — С. 231).

Ійон — бач.

У свинки грати — Микола Гоголь так описує цю гру: “На утрамбованій і твердій землі стають у коло; кожний перед собою має ямку, в яку тикає кінцем палиці. Посередині кола трохи більша ямка, в яку той, що перебуває за колом, гонить теж палицею м’яч. Ті, хто стоять колом, намагаються не пустити м’яча в ямку посередині. Але, відбиваючи його палицею, кожний повинен зараз же ткнути її на своє місце, бо той, хто пасе свиню (гонить м’яч), заволодіє місцем, ставлячи у вільну ямку свою палицю, а хто ґавив, — буде замість нього гонити м’яч” (Гоголь Н. В. Полн. собр. соч. — М., 1952. — Т. 9. — С. 512).

16. Згідно з “Енеїдою” Вергілія, Енеєві було призначено стати засновником міста Рима і могутньої Римської держави, основоположником великої династії правителів.

Як. вернеться пан хан до Криму — тобто, ніколи того не буде. Кримське ханство було ліквідоване і приєднане до Російської імперії 8 квітня 1783 р.

Нар.: Як хан долізе до Криму (Номис. — С. 109).

17. Я в правді так твердий, як дуб — порівняння бере початок у язичеській міфології. У стародавніх греків дуб — дерево Зевса, у римлян — Юпітера. Відповідно в язичників-слов’ян дуб пов’язаний з культом бога грози і блискавки — Перуна.

18. Дідона — за античними легендами, фінікійська царівна, яка заснувала місто-державу Карфаген на африканському узбережжі Середземного моря.

Мосць — величність.

Іди, небого — тут у значенні: сердешна, бідолаха.

Понеділкувати — поширений у давні часи звичай постити в понеділок.

У цей день не виконували важкі роботи й такі, що вимагали тривалого часу, наприклад прядіння. Понеділкували тільки одружені жінки. Але вже на початку XX ст. відомий український етнограф Микола Сумцов констатував відмирання цього звичаю: “…Додержання посту в понеділок… нині місцями практикується старими жінками з приурочуванням давнього звичаю до святого понеділка” (Сумцов Н. Бытовая старина в “Энеиде” Й. П. Котляревского: Сб. Харьк. историко-филолог. о-ва. — Харьков, 1905. — Т. 16. — С. 155).

20. “Голе троянство” геть вибилося із харчових запасів. Вперше і востаннє за весь час їхнього мандрування Котляревський не називає наїдків, а говорить просто “чогось попоїли”.

21. У цій строфі подається характеристика Дідони. Ні тут, ні далі Котляревський прямо не зображає і не називає її царицею. Перед нами — українська молодиця, вдова заможного пана середньої руки. Спосіб характеристики Дідони, як і інших персонажів “Енеїди”, — це перелік рис, якостей, у даному разі тільки позитивних, які складають той характер. Перша оцінка дещо побіжна: “розумна і моторна”. Потім, звернувши нашу увагу на Дідону, оповідач розгортає ширшу характеристику. Йде ряд означень: “трудяща”, за ним — паралельне означення-синонім у вищому ступені: “дуже працьовита”. Далі — ще позитивні риси: “весела”, “гарна”. Як бачимо, змальовано народний ідеал молодиці. Найважливіша прикмета того ідеалу — працьовитість. З шести означень ідеалу жінки працьовитості відведено два, одне з них у вищому ступені (єдиний у строфі прикметник вищого ступеня). Звернімо увагу: на останньому місці — “гарна”. У щойно змальованих образах Венери і Юнони майже все зосереджено на зовнішності, уборах, а тут бачимо зовсім інше. Убори Дідони будуть не менш уважно й любовно виписані далі, тут же йдеться виключно про моральні якості, вдачу, життєві обставини. Дуже багато буде важити для Дідони прибуття троянців, надто великі надії пов’язує цариця та її близькі з появою Енея. Перед потенціальним женихом насамперед викладається найважливіше з народного погляду — якості молодої вдови як людини і хазяйки. Далі в усій поемі таку пильну увагу до моральних рис, особистої вдачі зустрінемо тільки один раз — при змалюванні майбутньої дружини Енея Лависі, народного ідеалу дівчини на виданні. А тепер звернімо увагу на означення “сановита”, яке стоїть після “веселої”, “гарної”, замикаючи перелік достоїнств Дідони. Справа в тому, що воно не зовсім прикладається до українського народного ідеалу жінки, взяте з іншого смислового ряду. В “Словнику української мови” зафіксовано два значення слова сановитий: 1) який має високий сан, чин; 2) показний, величний з вигляду. Тільки тут, в одному з семи означень-похвал Дідона наближається до цариці. Воно було б на місці у ряду: “мудра” (“розумна” має більш практичний, житейський відтінок), “могутня”, “милостива” і т. ін. Чому ж слово “сановита” опинилося в чужому для нього лексичному оточенні? Справа в тому, що перед нами — травестія. Взяте з іншого (царського, великопанського) шару лексики, поняття в невластивому йому оточенні створює певний комічний ефект. Воно заховалося в самому кінці останнього рядка характеристики і ненав’язливе, ледве помітно виглядає звідти, мов краєчок царської мантії з-під плахти молодиці. На ідеал української жінки падає травестійно-гумористичний відсвіт, весь він немов пройнятий любовно-іронічним усміхом автора. Наступне слово “бідняжка” ніби маскує, а насправді підсилює гумористичний мотив — сановита бідняжка!

22. Звертаючись із запитаннями до троянців, Дідона перелічує різні види мандрівок людей у давні часи. Передовсім згадано чумацькі валки на Дон та у Крим. Як відомо, основним товаром чумацького промислу в ці краї були сіль і риба. Потім названо переселення з одного краю України в інший (“виходці-бурлаки”). На початку 90-х років XVIII ст. частина запорожців частково сушею, частково морем переселилася на “подаровані” царицею Катериною II землі між річками Кубань і Єя, утворивши там Військо чорноморське. Здогади, що Котляревський в мандрах троянців відбив і цей історичний епізод, не мають реальних підстав. Нарешті — мандри на прощу до Києва, Почаєва та інших місць паломництва.

23. Мана — привид, міраж. Ману пускати — дурачити, морочити.

Вирва — викуп, який бере на весіллі з нареченого брат молодої. У переносному значенні також — хабар. В три вирви — дати відкупного в потрійному розмірі, синонім до “втришия прогнати”.

24. Постоли, також личаки — простонародне взуття з цілого шматка шкіри без пришивної підошви, яке звичайно взували з онучами, прив’язуючи до ніг мотузками чи ремінцями (волоками).

Кожух — верхній чоловічий одяг, звичайно з непокритої тканиною овечої шкури, хутром до середини, довгий, з великим коміром.

Свита — простонародний верхній одяг з домотканого сукна.

Пеня — напасть, біда.

25. Тогді Великдень був би нам! — до фразеологізму “Великдень раз у рік” Іван франко дає таке пояснення: “Се одно з найбільших, а у нашого народа таки найбільше свято” (Ф ранко. Приповідки. — Т. 3. — С. 398).

26. Піл — широкі, грубі дошки, покладені в хаті між піччю з того боку, де черінь і припічок, та протилежною стіною. Піл служить ліжком і лавою. Ширина його — близько двох метрів, щоб упоперек могла вільно лягти доросла людина.

І їли сім’яну макуху — макуха — вижимки чи збой з конопляного сім’я, вживали як десерт або легку закуску.

27. З полив’яних мисок — з мисок, покритих зсередини поливою, особливим склоподібним сплавом.

Свинячу голову до хріну — ритуальна страва. У слов’ян-язичників дикий кабан (вепр) уважався священною твариною, його приносили в жертву богам, починали з нього, як ритуальної страви, трапезу. Потім поряд з дикою або на зміну їй прийшла домашня свиня. Таке ж ритуальне значення мала страва з домашньої птиці, зокрема індика. З вепром пов’язаний культ верховного бога Перуна, з домашньою птицею — культ життєдайної, плодоносної матері-землі (див.: Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. — К., 1982. — С. 52 — 53). Спосіб приготування: “Свинячу голову очистити, вимити і поставити варитися; натерти хріну, зажарити його з маслом, покласти туди борошна, розвести трішки бульйоном, покласти сметани і закип’ятити з невеликою кількістю солі; вийняти зварену голову, відділити від неї нижню щелепу і подавати” (Маркевич. — С. 162).

Локшину на переміну — говорять ще “на переміжку” — про легші страви, які подають між м’ясними.

Локшина — “замісити пшеничне тісто на яйцях, розкачати в тонкий корж, нарізати вузькими смужками і зварити у воді з маслом або на молоці” (Маркевич. — С. 157).

Куліш — густа юшка з пшона. “Змити крупу або пшоно в горшку, залити водою і зварити з олією, коров’ячим маслом або свинячим салом” (Маркевич. — С. 153).

Лемішка — “піджарити гречаної муки, розвести її солоним кип’ятком; скласти в горщик, поставити в піч на одну годину; подавати з піджареною на коров’ячому маслі або на олії цибулею” (Маркевич. — С. 156).

Зубці — кутя з очищених зерен ячменю, зварена з потовченим і пересіяним на сито конопляним сім’ям.

Путря — “зварити кутю з ячменю; викласти її в ночовки, обсипати житнім солодом, добре перемішати, викласти в діжечку, залити солодким квасом, поставити в тепле місце на добу” (Маркевич. — С. 157).

Кваша — колись одна з популярніших страв (“борщ, каша, третя кваша”). “Взяти житнього борошна, гречаного і солоду, висипати в діжечку, розмішати горячою водою (але не кип’ятком), дати півгодини або годину побродити; добре закип’ятити другу воду і розводити на смак, щоб було рідше або густіше, хто як любить; поставити на печі на тепле, щоб прийняло кислоту, тоді варити в горшку і подавати” (Маркевич. — С. 156). В квашу також часто кладуть для смаку і гостроти сушені груші, сливи чи якісь інші фрукти.

Шулики — порізані на невеликі кусочки пшеничні коржі, залиті розведеним медом разом з м’ятим у макітерці маком. Наїдки тут і у всіх подальших картинах бенкетування троянців автор перелічує в тій послідовності, у якій їх подавали на стіл. Звичайно, останніми подавали солодкі страви, послідовно: путря, кваша, шулики, причому кожна наступна страва була солодша за попередню. Хотілося б звернути увагу на шанобливе ставлення в той час до їжі. Під час святкового бенкетування козаки могли кидати в грязь і топтати дорогі убори, сипати грішми, але ніколи не могли собі дозволити зневажливого ставлення до хліба, їжі взагалі. І обідаючи після тривалого морського походу, і бенкетуючи цілими днями, троянці все підбирають, “як на вечері косарі” (IV, 29). Адже не годилося ставити на стіл чергову страву, коли в мисках ще залишалася попередня. Цікаво, що Котляревський у “Енеїді” жодного разу не згадує картоплі, хоч її за життя письменника почали культивувати на Україні. Досить швидко вона вийшла в число головних городніх культур. У “Салдацькому патреті” (1833), перелічуючи виставлені на ярмарку овочі, Квітка-Основ’яненко називає і “картохлі, що вже швидко хліб святий з світу божого зженуть”.

28. За панським столом, можливо, кожен гість мав кубок. Одначе за давньою народною традицією обносили і частували всіх гостей по кругу однією чаркою. В народних звичаях живе цілий кодекс правил, хто і в якій послідовності підносить гостям чарку, з кого починати частування.

Мед, пиво, брагу, сирівець — названі найдавніші відомі в нас напої. Перелік по низхідній, від кращого до найдешевшого — сирівцю, єдиного в цьому ряду безалкогольного напою.

Калганка — горілка, настояна на калгані (трава, корінь якої вживається також у народній медицині).

Ялівець (Juniperus) — рослина родини кипарисових, росте кущами, рідше невеликими деревами. Він і зараз поширений на Україні. Використовується як декоративне дерево. Має гострий смолистий запах. Дим з ялівця (плоди і стебла тліють на гарячому вугіллі) має лікувальні властивості.

Горлиця — давній український танець. Танцюють парою: дівчина (“горлиця”) і парубок. Пісня до танцю часто варіюється, імпровізується залежно від обставин. У піснях такого типу тільки перший куплет рідко зазнає якихось змін. Подаємо ближчий до Котляревського в часі запис пісні, опублікований у 80-х роках минулого століття з приміткою: “Останні два куплети виконував Семен Степанович Гулак-Артемовський”, відомий український композитор і співак, автор опери “Запорожець за Дунаєм”.

Ой дівчина-горлиця

До козака горнеться;

А козак, як орел,

Як побачив, так і вмер.

Умер батько — байдуже,

Вмерла мати — байдуже,

Умер милий, чорнобривий,

Жаль мені його дуже.

І за батька “отче наш”,

І за матір “отче наш”,

За милого ж душу

Танцювати мушу

(Пісні, думки і шумки руського народу на Подолії, Україні і в Малоросії. — К., 1885. — С. 128).

Зуб — танок, який танцювали під сопілку. Один з різновидів сопілки називається “зубівка”.

Дудка, інакше “дуда”, “коза”, “волинка” — музичний інструмент, що складається з шкіряного міха і вставлених у нього двох, інколи трьох трубок. На одній, як на сопілці, грають мелодію, інші дають фон, незмінний тон (див. також коментар: І, 37).

По балках — танцю чи пісні під такою назвою виявити не вдалося. В перших двох виданнях “Енеїди”, здійснених без участі Котляревського, було: “Ой, ненько, на цимбалах грали”.

Санжарівка — темпераментний розгульний танець. Приспівки до “санжарівки”:

Ішли дівки з Санжарівки,

А за ними два парубки;

А собаки з маківок,

Гав-гав на дівок.

Ой дівчина кумина

Поїхала до млина.

Зачепила в сухий пень

Та й стояла цілий день.

Продай, мамо, дві корови,

Купи мені чорні брови,

На колодці стояти

Та на хлопців моргати.

Чом, чом боса ходиш?

Чому чобіт не заробиш?

Ой не жалуй дурнички,

Купи нові черевички!

(Закревский Н. Старосветский бандуриста. — М., 1860. — Кн. 1. — С. 75). У чотирьох “граючих” рядках 28-ї строфи першої частини “Енеїди” блискуче виявився дивовижний музикальний слух Котляревського (він грав на скрипці). Спробуємо проаналізувати звукову інструментовку рядків. Тут необхідне вдумливе вчитування в текст, вслухування в мелодію і наростаючий темп.

“Бандура горлиці бриньчала” — чуються перебори струн бандури в помірному темпі. “Сопілка зуба затинала” — прискорення темпу і підвищення тону; після двох “бринь” попереднього рядка (причому перше тихіше — “ба”, друге голосніше — “бринь”) — три такти сопілки, кожний голосніший попереднього: “со” (глухий приголосний і голосний), “зу” (дзвінкий приголосний і низький, приглушений голосний), “за” (той же дзвінкий приголосний, але вже в парі з високим голосним). “А дудка грала по балках” — вступає інструмент, голосніший, ніж два попередніх, з іншим забарвленням тембру, росте темп: після “ду-ду” ідуть варіації.

“Санжарівки на скрипці грали” — дальше підвищення темпу і тону. Завдяки нагромадженню дзвінких приголосних та свистячих рядок немов зіграний на скрипці. Вслухаймося у вступні акорди: “с”, “н”, “ж” — на два такти — “ду-ду” — три перебори пальців скрипаля, три порухи смичка. Звернімо увагу на те, що інструменти починають звучати у певній наступності. Першою — порівняно неголосна бандура, за нею голосніша — сопілка, потім ще голосніша — дудка. І нарешті всіх покриває цариця музики скрипка. Народним танцям властивий органічний синкретизм, єдність ритму танцю, музики, співу. Пісня для танцю втілює його ритм і дух, без нього вона, як і без мелодії, за висловом Лесі Українки, “тільки наполовину жива”. Одяг, в якому виходять на круг, а особливо взуття (“Дам лиха закаблукам, Закаблукам лиха дам! Дам лиха закаблукам, Дістанеться й передам”) часто фігурують в піснях до танцю, і не просто так, до слова, а тому, що вони є неабиякою складовою частиною святкового дійства. Демонструють не тільки силу і вправність у танці, а й одяг, убори. Недарма дробушкам, чоботам і свиткам присвячений окремий рядок коментованої строфи.

Дробушка — жіноча картата плахта, вважалася особливо нарядною. Плахта — верхній одяг типу спідниці, зроблений із двох, зшитих до половини кусків картатої шерстяної тканини. Святкове вбрання. З народної пісні:

Вийди, вийди, молодице, з відром по водицю,

Нехай же я подивлюся на плахту-дрібницю.

(Собрание русских народних песен с их голосами. — СПб, 1805. — С. 182).

29. Проворну, чепурну і гарну — народний ідеал дівчини, прикмети названі в порядку їх важливості. Пор. змалювання молодиці Дідони (І, 21), дівки на виданні Лависі (IV, 21 — 22).

Юпка — верхній жіночий одяг у вигляді довгої корсетки, переважно з рукавами. За призначенням близька до сучасного легкого демісезонного пальта чи плаща.

Запаска — жіноче вбрання, що заміняє спідницю. Кусок чорної, звичайно шерстяної тканини (власне запаска) обвивався кругом стану так, щоб кінці його сходилися попереду. Поверх запаски у вигляді фартуха був кусок тканини синього кольору (попередниця). Запаску і попередницю підперізували червоним поясом. У Ганни запаска з фланелі (франц.flanelle) — дорогої фабричної тканини. Святкове вбрання її, так само як Дідони та Енея, пошито не з домотканого полотна та сукна, а з купованих тканин, що в ту пору могли дозволити собі тільки заможні люди.

Стьонжки, стьожки — кісники.

Ковтки — сережки.

Третяк — потрійне притоптування в танці. Часто викликають у танець, особливо дівчата, не словами, а танцем. Вихилясом — танцюють, нахиляючись то вправо, то вліво, приваблюють, розпалюють свою пару, заглядають їй в очі, викликаючи на круг. Чому в танець з Енеєм іде не Дідона, а її молодша сестра, дівка Ганна? Тому що молодицям та ще вдовам не годилося танцювати разом з дівчатами та парубками, тим більше не годилося вдові з першого знайомства припрошувати до танцю парубка. Прийнято, розпочавши, танцювати до тих пір, поки грають музики. Вийти з танцю раніше, особливо парубкові, означало показати слабість. Хто доведе свою пару до найбільшої втоми — той кращий танцюрист (див.: К. с. — 1898. — Т. 61. — Кн. 4. — С. 10 другої пагінації).

30. Гоцак — те саме, що тропак — народний танець.

Гайдук — народний танець. Садив гайдука — танцював навприсідки.

Не до соли — примовка “Тепер мені не до солі” пішла від народного оповідання, відомого у варіантах. Наводимо поданий у “Трудах” Павла Чубинського, підготовлених у 70-х роках минулого століття: “Послав батько сина за сіллю, дав йому гривню грошей. Купив син солі, скільки було сказано йому, ще шага й виторгував з тих грошей; всипав сіль у заполу та й іде додому. По дорозі був шинок, а в шинку тому гра музика, люди танцюють, аж діл гуде. Надійшов туди наш парубок і дуже йому заманулося потанцювати, а в кишені шаг мулить.

— Музико, грай мені одному! — погукнув парубок, віддав того шага і почав танцювати, аж хата мала, а він закида ноги, і вприсідки, і через ногу, усяк було. Затанцювався парубок, а сіль потроху сиплеться з заполи. Що майне він ногою, то сіль так і поросне по хаті. А люди стоять округи та й приказують йому саме під ногу, мов знарошне приграють:

— Ой, парубче, сіль сиплеться, ой, парубче, сіль сиплеться!

А парубок зайшовся так, що й себе не тяме, та все їм:

— Тепер мені не до солі, коли грають на басолі! Тепер мені не до солі, коли

грають на басолі!

Ходив, ходив парубок, поки аж відтанцював свого шага. Стала музика і він став. Глянув — аж сіль уся на долівці, ще сам він і порозтирав її ногами.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9

           

Від партнерів

загрузка...

 

Warning: Illegal string offset 'id' in /home/schoollit/data/www/schoollit.com.ua/wp-content/themes/schoollit1/footer.php on line 4

Warning: Illegal string offset 'id' in /home/schoollit/data/www/schoollit.com.ua/wp-content/themes/schoollit1/footer.php on line 4

Warning: Illegal string offset 'id' in /home/schoollit/data/www/schoollit.com.ua/wp-content/themes/schoollit1/footer.php on line 4