Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Рано ще. Сонце тільки що схопилося, та таке пекуче, сердите, мов хто не дав йому виспатись. Аж душно піщанам. Стоять вони на цвинтарі, гомонять. Коли, трохи згодом, на шляху щось закуріло. зателенькав голосний дзвінок. Серце у кожного на хвилиночку стало, а далі — дужче затіпалось. Попритихали усі; послали очі на шлях. «Пру-у!» Коні спинились коло брами. Громада заворушилась, затовпилась. Кожен знав, хто то приїхав, і кожен посувався вперед своїми очима побачити.

З повозки вискочив генерал, як слід генералові: у мундирі, в палєтах, срібний пояс з китицями стягував тонкий перехват. За генералом виліз з повозки якийсь панок — низенький, старенький, згорблений трохи, а за панком — Лейба, генеральський жид. Москалі вистроїлись недалеко за цвинтарем, на вигоні. Генерал перш усього підійшов до них, привітався. Москалі йому загелкали, мов індики. Далі послали Лейбу за батюшкою — молебень служити. Батюшка — як з землі виріс. Одправили й молебень. Тоді старенький панок, що з генералом приїхав, давай піщанам вичитувати: за які й за які послуги «пожалували» їх генералові та хто з них записаний в «козачий компут», а хто в генеральський «реєстр». Кожного хазяїна вичитував та викрикував… і не помилився! Козаків — тільки жменька; а генералових — повнісінькі Піски!

Як піднімуть тоді генералові баталію!. Де той і страх дівся?!

— Ми все, усе покидаємо!. дочиста усе!. грунти й хати, й худобу. підемо шукати іншого краю. кращої сторони. волі!!

Ґвалт, лемент такий — аж у дзвіниці гуде.

Козаки тим часом стали одрізнятись. Повиходили з гурту та й потягли додому, жінкам хвалитись, що їх тепер ніхто не займе, бо вони й діти їх довіку вільні.

Зосталися на цвинтарі одні генералові. Довго вони ґвалтували, кричали, що от зараз же таки все покидають та й підуть. Генерал давай їх утішати, що тепер вони йому не потрібні, що він їх не буде насильною роботою морити — на панщину ганяти.

— Ви мені давайте отого й того, по скільки там, та платіть чинш за землю, а там — живіть собі, як самі знаєте! Мені з вами не жити: моє місце у столиці. Що слід, оддавайте Лейбі: він у мене на хазяйстві зостанеться.

— Служилем ясновельможному пану, — увернув Лейба, перегинаючись, — з малих лят і бенде служіць до конця мжго жіця.

— Вєм, Лейбо, вєм! ти єстесь шляхетни жид, — одказав генерал.

— Так пристаєте? — обернувся знову до громади.

— Щоб ми платили за свою землю?. Щоб ми давали?. За віщо?? Ні зроду-віку! — закричала громада.

— Як знаєте. Коли не хочете платити, я вас пожену на панщину. Даю вам день — подумати: що для вас зручніше. Чуєте? Післязавтрього щоб я знав!

Та й поїхав собі. На цвинтарі піднявся ґвалт ще більший. Усі викрикували, що покидають. З тим і розійшлися.

Правда, деякі, гарячіші — душ, може, з десять — позабирали торби на плечі та й потягли шукати вільної сторони. А решта — зосталася. Куди його? як його? Воно б то тягу дати, п’ятами накивати, — та як глянуть вони на свої хати, садочками закрашені, на свої засіяні поля, що зеленіють навкруги села; як згадають, як біля них, мов біля дитини, свої руки ходили, як здумають прощатись з старим гніздом, де, мовляв, і вилупився, й вигодувався, зріс, і посивів, — з батьківськими могилами. Шкода їм стане рідної сторони; страшно невідомої, темної, як ніч, будущини. Та й зосталися — до слушного часу! Приїздить генерал.

— А що? як?

— Та ми вже вам, пане, дамо, чого там треба, — тільки не зачіпайте нас!

— Добре, хлопці! добре! Так би давно. Покірливе телятко дві матки ссе. От вам на могоричі — вийняв золотого, подав крайньому.

Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку підступити. Генерал помітив.

— Що тобі, Лейбо, треба? — питає.

— Hex ясновельможни пан бенде ласкав, — жеби хлопі нє єдней горальні нє будовалі, не теж жадней карчми не тржималі!

— Та ще, слухайте — ось що. Щоб ніхто з вас більше ні горілки не курив, ні шинкував! Ви мої — й шинок буде мій. Ось вам Лейба й горілки накурить.

Піщани почухали потилиці. Вони догадалися, що це тільки почалось — ось що!

Попрощався генерал з ними. Сідаючи у візок, гукнув: » Глядіть. бережіть мені Лейбу!» Та тільки його піщани й бачили.

Лейба зостався на хазяйстві. Через місяць прикотила в Піски велика-велика буда, — піщани зроду такої не бачили; а в тій буді — Лейбова жінка й жиденят з десятеро, одно одного менше. Генерал одібрав Лейбі, на край села .гуляще місце; за літо зоп’яв Лейба на високих стовпах будиночок і став шинкувати.

Пішло усе по-старому та по-давньому. Козаки й генералові жили собі в миру, спокійно, тихо; орали землю, засівали, жали, косили, молотили; збирали добро, худобу; діток плодили — рід ширили. Прийшло у Піски ще кілька душ захожих та й оселилось між селянами. Генералові давали Лейбі — чи то пак генералові — одсипного трохи, платили невеликий чинш, та самі собі й порядкували, як знали.

Звикли піщани до Лейби. Привик Лейба до піщан. Стали вони до Лейби в шинок ходити — могоричу пити. Козачі шинки обминали, бо в Лейби горілка дешевша. Став Лейба нужний чоловік на селі!

І Лейбі — нівроку! З довгополого, засмальцьованого, демикотонового балахону убрався Лейба в чорний ластиковий; і Сурка Лейбова ходила не такою зайолзаною, як приїхала; і Лейбові діти — не такі миршаві та шолудиві. в Лейби — не знать, де він й узяв її, — і коза з козенятком; біля Лейбової корови ходить уже наймичка Гапка; завів Лейба й пару шкапійок. Зажив Лейба з піщанами. сказав би: як у Христа за пазухою, — коли б Лейба у Христа вірив. А то Лейба — «невіра»; Лейбові предки над Христом знущались. Було іноді за те Лейбі, як підоп’ють піщани! Та не так Лейбі, як Лейбовим дітям. Не раз ґвалтував Лейба, що хлопці його дітям повиривали пейсики, понамазували салом губи, що — аби де встріли — зараз і насядуть, як шуліка курчат! Та сількісь! Пейсики знову одростали, сало на губах обмивала Сурка, — жиденята росли, гладшали, стали аж вилискуватись, як ситі поросята, котрими їх дражнили хлопці. Гаразд Лейбі!

Непогано й піщанам. Піски піднялися, розкоренилися, розрослися. Весело кидались в вічі серед широкополого степу квітучі огороди з вишневими садочками. Чорні, понурі землянки час од часу все злазили. Натомість, поміж зеленою гущавиною колючих груш, плакучих верб, темно-зеленої вишнини, біліли чепурні мазанки, з трьома вікнами, з підведеною червоною глиною приспою, всередині — з присінками, з хижею, а часом і з кімнатою. І тини скрізь калачиком позаплетені, де-где й з острішком; і ворота — там і там дощані; а коло воріт, мов сторожі, виглядали на шлях довгошиї журавлі.

Миронові нічого того не довелось бачити. Як косою, скосила його думка про неволю. Захирів старий, згорбився, скарлючився. та й умер останній січовик без одного року ста літ.

Х

ПАНИ ПОЛЬСЬКІ

Біда, кажуть, не сама ходить, а з дітками. Перший раз вона затесалась у Піски з генералом. А так — років, може, через десяток — як з неба впала серед Пісок вістка, що генерал умер, а генеральша їде з синами на село жити.

Піщани спершу не вірили. Чого вона сюди приїде? Що вона тут забула? Чого тут не бачила?. Та тоді тільки пойняли віри, та й то ще не зовсім, як понаїздили в Піски бородаті кацапи. Генеральша, перш ніж сама приїхала, заздалегідь понасилала з батьківщини прикажчиків. Лейба тоді, одпасшись на панському добрі, пішов на підніжний корм.

Понаїздили нові прикажчики та зараз кинулись одбирати місце для панських покоїв. Дивились, обдивлялись, міряли, розміряли, — та звеліли Бліщенкові та Мотузці виселитись аж на вигін. Ті, як почули — руками й ногами! Та трохи не наложили головами. Так вони мусили все своє добро покидати, кинули сім’ю та й змандрували.

Піщани таке побачили та й зажурилися. Встала перед їх очима їх будуща доля — сумна, заплакана, без волі, без радості. з батогом у руках!

Дожидати страшного страшніше, ніж його переживати. «Що буде? Що завтра буде?.» — кожен думав, лягаючи. А тим часом на сьогодні роботи було доволі: розкидали Бліщенкову та Мотузчину хату. Назавтра — заложили натомість палац. Десь понабували й дерева: такого понавертали, що піщани аж жахалися. На післязавтрього загадали чоловікам теє дерево обтісувати. Забрали чоловіки сокири — пішли обтісувати.

Незабаром і вродились, як з землі виросли, великі рублені палати, аж у дванадцять горниць, з погребами під низом, з бляшаною покрівлею. Дивувались піщани, що така озія стоїть серед села, оторочилась їх низенькими хаточками. А палац справді виглядав далеко краще, ніж піщанська невеличка церковця. Оже вони ще більше — не то здивувалися, не то перелякалися, як увечері бородатий прикажчик ходив від хати до хати — загадував, щоб на завтра жінки були той палац мазати.

— Ой, горенько! що ж то тепер буде?. — питали крізь сльози чоловіків жінки.

— Не що. Треба йти, щоб не було, бува, того, що Мотузці. — раяли чоловіки.

Назавтра рано-рано, чуть зоря, жінки, заливаючись слізьми, прощалися з дітками, мов виходили у далеку дорогу, — перший раз потягли на панщину.

Швидко той палац й обмазали. А тим часом будували кухні, комори, сараї, стайню. Не тільки треба панам десь жити, — треба десь челядь містити, провізію складати, коней ставити. Треба поспішати, щоб довгобородому Потаповичу превосходительна й спасибі сказала!

Та й ганявся ж Потапович за тим спасибі! Кидався сюди й туди, сам бігав за тим і за другим, скрізь устрявав, всюди вештався, придивлявся, над робітниками крячкою висів. Здається, піщани не дбали так за своїм добром, як Потапович за генеральським. Таке йому смачне те генеральське спасибі!!

Ще генеральша в дорозі, а вже Потапович цілі Піски зганяє: муштрує «хохліков», як треба «гаспажу» зустрічати.

Аж ось — і сама приїхала…

Збіглись піщанії — козаки й генералові — дивитись на неї, мов на яке диво. [.] Козаків геть попрогонили. А генералових — чоловіків вистроїли у одну лаву; жінок — у другу; парубків — у третю; дівчат — у четверту, а малих діток — у п’яту. Сивих дідів вислали назустріч з хлібом-сіллю. Ось, мов, вельможна, — усе твоє добро припадає. Потапович так і вчив, щоб сказали. «припадає до твоїх превосходительних ніг!»

Вийшли діди сиві без шапок, з хлібом-сіллю. Так батько та мати стрічають молодих, як ті вертаються з церкви. Генеральша за дорогу дуже втомилася, — сказала, що недужа, не прийняла ні хліба, ні солі. навіть не глянула на кумедію. Так і пішов заряд даром! Піщани тільки забачили свою «молоду» ззаду — високу, суху, як в’ялу тараню, — коли вона вилазила з пишного ридвану та сунула у горниці, злягаючи на руки двох хороше зодягнених дівок.

Діти — два хлопчики: старшенькому літ, може, дванадцять, а меншому з десять, — повискакували за матір’ю з ридвану та й побігли між народ. Не глянули вони на старих дідів, минули чоловіків, жінок, парубків. Панські оченята зразу забігали по цвітучому садочку різних квіток, що виглядали з-за чорнявих дівочих голів.

Оглядівши дівчат, перебігли вони до хлоп’ячої лави. Хлоп’ята стояли без шапок, з низенько постриженими головами, з невеличкими оселедцями. Паничі запитали, що то, полапали рученятами, поскубли злегенька. Нарізно од піщан, неподалеку, стояли кацапи — у червоних сорочках, у широких бородах — і сміялися з паничівської вигадки.

— Вишь, Афоня, — на што эфти хохлики!. Знатна, баря, дери!. Ану, вот таво хахленка!

— Какова? — пита старшенький, поглядаючи то на хлоп’ят, то на кацапів.

— А вот таво — чумазаво!

Панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що стояв скраю. Той, як яструб, вирвався.

— За що ти скубешся? Дивись — який!!

— Ты. ты.ы!. — заричали на його бородаті заступники, зціпивши кулаки й зуби.

Старенька, згорблена бабуся, пов’язана білою хусткою з наміткою, висунулась з-за других жінок. Бліда, як крейда, вона крізь сльози ледве промовила:

— За віщо ви, паниченьки, знущаєтесь з хлоп’ят!. А грішка!

Паничі весело зареготались та й побігли у горниці. Незабаром прийшов приказ розходитись: бариня з дороги спочивати хочуть! Лави перемішалися. Потягли піщани по домівках, носи повісивши, понесли неодрадні думки в похнюпленій голові, невеселе почування в серці.

Доброго, кажуть, дожидати треба, а лихе — само прийде. На другий же таки день прийшла загадка: зносити Омелькову й Стецькову хату, що прилягали городами до панського двору: нігде було саду заводити! Знесли хату Омелькову й Стецькову, насадили садок, ставок викопали і риби напустили. Трохи згодом — улиця узька. Треба розширити, — треба урізати людських городів! Урізали й городів, — розчистили не вулицю, а майдан. Уп’ять велено: позносити насупроти палацу усі хатки, бо за тими кривобокими хатками немає ніякого виду з панських вікон! Позносили й супротивні хатки, насадили перед двором високих та тонких тополь.

Отак що день — усе новий та й новий приказ, нова та й нова вигадка! Щодня камінець по камінчику вибивали з людської волі. Кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив’язані до генеральші, — поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуби брати.

Піщани довго не подавалися, а все-таки генеральської сили не подужали. Тоді вони кинулись до того, до чого кидається немічний. Вони налягли на ноги, — давай тікати! Зніметься оце чоловік, майне на вільні степи Катеринославські або Херсонські, або й на Дін, оселиться, де знає, а через рік жінку з дітками викраде — переведе туди. Багато тоді накивало п’ятами і одиноких і цілими сім’ями. Тоді й поговірку зложили: мандрівочка — наша тіточка!

Такі щоденні безперестанні мандри дуже ображали генеральшине серце. Вона усім й усюди жалілася на невдячність «хахлацкава мужичья», на його грубу, звірячу натуру. Де ж пак? Прокляті «хахли», гречкосії не хотіли пахати ланів милостивої, великородної панії Польської, по батюшці — Дирюгиної!! У неї в Бородаєві усе народ «руський» — і той слухав, а ці «мазепи» — тікали!!!

Оже як не мандрували «мазепи», а все-таки більше сотні сімей зосталося на розвід панам Польським, на послугу їх примхам та вигадливим примусам. Генеральський приказ, з нагайкою в руках, зробив до ладу своє діло. Він розім’яв грубу звірячу натуру; оббілував її, як овечку; причесав, пригладив; натворив цілу ватагу двірні; а з завзятих степовиків понаробив покірних волів, котрі вздовж і впоперек переорювали тепер уже панське нив’я та засівали зерном — на прибуток панській кишені.

А й не трохи ж то треба, щоб її наповнити! Сімейка у генеральші, — аби господи! З нею приїхало два сини — опецькуваті, швидкі, як молочні телята. Через рік синів генеральша одвезла у науку, а з науки вернулась старша дочка.

— Гей! Кто там? — гукнула генеральша. У порога, як стовп, стояв лакей, у чорному сертуці, у манишці з брижами, при часах.

— Позвать Потапича! — приказала глухим голосом, з протягом.

Лакей вийшов. Незабаром Потапович увійшов.

— Слушай, Потапич! Вере Семеновне нужно горничную.

— Вестима, нужна, — прогув густим басом Потапович.

— Выбери красивую девушку.

— Как прикажете, ваше превосходитство!

— Маладую. лет эдак — шестнадцати. Только паскарее!

— Слушаю-с.

— Завтра, што ли.

— Слушаю-с.

— Ну, ступай!

Потапович вийшов.

А вранці-рано Кирило Очкур з жінкою, з малими дітками проводили до двору, як до гробу, старшу дочку Ганну — вродливу, хорошу дівчину.

На другий рік приїздить друга дочка, на третій — третя. Хто ж буде вичісувати, заплітати їх довгі чорні коси? Хто стягатиме дівоцькі керсети? Хто буде вишивати спідниці, комірчики, рукавці?.

Не минула панського хліба Омелькова дочка Олеся; ходила за меншою баришнею невеличка дівчинка — сирота Уляна, дочка того самого хрещеника, що генерал, — нехай царствує! — похрестив. В дівочій за п’яльцями сиділи Стеха, Маруся; ткала килими Гапка. На другім кінці палацу, у лакейській, нудили світом без роботи Петро, Вареників син, та Йван Шкляр; а перед самою залою, на стільчику, сидів, у лівреї з золотими позументами, Степан Пугач — молодий, вродливий камердинер генеральшин. А в кухнях скільки!!

Треба подумати, чим ту юрбу голодних ротів нагодувати; треба ж їх і зодягти чимсь. А своя сім’я? Три дочки — як голубочки!! Простому чоловікові треба розумом розкинути, щоб дочці скриню придбати. А що ж то за дума морочила генеральшину голову, щоб надбати добра аж трьом генеральським дочкам? Та чи одна у матері думка! Не держати ж дочок на висадки: треба й про зятів подумати. Дівчата — не розсада, щоб їх ховати геть од світу. Дівчатам треба світу — багато світу. Треба, щоб і їх побачили; треба, щоб і вони бачили. Треба, щоб було чим згадати молодий дівоцький вік!

Заклекотав генеральський палац. Музика, аж струни рве — грає; у вікнах світла-світла — здалека здається: горить усередині палац! Саме великий наїзд. Ціле чорне подвір’я каретами, колясами та повозками заставлено; під каретами, позасвічувавши ліхтарі, грають кучери у хвильки, у трилисника або в джгута; у стайні хрумають коні смачне степове сіно.

А в горницях гостей — нігде просунутись! Наїхали з Гетьманського гусари; завернув старий Кривинський з цілою меткою старих дочок; не забула й Шведчиха — і, вона тут з своєю дочкою-кралею; а коло неї вертиться сотниченко Саєнко, молодий, чорнявий, веселий, танцюристий; тут же й гетьманського колись полковника Кряжа син походжає з сином полковника Кармазином, що приїхав на бенкет з молодою жінкою, аж з самого Ромна. Не тільки з Гетьманського, наїздили іноді до генеральші гості й з сусідніх повітів.

Генеральша — привітна хазяйка-хлібосолка. Кожному вкаже ласкаве слово; до одного обернеться з усміхом, до другого — з повагою; кожному годить, коло кожного ходить. Гостям — привілля! Хто в карти грає, хто дивиться, інші балакають то се, то те; там зібралась купка — розказує, які тепер ледацюги кріпаки поробилися, уверне й генеральша своє слово про своїх «мазеп». А в гостинній — панійки скрекотять, як ті сороки: без сорома кожного на зубах перетирають. У залу двері розчинені, у них натовпилась ціла юрба теж панійок — ніяк пройти. Підмічаючи, хто коло якої дівчини залицяється, моторні цокотухи шепочуть одна другій свої думки про любощі, надії — про шлюби. А в залі розвернулись танці на всі боки — аж поміст ходором ходить. Тільки — круть та верть, круть та верть! Гусари недаром наїхали. По танцях — туди вже к світу, як прокричать другі півні, — вечеря. Світом тільки роз’їжджаються.

Та так справляють не одні іменини (а й тож-то чотири рази на рік!): справляють на різдво бенкет, бенкетують на масниці, на великодних святках. Це великі, прохані бенкети. А так гості — не минає дня, щоб за столом не сиділо душ три або чотири чужих.

Весело, розкішно жила генеральша. Не сумували й генеральські дочки, бо ніколи було. Та й чого його журитися панночці — молодій, непоганій, з великородної сім’ї та й не з порожніми руками? Правда, чи порожні в генеральських дочок руки, чи не порожні, — про те самі вони ніколи не думали, не гадали. За них думала мати, а справджували її думку — бородаївці та пішани. Бородаївці привозили їй по два рази на рік «оброки», а піщани, як ті воли, робили на неї по чотири дні в тиждень та зносили у двір курей, гусей, яйця. Чому не гуляти?!

Гуло отак генеральське подвір’я щось, мабуть, років з п’ять. У старшої дочки почали вже в куточках коло очей складатись ледве примітні брижики, похмурнішав трохи вид. Коли це — приїхав здалека, аж з-за Бородаєва, сусіда панок та й оженився на старшій. Одгуляли весілля. Піски зроду-віку не бачили, не чули такого весілля! Палац аж ревів, аж стогнав.

Почин, кажуть, великий чоловік. Як побачили гусари, з-перед носа таке добро упливає, та ще дужче зачастили в Піски.Через півроку оддали другу дочку — за старого гусарського полковника. Осталася на утіху матері сама менша. Так же утіхи з неї — ніякої! Меншої дочки генеральша недолюблювала.

Не раз, бувало, свариться і зодягала її бідніше, неж старших. Розказували, що менша дочка прогнівила була матір: у себе в хаті раз переховала горничну Уляну, котра — капосна дівчина! — тільки те й робила, що сердила генеральшу. Скаже грубо, гляне якось дуже вільно, мов дивиться у вічі своїй рівні. «Яка сама, така у тебе горнишна!» — докоряє, було, розгнівавшись на дочку, генеральша. А дочка, на лихо собі, гаряча вдалася, ніколи, було, не змовчить. Піде в них спірка та змажка . Не раз материне серце щеміло від її гіркого слова.

Як на те ж: устряв за меншою дочкою «чумазий хахол» отой самий хороший сотниченко Саенко. Устряв та устряв!

— Слушай, Дуня, чого він до нас їздить? Я вже сьогодні йому й руки не подала, — каже раз мати, вирядивши Саєнка.

— Незвичайно зробили. Саєнко — чоловік як слід.

— Хто? чумазий хахол?

— То що, що хахол, — одказує дочка, — хіба хахли не люди?

— Мазепи! обливанці. а не люди!

— Та хто там був: чи його купали, чи обливали, — заступається дочка.

— Гляди, справді: чи ти, бува, не вляпалась у того жучка, що так заступаєшся?

— А хоч би й так. Чим не чоловік?

— Що це з тобою?! чи він тобі рівня? Твого батька сама цариця вітала, приймала, Пісками жалувала. А він — що? Може, його батько у гайдамаках був!. Харциза! дігтяр!! П-ху-у!

— Яке мені діло до його батька, — одказувала дочка, вже йдучи до себе в хатину. Через день Саєнко знову у Пісках.

— І стида, й сорома немає, й честі! Я йому спину показую, а він щодня. Сказано: з хама не буде пана! — каже розгнівана генеральша.

Оже хам таки свого доїздився. Раз дочка призналась матері, що вона хама покохала, а хам її покохав, і обоє разом просять у матері «благословенія».

— З ким? з ким?? — закричала генеральша, мов хто шилом шпигонув її. — З дігтярем?!! Та рука б мені одсохла!

— Ну, як знаєте. Не хочете — ми й так поберемося. Бог з вами: ви не моя мати, я — не ваша дочка!

Як почула таке генеральша, як заллється сльозами.

— Чи я ж гадала, чи я дожидала, щоб моя рідна дитина так моє серце вразила?!

Щось з місяць ішла баталія. А далі — бачить генеральша, що дочки не переможеш, — ще, не дай господи, всьому роду наробить сорому, — взяла та й поблагословила.

Весілля не справляли: генеральша нездужала.

Повіз Саєнко свою молоду жінку до себе в Китайку, — та не повіз посагу.

Зосталася генеральша сама собі на хазяйстві. Недавно була сім’я велика, було так весело, гарно; а тепер — нікому ні розважити, ні розігнати суму. Старша дочка — десь далеко в Московщині; середня — тягається по всіх усюдах за полком, а менша хоч і недалеко, так же краще її не бачити! Не так її, як її «мазепи», без котрого вона ступня не ступить. Генеральша довіку не простила дігтяреві того, як він осмілився зневажити «честь» її старинного роду — побратись з її дочкою!

Довелося генеральші на старості літ самотою світом нудити. А й старість же її уподобала! То була суха, а то ще дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова — сивим сріблом блищала.

Будинок великий — а нікого нема! Йдеш на однім кінці — на другім ступні одгукуються. Аж сум бере! Обняв сум та нудьга й генеральшину голову. Від суму й генеральські голови не заховаються. Сама не знає вельможна — що робити. Хоч би чим трохи одвести свою самотню душу, погріти одиноке серце. Старе серце завжди шукає, де б його погрітися, кому б його посвітити на прощання споїм погаслим світом. Генеральша до людей давно охолола. Люди самі шукають тепла та світу. Де світ, там і тепло. А тепла в старім серці на макове зерно. Кому ж його оддати?

Генеральша недовго задумувалась: взяла та й оддала його котам. Лакеї й горничні скрізь ходили по селу та зносили у горниці хвостатих мишодавів. Генеральша вибрала, яких сама знала. Завелось у палаці ціле кошаче царство: коти, й кішки, і котенята. Для послуги царству генеральша нарошне взяла у двір бездітну вдову Мокрину. Мокрина за ними дивиться: Мокрина їх завжди годує, вичісує, стеле їм постіль. То вони за Мокриною слідом. Іде якось раз Мокрина, а за нею котятко. Вона й не догляділа, придавила якось дверима. Котятко запища ло. Генеральша як почула — наче їй пальця одрубали! На другий день котятко здохло. Що ж, так те Мокрині й минулося? Так їй те й подарувати?. Генеральша була не з тих, що посердяться та й забудуть. Не подарувала вона й Мокрині котячої смерті. На другий день Мокрина серед села, прилюдно, цілий день мазала панські кухні зокола, а на шиї в Мокрини — за її щирі послуги — на червоній стьожечці теліпалося здохле котятко!!

Та доставалось тоді не одній Мокрині й не за одні котятка. Було всім добре! Дочку, кажуть, дай та й за дочкою оддай. Повидавала генеральша дочок: за старшою далекий Бородаїв ддала — нікому «оброків» тепер платити; за середньою — уплили ті «оброки», що наскладала давніше; тільки одна «мазепиха» не поживилася. А все ж таки, що генеральша придбала, те й уплило за дочками. Треба, значить, знову складати, своє убожество полатати. Піщани роблять тільки чотири дні на тиждень. Щоб уже їм і п’ятий робити?! Загадали п’ятий. Піщани послухали: пішли на панщину й на п’ятий день. сподівалися незабаром ще й шостого. Шостий загаявся. Шостого генеральша не вспіла накинути.

— Через цю Ульку життя мені нема! Що не зробить — все не по-людській; що не скаже — то збреше!

Так не вряди-годи жалілася генеральша своїм сусідам на горничну Уляну, що з малої дівчинки на панськім хлібі викохалась у справжню дівку — білолицю, чорняву, з повними веселими очима, співуху невсипущу.

Подруги в Уляні душі не чули. Любили Уляну в дворі й за двором, старе й мале. Любили в Уляні щиру душу, добре серце, а найбільше — веселу натуру. Хто кого покохає — Уляна перша знає; зажурився хто — Уляна розважить. Уляна не знає горя! Вона справді ніколи не журилася; а може, й журилася, та ніхто того не знав, не бачив. Бачили Уляну — весела; чули Уляну — співає; слухали — які Уляна вигадки вигадує, квітки пришиває. Сказано: нежур-дівка!

Одно тільки лишенько: немає генеральші життя через дівку Уляну! Не доспала превосходительна: «чи то можна заснути за тією зіпакою?» А Уляни цілий ранок і в горницях не було: в кухні людей смішила, поки генеральша спить. Не дошила Стеха урочної роботи — рукавчиків, — Уляна винна: вона своїми реготамн та теревенями не дає дівчатам діла робити! Не швидко прибіг лакей на генеральшин клик. Не де ж він був — як не лупив зуби з Уляною! Сказано: нема життя генеральші через ту Уляну!!

Одного дня — чує генеральша — у дівочій тихо. «Мабуть, уже кудись майнула, побігайка!» — подумала генеральша та й вийшла довідатись. Уляни в дівочій не було.

— Де Улька? — питає дівчат.

— Пішла, кажуть, у кухню води напитись.

— Позвать!

Приходить Уляна.

— Де ти була?. — заглядаючи в вічі, питає генеральша і на кожному слові придавлює. «Поганий знак!» — подумали дівчата.

— В кухню ходила. води пити. — одказує Уляна.

— Хіба тут тобі води немає? — показує на графин з водою.

— Це вже давня. Я ходила свіжої напитись, — каже Уляна.

— Свіжої?. Брешеш!. Ти з бахурами знюхалась. Ти з Стьопкою. Стьопка! Стьопка! — гукнула генеральша.

Через увесь будинок, мов несамовитий, летів камердинер Стьопка. Генеральша Стьопку вподобала за те, що він моторний і красивий з себе. На великдень одного Стьопку підпускала до руки похристосатись. Гапка-ткаля слебезувала в кухні, що очевидячки бачила, як генеральша гладила Стьопку по підборіддю своєю сухою, кістлявою рукою. Чи правду Гапка казала, чи видумувала, — ніхто не скаже. Людям, а надто горничним, ротів не позав’язуєш!

— Ти де був? — стріла Стьопку генеральша і прямо глянула йому в вічі.

— У лакейській.

— Брешеші Ти був у кухні. Признавайся; був у кухні?

— Був, — каже Стьопка.

— Бач, ш…! бач!. Не я ж казала. Аж так і э!! Так ти здумала бариню обдурювати? Так ти злигалась з лакеями?. з Стьопкою?? Так ти у моїм генеральськім домі осмілилась бахурів позаводити??! Постой же!

— Петре! Йване!

Лакеї, як опечені, один одного штовхаючи, кинулись на генеральшин крик.

— Принесіть берьозки! — сказала генеральша поважно, тихо, мов звеліла хустку або води подати, — тільки очима засвітила хижо.

Лакеї побігли назад. Дівчата нижче попригинались до п’ялиць. У тій тихій говірці їм почулася грізна буря. Усе притихло, притаїлося. Так затихає чорна хмара перед тим, як має грім загуркати. У хаті зробилось душно, важко, мов стеля вниз опустилася і нагнічувала дівчатам голови. Ні одна з них не ворушилася. їм страшно було подумати; що, не дай боже, як стрінуться їхні мутні від страху та жалю очі з її очима?! Вони боялися глянути й на Уляну. щоб не скрикнути!

А Уляна стояла по один бік хати, коло одних дверей. Лиця на ній не знать! По другий бік хати, коло других дверей — Стьопка. Вій якось смутно дивився униз, на поміст, мов забув: де він, що він, — забув і про генеральшу, і про Уляну, думав щось друге. своє. А посеред хати, між двома винуватими, стояла генеральша. Випрямилась — висока, суха, мура, аж зелена; а очі — як у її любимчиків — жовті-жовті. Вона ними грізно поводила то на Стьопку, то на Уляну.

Вернулися лакеї з пучками у руках.

— А нуте, провчіть її. щоб знала, як бариню обдурю.

— Панійко! Голубонько!! — не дала договорити Уляна — і кинулась в ноги.

— Прочь!

— Не буду!. Я не бачилася з Стьопкою. Ой, не буду!. Я не була в кухні. Ря-ту-уй-те!. Я бігала до дядини. Ой, ря-ту-у-уйте!. Ря-ту-у-у-й. хто в бога вірує!!!

Дівчата ще нижче, до самого шитва, понагинали голови. На п’яльці закапали сльози.

Стьопка — за двері.

Насилу підвели Уляну.

До Стьопки — як його лизь злизав. Що вже було Петрові та Йванові, що випустили Стьопку! Пропав Стьопка, як у воду впав. Нема та й нема, та й по сей день нема!

Перетривожилась генеральша. Де Стьопка? Де він дівся?. Чого він утік? Чому він, дурний, не схотів обновити старої на нову шкуру?! А все не через кого, як через неї. через ту дівку Уляну! Сказано: не дасть Уляна генеральші віку дожити!

Знемоглася генеральша. Увечері спать лягла стривожена, не попрощалась навіть і з котами; уночі посилали Дмитра-кучера в Гетьманське за лікарем; вранці верховий бігав у Китайку до «мазепихи». Біда! А на третій день товстопузий Потапович сам підтюпцем пер до отця Юхима, щоб збирав «собор» — робити маслосвятіє. Пособорували генеральшу у обідню годину, а на ранок і по душі продзвонили.

Доїхала-таки її дівка Уляна!!

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

           

Замовити роботу

Замовити роботу

Від партнерів