Реклама

Усе для ЗНО з української літератури

ЗНО - це лише іспит, а не проблема.

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Через три дні їх справді випущено і дозволено піти попрощатись з родиною, що поназ’їжджалась до прийому, як на ярмарок. Плач, голосіння — мов мертвих виряджають до гробу. Там стара мати заливається гіркими сльозами, обнімаючи бриту голову синову; тут молода молодиця з дитинкою на руках голосить на весь майдан, однією рукою схопивши за шию молодого чоловіка;

а ось сестра з братом розмовляє, сльозами доливаючи горе. От і старі діди посхиляли голови; от брати розмовляють понурившись. А там знову батьки, матері. Між ними й Мотря, як з хреста знята, а коло неї сини — Василь та Онисько. Ходять вони утрьох од воза до воза, розпитують некрут, чи не бачили де Максима? Ні, не бачили. Вийшли з некрутської разом, а де він дівся, ніхто не знає. А Максим, як тільки випустили з некрутської, зараз потяг з москалями до шинку. Другі прощалися з родом, а він водить за собою юрбу москалів — і побратався вже! — та здоровкається з скляним богом. Так Мотря й поїхала з синами, не бачившись з Максимом.

Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко. Люди знову поназ’їздились прощатися, може, вже востаннє з своїми бідолашними синами, чоловіками, братами. То не глибока річка клекоче, прорвавши греблю, — то гудуть селяни, прощаючись з некрутами. То не ховають мертвих, то люди тужать за живими родичами. І Мотря між ними. Згорбилась, скривилась, заплакана, стоїть вона, опустивши на груди голову, а коло неї Василь з Ониськом — і Максим. Видно, материн жаль уразив і в його безжурне серце; стоїть він біля матері, похнюпившись. Аж ось затуркотів барабан; москалі скомандували у лаву строїтись. Піднялась шатанина. Скрізь затужили, заголосили. Стали прощатися. Максим підступив до матері.

— Прощайте, мамо!. не згадуйте лихом.

— Прощай, сину!. прощай, моя дитино!. Ша. шануй. себе.

Мотря обхопила його шию обома руками та так і повисла, за сльозами світа не бачачи.

— Та годі вам, мамо!. Не журіться: я не пропаду! — він висвободився з закляклих рук старої матері, давай прощатись з братами.

От уже построїли некрут у лави: один за одним, один за одним. Знову затуркотав барабан; старші скомандували.

— Прощавайте!.

— Оставайтесь здорові!.

— Хай вам бог помагає!.

— Щасливо!.

— Прощайте, мамо!. — казав Максим, проходячи повз матір.

— Постой, сину!.

Мотря підскочила, сунула Максимові в руку грошей.

— Спасибі, мамо!. — сказав Максим і гроші на ходу заховав у кишеню. — Прощайте. подякуйте батькові, що в москалі віддав!.

— Ша.нуй.ся. прощай. си.

Мотря не договорила. Та й Максим не чув: він був уже далеко.

Вернулися селяни додому. Вернулася й Мотря з синами — заплакана, убита горем. Іван ходив по хаті хмурий, як осіння темна ніч. Він ні на одного сина не глянув, не обізвався. А як вони пішли з хати, тоді до Мотрі:

— Ну що. пішов?

— Провела. — каже Мотря, заливаючись сльозами.

— Що ж він?

— Нічого.

— А оддала?.

— Оддала.

— Що ж?

— Казав: подякуйте батькові, що в москалі оддав!.

— Нехай він дякує своєму дурному розумові, — сказав Іван та й замовк.

Не стало Максима — затихла буча та лайка у Івановій хаті, не чуть ніякої й шкоди у Пісках. Не стало ватажка — товариство немов розкотилось по світу. Хоч воно тут же таки й було, тільки пішло іншим шляхом, зажило другим життям. Одні повмирали; другі поженились, хазяїнами стали, дітей годують.

Іван востаннє згадував Максима в той день, як Мотря з проводів вернулася. З того часу сам ніколи й не згадає і сердиться, було, як хто другий нагадує.

— У мене немає третього сина — і не було ніколи! — казав він. Та вже після того за цілий день або вечір ні до кого й словом не обзивався. Думки, видно, не одженеш від себе!

Одна Мотря щонеділі, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага, то копійку на часточку за здоров’я Максима. Оддавши свою вбогу лепту, падала Мотря перед пречистою на коліна і молила її тихим-гарячим словом, щоб вона берегла її дитину од лихої години, щоб направила його на добрий розум.

Брати трохи посумували за Максимом, а далі й забули.

Життя пішло собі тихою ходою, приносячи то одраду, то тугу, та все стираючи спомин про Максима.

А він — хоч би обізвався коли, хоч би звістку прислав. Де він? як він? Ніхто нічого не знав, не чув.

А тут пішли у Івановій хаті клопоти за клопотами. Там Василя одружили й одрізнили; тут Мотря переставилась. Іван, побачивши, що й йому, мабуть, незабаром за Мотрею, одружив Ониська; поділив синів, зоставивши свою хату та дві десятини поля — москалеві, коли одкликнеться. Швидко після того Іван і сам поліг. Онисько оселився у батьківській хаті — доглядати москалевої худоби.

І стала та худоба кісткою у горлі як в одного брата, так і в другого. Піднялася з-за неї спірка та ворожнеча між братами. Менший правив худобою, як хазяїн, забирав усю користь собі; а старший, думаючи, що москаля уже на світі немає, загризався з братом.

— Хіба він мені брат? — каже, було, Василь. — Який він брат мені?! Захопив у свої лабети усе добро та й брат! Москаля вже й кісточки досі немає. Чому ж він не поділяє добра?. Ти мені десятину поля дай та пів-хата. Або — мені твоєї хати не треба: у мене своя хата є. Оддай мені землю, хай тобі хата. Або сплати мою половину. А то все сам. Собака він, а не брат!

Онисько собі не дякує Василеві. Не раз і за чуби бралися. Якби люди не розлили, то, може б, обидва без голови осталися на батьківськім добрі. Стали вони тяжкими ворогами. Кожен кожному робив перешкоди, кожен кожного судив між людьми. А люди позвикали вже до такої братньої ворожнечі, хіба вже дуже зчепляться, тоді тільки розводили.

Ворогували отак дома, ворогували, та хтось пораяв судитися. Поїхав Василь до секретаря Чижика, повіз три мішки пшениці й десять рублів грошей. Завів тяганину. Поїхав і Онисько до Чижика — повіз і собі три мішки борошна та й грошей не менше. Давай судитися. Тягались вони, тягались, вимотували з їх грошенята, вимотували. Дійшло до того, що як Василь збіднів, так і Онисько знищів, а тільки й того, що дізналися: Максим живий і вже старшим якимсь над москалями. Тоді брати перестали ворогувати, помирилися. Василь заспокоївся своєю худобою, а Онисько жив безпечно у москалевій хаті і володів його землею.

XII

У МОСКАЛЯХ

Погнали некрут з рідного краю аж у Московщину. Гнали їх цілою юрбою. І який же невеселий здався їм той довгий перегін! Щоб хоч трохи скоротати час, вони то казки казали, то різні пригоди з життя пригадували, то про давні бої переказували, сподіваючись незабаром собі стрітись у чистому полі з ворожою силою. Максимові спали на думку дідові приповісті; він поділявся ними з товариством, а в самого аж душа закипала.

«Ой, та й знатимуть же мене вражі вороги!» — думав він сам собі, качаючись уночі на долівці коло своїх товаришів, котрі, виморившись, мертвим сном спали. І виплітали його думки у темній темряві страшну картину січі. Гук, крик, бій; дим застилає все поле, аж очі ріже; огонь, як з пекла, то з того, то з другого боку; бряжчать шаблі; гуркають гармати; палять гаківниці; брязкають списи; тупотять коні. Татарва мчиться, як скажена. «Ага? вражі татарюги!» — кричить він услід їм і пускається навздогін своїм баским бистроногим вороньком. Шабля заблищала — голова татарська покотилася; кінь настоптав копитом — голова луснула, як стиглий кавун. У Максима аж дух у грудях сперло. «Господи! коли б швидше!.»

На ранок уставши, знову їх гнали. І знову вони йшли, то пісень співаючи, то задивляючись на несвідомі міста, котрі приходилось переходити. Багато вони тих міст уже поминули, а ще більше, кажуть, напереді зосталося!

Довго вони йшли усе своїм краєм, між своїм людом, уже їм аж обридло.

— Чи далеко ще та Московщина? — питали вони один одного.

— Та ще підтопчеш ноги, — одказували другі, догадуючись: не близько, мов!

Поминувши свої степи з невеличкими хуторами, що, як квітнички, весело кидались в вічі, свої великі села, з кривими улицями, з білими хаточками, з вишневими садочками, свої городи, схожі на села, увійшли вони у лісний край. Перед ними й за ними стояли страшні бори сосни, ялини та осичини. Ішли вони день, ішли другий. ліс та й ліс!

— Оце й Московщина починається, — сказав хтось.

— Оце?! Та й невесела ж яка вона!. Все ліси та бори, куди оком не скинь. тільки небо крізь верховину мріє.

Сумно стало Максимові серед лісу; жаль йому стало своїх степів безкраїх, свого неба високого: тут за лісом було тісно, душно, а небо здавалося низьким, похмурим. І справді воно було низьке й похмуре: йшлося вже до осені, — темні хмари, аж чорнуваті, снували по небу; перепадали часті дощі.

Пройшли вони верстов з п’ятдесят чи з шістдесят лісом — ні хатинки, ні людинки!.

— Де ж тут хутори, села, городи? Хіба тут і людей немає?. — толкуються самі між собою.

— Та тут, либонь, один тільки город Москва й є, та й той аж на самому краї Московщини, — одказав хтось.

Усі похмуріли, зажурилися: ішли мовчки, повісивши голови.

Пройшли ще верстов з десять або й більше; вийшли на узлісся. З-під тесової стріхи якоїсь чорної будівлі показався димок. Очі напрямились на його.

— Що то? кузні? — пита Максим.

— Село, — одказав йому старший москаль, що вів їх.

— То не кузні у царині?

— Не, то — избы.

— Що то за ізби?

— Хаты по-твоему, хахол!

Максим зареготався. [.]

Увійшли в село, або краще — в одну довжелезну вулицю, котра й була ціле село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на улицю виглядали без вікон хати — чорні, як комори, закурені димом. Де-де забовваніли й люди — у личаках, у довгополих балахонах, з бородами. [.]

От розвели їх по кватирях. Максим аж спльовував. Таркани, прусаки, стоноги снували скрізь по стінах, та було їх і в страві, і в квасі. У хаті — не виметено, смітник по коліна, несло од його чимсь смердючим; під сволоком лави, де на його стороні зайві горшки ховають, тут були замість ліжка. Світили в хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими лучинами. Дим з печі валив прямо на хату, — бо хата без димаря, — давив у горлі, різав очі. Максим не поліз на «палаті»; страшно йому було прилягти і в тій багнюці, що на долівці. Він за цілу ніч не прилягав; з хати ходив надвір, знадвору — в хату; смоктав люльку (бо хазяїн прохав, щоб не курив у хаті). [.]

Ранком знову погнали їх далі.

Чим далі йшли, тим не краще, а гірше. Поминали вони ще таких же сіл, може, з десяток; минули й город один. Церков біліло аж шість чи сім, а то все чорніло сіро-чорним цвітом. За городом тільки якась фабрика муріла, бо до цегли не так дим приставав, а може, була ще недавно вимурована. Засумували наші некрутики! А до того, ще попідбивалися так, що молили бога, коли б уже швидше доставитись на місце, — хай воно удесятеро буде гірше того, що бачили, аби спочити. Ішли уже два тижні й два дні.

Аж ось, пройшовши ще днів з п’ять, сказано їм, що вже недалеко те місце, куди їх гнали. Ліси щодалі все рідшали та рідшали; почалося нив’я — не нив’я, а так поле з пеньками (видно, не дуже давно і там ліс був); а здалека заманячило їм щось високе — то там, то там. Підійшли ближче — побачили верховини церков — і з золотими банями, і з блакитними, а найчастіше — по зеленому полю золоті зірочки. Ще трохи — вітер доносив до них заводи дзвонів, ґвалт, крик. Серце в кожного радісно забилося. Ось-ось таки спочинуть!

Велике місто з своїми церквами високими, з своїми палацами довгими та широкими, з кам’яними крамницями розкинулось на невеличкім згірку. Унизу, посеред города, текла річка — широка й глибока; багато по ній снувало барок, плотів, пароходів; коло річки й на улицях — гармидер, крик, тіснота, як на ярмарку. Багатство міське некрутів здивувало. Там — ціла вулиця кам’яних крамниць, де видимо-невидимо понапихано всякого краму. У крамницях за прилавками сиділи бородаті купці і закликали прохожих, разом викрикуючи, які у них товари. От — базари з усякими наїдками, напитками. «От би це у Піски перенести!» — не втерпів Максим. А це — величезні хороми з такими вікнами, що всього тебе з ніг до голови видно, як у дзеркалі. Улиці широкі, рівні, каменем убиті.

«Бач, бісові! — подумав Максим: — Які у себе городи позаводили, а села більше на загороди схожі, ніж на людське житво!? Усе, що було на селах найкращого, мабуть, постягали сюди.»

Привели їх до кам’яниці довгої-довгої, облупаної, чорної. Построїли у лаву перед кам’яницею. А з неї повиходило панства-панства — і в палєтах, і без палетів. Ходило те панство поміж їх рядами, обдивлялося.

— Ай да маладец какой! — промовив один до Максима.

— Собі такий удайся! — одрубав Максим. Усі зареготалися. Панок грізно глянув на Максима — і пішов далі.

— В казармы! — хтось гукнув спереду. Повели їх у казарми.

Хати були великі, просторі, тільки темні та чорні; по стінах цвіла пліснява; патьоки збігали додолу. Посеред хат стояли довгі столи у три ряди: то нари для спання. На долівці — сміття по боки. У хаті стояв мов чад; смерділо, як з помийниці.

— Тут, видно, чорти жили, а не люди! — промовив Максим, увійшовши.

Усі сумували, журилися, повкладавшись спати на довгих столах. Од натоми ні рук, ні ніг не чули, а спати довго не спали. Усе їм здавалося, що це вони у тюрмі, у неволі… Що, якби побачили родичі, де вони кочують? Мабуть би, одцуралися навіки. Були такі, що плакали, згадавши про домівку. Нелегко було й Максимові; оже він не плакав, а насміхався над усім. і над кацапами, і над своїми, і над собою. такі люди, що найважчу тугу виливають сміхами, жартами. Про них завжди кажуть, що вони ніколи горя не знають; зовуть їх за те щасливими. Отаким щасливим і Максим удався.

Ранком вивели їх з казарми на двір; розставили лавами: вищий з вищим, нижчий з нижчим. Знову їх обдивлялися, розставляли, переставляли, як було треба, наказуючи, щоб не забували, хто біля кого стоїть. Попорядкувавши, одпустили їх передихнути, бо завтра вже на учення.

Замість передишки, некрути одпрохалися у старших москалів город подивитися. Ті одпустили. Проблукали наші новобранці цілісінький день по городу, набродилися й надивилися до утоми так, що, вернувшись, зараз же полягали спати та й поснули, як побиті. Нові дива, котрі вони бачили в городі, прогнали вчорашню думку про домівку.

Тільки що стало на світ благословитися, затуркотів барабан. Піднялась шатанина. Кожен схоплювався з постелі, нашвидку умивався, натягав одежину й виходив на широке дворище, зараз же за казармою. На «плацу» розставили їх невеличкими купками, приставили до кожної по старшому та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли і що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити. Так день у день, день у день. «І нащо це воно? кому вона здалася оця муштра?. для чого?.» — думали вони, вертаючись з учення. Здавалось воно їм гірше каторжної роботи.

Оже Максимові було все це за іграшку. Скоро він вивчився добре «носки» витягувати, марширувати, стрибати, по-московській викрикувати. Так, мов старий москаль! Старі москалі дивувалися його дотепності та вихвалювали перед молодшими — неуками.

Трохи згодом нап’яли на його мундир, муницію — ранець, каску, притупею, — дали шинелю й ружжину.

Як убрався Максим — москаль москалем. Рідна б мати не пізнала! Меткий, поворотний — на всі боки москаль!

Вранці-рано піде на учення; промуштрують їх — геть уже сонечко підоб’ється. Ведуть снідати каші з салом, а того сала — і духу нема. Перепочинуть трохи — знову на збір: обідати. Пообідають. Сонце вже повернуло з полудня. Барабан туркоче — знову на учення. Муштруються уже аж до пізнього вечора.

Минають місяці, рік. Одно та й одно!

«А бий тебе сила божа! — думає Максим. — Хоч би уже повели куди-інде. або ворог де вирискався!. А то — муштра та й муштра! Та хоч би різна, а то: яка сьогодні, така й завтра, й позавтрому. Витягай ногу, кричи: «раз!. два!.» Скидай ружжо на плече; скидай з плеча; приціляйся разів сто на день. а хоч би тобі раз сказали вистрелити!. Я думав: що в тих москалях? аж воно одна тобі муштра. на ученні, й на смотру, й на параді під церквою. Уже так затвердив, як свої п’ять пальців. Ні, муштруйся! Доведеться од нудьги пропасти.»

От і давай Максим свою нудьгу розгонити: став горілку, як воду, дудлити. Москалі підхвалювали його за те, що «чисто» п’є; іноді й у шинок водили, бо в самого Максима не було й шеляга за душею. Ті гроші, що мати передала, давно пропив.

Раз побився Максим на взаклад, що вип’є кварту і не буде п’яний. Заклад на п’ять карбованців. Товариші розняли руки. Дали кварту горілки. Максим як приложив до губів — тільки на три ковтки й стало. І хоч би скривився, поморщився! Тільки мов очі заблищали та повеселішав трохи. Супротивник вийняв п’ять карбованців — дає йому.

— На біса мені гроші? — крикнув Максим. — Катай, братця, на всі!.

Пропили ті п’ять карбованців, попилися п’яні, як земля — насилу рачки до казарми поприлазили. А тут, як на те, була уночі перевірка. Недолічилися щось п’яти чи що. Виходять ранком на двір — аж вони рачкують по дворищу. Забрали їх, позапирали в темну. Сумують вони.

— Не сумуйте, братця! — утішає Максим. — Сім бід — один одвіт! Я вас визволю.

— Як же ти нас визволиш?

— А так: кажіть, що я напоїв.

— Ну, то що?

— Ну, то й нічого. Там уже моє діло.

Коли це — кличуть їх до ротного. Ротний так і накинувся на них звіром. Стоять москалі та одно твердять: «винуваті!», «винуваті!» А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив уперед. Його ротний уподобав за його моторність.

— Я, — каже він, — усьому виною, ваше б-родіэ! Я їх напоїв. От уже скільки тут, а не зібрався подякувати їм за науку. А це — вибрав нічку, та й то не гаразд. Бийте мене, ваше б-родіє, скільки хочете: я всьому виною. Не наказуйте тільки моїх товаришів, учителів!

Це ротному сподобалось. Пом’якшав зразу; ще пополаяв, побатькував трохи та й прогнав: «Не сметь мне другой раз. засеку!»

Вийшли од ротного, сміються, дякують Максимові, що, коли б не він, дуже б солоно прийшлося.

Після того Максим став душею москалів. Моторний, сміливий, він скрізь давав усьому привід; оступався за товаришів, коли ті де на гулянках заводили спірку; говіркий, він завжди вибріхувався перед начальством, як де попадалось товариство. Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачі в одежі, він не жалував нічого свого. Лучалося що-небудь роздобути — все те йшло на гурт, на товариські пропої.

Товариші душі в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. Чи одбіжить, бува, люльку у спірці, а грошей на нову катма, — вони складалися по шагу там чи по копійці — і купували; чи порвалося що з одежі, при бійці, до останку, — вони йому вислужену й залежану у якого бережливого брали й давали. Повага й шаноба Максимові!

Привик Максим до такого життя. «Ні, — думав він, — Московщина далеко краща, ніж рідна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вітер по степу; а люди — кожен сам собі. А тут — чого душа забажала — усе є; а товариші — брати рідні: за ними, як у бога за дверима — і поможуть, і виручать. з ними краще, ніж з батьком та матір’ю!»

Максим, як там кажуть, і горенько покотив! Одно тільки його мучило, одно здавалося гірше печеної редьки, становилося руба у горлі. Це — життя у казармі вонючій та вонюча їжа. Хліб той — чорніший землі, з остюками, та ще до того як згадає Максим, глядя на його, що він у шаплику ногами мішаний, то аж занудить. Капуста — до носа не приводь; каша — з рота верне.

— За все, за все у вас добре, — хвалиться раз Максим кацапам-товаришам, — одно скверно: їсти нічого!

— Підожди! — одказують, — діждемо неділі — будемо прохатись на прокормлєніє. Коли б тільки нам хвідхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд!

— Куди на прокормлєніє? — пита Максим.

— Да по миру прайтись. Авось отыщется добрый челаек. даст свои заплаты солдатские дыры заплатати!

Максимові стало ніяково. Одначе він на те нічого не одказав.

Діждали неділі. Тільки що почало на світ благословитися, — прибігають товариші.

— Брат! а, брат! — будять.

— Ну?

— Вставай, пайдем к ротному.

— Чого?

— Как чаво? разве забыл?

Максим устав. За ним прокинулись деякі другі; почалась товариством розмова.

— Ну, что фельдфебель? — пита один.

— Собака!

— Как?

— Да так. двадцать пять садрал! Зверь, брат, настоящий зверь! Говорит: кали дадите, братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите, — не смей и рта разинуть!.

— Старава, брат, варабья на мякине не изловишь! Он, братцы, знает досканальна всю ефту механику, — виясняв один з нар, посмоктуючи люльку й спльовуючи на стелю.

— Да ведь пайми ты, Митрич: так ведь безбожно драть! Это ведь с сваво брата, а не с чужова!

— Поди. Станет он разбирать: где свой, где чужой. Ему — дай!.

— Ну, и не зверь ли?. Зверь и есть.

Отак розмовляли москалі, поки Максим умився, убрався. Пішли вони втрьох до фельдфебеля. Той зараз же повів їх до ротного.

— Ну, што, Федосеич? — пита ротний. — Все благополучно?

— Всё, ваше б-родие. Только адно худо.

— Што?

— Ребятам, ваше б-родие, худо.

— Чем?

— Есть нечево, ваше б-родие. Просятся на прокормление.

— Куда?. зачем? — скрикнув ротний. — Я им дам прокормление!

— Есть нечево, ваше б-родие, — одно йому фельдфебель. — Гаварят: памрём с голоду.

— Што ты врешь, старый хрен?. Как есть нечево?.

Верно, уж успел содрать?.

— Никак нет-с, ваше б-родие! Гаварят: четвертая часть за позволение! Ротный замовк; крутнув уса.

— Кто идет? — спитав, помовчавши трохи.

— Да вот: Иванов, Евпраксеев да хахол Максим. Поди сюда, ребята! — гукнув він крізь двері у сіни.

Реб’ята увійшли в хату, стали, витяглися у струночку — як верстви на шляху. Ротний зараз до Максима (любив-таки «хохлика»):

— Што, брат Максим, — худа жить?

— Худо, ваше благородіє; їсти нічого!.

— На прокормление хотите?

— Точно так, ваше б-родие, — забелькотали усі в один голос.

— Разве позволить, Федосеич?. — питає ротний, скоса поглядаючи на фельдфебеля. — Позволить легко. Ну, а как попадетесь?

— Никак нет, ваше б-родие, — знову забелькотали разом москалі.

Ротний подумав ще.

— Ну, позволяю. Только смотрите: попадётесь — засеку! Слышь!.

— Слушаем, ваше б-родие!

— Ну, с богом, братцы. марш!

— Благодарим покорно, ваше б-родие! — викрикнули москалі на прощания і вийшли за двері.

Скоро уся рота заворушилася. Оступили кругом заробітчан; розпитують, куди ті йдуть; одні раять — в одно місце, другі — у друге. Гудуть, мов бджоли в улику. А заробітчани раді такі! Думка: хоч тиждень усмак поживляться: попоїдять м’яса, а не гнилу капусту та хліб з остюками; побудуть на волі, а не в казармі вонючій.

— Не худо бы, братцы, — каже хтось, — пойти по купцам с образками!

— А што?. Право, братцы, не худо! — промовили заробітчани.

Побалакали отак, порадились, зібрались — пішли. Надвечір з півсотні рублів несуть! Рота радіє, юртується. Присудили зараз віддати двадцять п’ять Федосєїчу, а останні оддали до схову старому унтерові.

Швидко заробітчани знов пішли, а рота, сподіваючись на добру поживу, загуляла. У кого зосталася яка копійка про чорний день, — той і ту витрушував. Зложились гуртом; купили горілки; набражились, як квачі; співають, лаються, згадують тогорічні пригоди, свої заробітки, утрати. Горілка порозв’язувала язики. Той журиться уголос за своїми: як там жінка, діти? Той розказує про зрадливу дівчину — як він їй пацьорки

обірвав; той хвалиться коханням своєї. Кожен — своїм!

Сонце вже спускалося, як вийшли заробітчани з города у чисте поле. Пройшли верстов з п’ять. Перед ними сосновий бір стояв, як чорна стіна; за ними місто ґвалтувало, — невгавучий крик та гомін доносився до них. Заробітчани все йшли та йшли. Уже й захід сонця став жовтіти та блідніти: ніч насовувала на землю; ясні зорі виблискували в темному небі; мороз дужчав; дорога рипіла під ступнями. Заробітчани йшли мовчки. Не доходячи до лісу, почули вони жалібний скрип полозків об мерзлу дорогу, важку ступню кінську і цмокання людського голосу; незабаром показалися й сани, повно навантажені. Зверху сидів здоровенний чоловік, у бороді, зодягнений по-купецькому.

— Стой! — крикнув один з москалів — Іванов, перебігши шлях, і вхопив коня за удила. Кінь став.

У Максима мороз побіг поза спиною. «Що ж це воно буде?» — думав він та й одійшов убік подивитися. Другий москаль, впраксєєв, підступив до купця.

— Здорово, купец! А что, брат, за тавар везёшь?

— А ты — што? Что ты, что я тебе стану ответ давать? Поди прочь. — та й устає з саней.

— Глаза имеешь, — сам видишь! — одказав впраксєєв.

— Да вижу, что салдат. Но чево тебе нужна?

— А вот чево, купец: вот ты товар везёшь; а у тебя ево и без ефтаво многа.

— Ну-у?.

— Да ты лошадь понукай, а не меня!. Так вот видишь ли: у тебя товару многа, а у салдата — ничего. у салдата — сам знаешь — и душа казённая. Пожертвуй, что твоя милость, на салдатское житьё-бытьё!

— А ты аткелева — такой?

— Да уж откелева — не тебе знать. Мы просим. Дашь — за твоё здоровье выпьет брат салдат; а не дашь — не надо — проваливай!

— Проваливай? Ишь ты какой вострый! А ты бы так и сказал. а то, вишь, лошадь астанавливает, словно вор какой.

— Да ведь тебя, барада, не астанави, — обізвався з-перед коня Іванов, — ты нашево брата и слушать не станешь, вот что!

— Дашь? — спрашиваю, — приставав впраксєєв.

— Во-на! — одмовив купець, показуючи кулака.

— Ну, бог з табой! Пусти ево, брат, — промовив до Іванова впраксєєв.

Той пустив коня. Підійшов до них і Максим, та разом і потягли лісом. Купець пильно дивився услід їм і щось думав. А це як скрикне:

— Э-эй, ты? слышь?. как тебя?.

— А што? — питає впраксєєв, повернувшись до купця.

— Возвратись!

— Да чаво? поезжай себе!

— Возвратись, гаварю!

Москалі гуртом повернулися.

— Вот вам, братцы, красненькая. вспомяните рабе божия Парамонта, — промовив купець, подаючи до рук десятирубльову бумажку.

— Спасибо, купец. Не забудем. Парамонта, говоришь?

— Парамонта, братцы! Парамонта!

— Ну, прощай. Счастливого пути!

— Пращайте, братцы. А далече идёте?

— Да на сёла.

— На побывку?

— На побывку.

— Помоги вам бог!

— Спасибо. Прощай, батюшка!

Розійшлися. Купець поїхав в город; москалі пішли далі шляхом.

Максим дивувався. «Узяв би ти у нашій стороні! — думав він. — Мабуть би, чорта спік.»

— А добрий, братця, купець, — обернувся він з словом до товаришів.

— Что, брат!. Купец, брат, — свой челаек. Он сам знает нужду салдатскую, — всегда пасабит. Во — барин, брат! О, то вострый, шельма! У таво просьбой не возьмёшь: дух разве вишиби. ну, тогда так!

Отак, розмовляючи між собою, ішли заробітчани бором. Уже до півночі добиралося, як вони входили у село та прямо до шинку. Там ще світилося. Чутно було: п’яними голосами тоненько бородачі виводили «Лучинушку».

Заробітчани увійшли в шинок, поскидали з плечей клунки, посідали уряд на лаві.

— А дай-ка, хозяин, три касушки служиламу брату. Ево косточки разагреть, — промовив Іванов до шинкаря.

— А пошто я дам?

— Как пошто?

— А по то: деньги есть?

— На што те деньги? Разве ты с миру не надрал? Небось — никаво в кабаке не было!.

— Ну, дак што?. были. спасиба, заходют добрые люди!

— А то: ани вот и внесли свою копеечку на солдатскую долю, — обізвався впраксєєв.

— Как бы не так? Держи карман!

— Да уж верна!

— Да, верна. Только вот теперь народ что-то забаловался: водки мало пьёт.

— Ну, не ври!

— Как же? Стану те врать.

— Ну-ну! давай. полна те!

— Да што ты?. Давай деньги, — вот те и сказ! У меня, вишь, водка не своя — купленая.

— А мне то что за дело, что купленая?. Ты с миру надерёшь. А солдату где взять? Ты знаешь: салдат — казенный челаек!.

— Филиппыч! а, Филиппыч! — кричить на шинкаря один з п’яних. — Дай уж им. право дело, дай! Люблю салдата. Салдат, брат, казённый челаек. Не ровен час, завтра все найдем. Вон, сказывают, турка-шельма царя-батюшки не слушает. Дай!

— А ты, что ли, мне заплатишь?

— Будет — заплачу. Дай!

— Как же? тебя твоих не выдерешь, а ты. еще и за других!.

— Да што ты, не веришь на слово доброму челаеку? барада ты казлиная! — крикнув впраксєєв — і сунувся до бороди.

— Да ты барады не трожь! — одказав, одпихаючи його руку, шинкар. — Сам бы насил, да, небось — сбрили.

— Стал б я твоим казлиным атродьем свае благородное лицо марать?!

— Да ты-то што такое?

— Разве не видишь? мираед ты эдакой! Разве не видишь, кто я?

— Да видно, што салдат. Ну, а што?

— Как, ну?. Ты знаешь, что такое салдат? Салдат за тебя, дурака, грудь сваю под неприятельские пули подставляет. кровь сваю проливает. Вот што — салдат!

Такі слова розжалобили усю п’яну беседу.

— Терёха? а, Терёха! А правду ведь салдат говорит. У-ух! какую правду. Салдат — это, брат, беда! Салдат. это, брат, казённый человек, слуга царский. Это не то, что мы с тобой! Он, брат, сваю грудь под неприятельские пули подставляет, кровь за нас проливает!

Тєрьоха, як видно, лизнув уже й геть-то, бо посоловілими очима мутно тільки дивився на свого товариша, хитаючи з боку на бік головою, а слова не здужав вимовити.

Другі й собі підняли голос за москалів: давай шинкаря лаяти, ганьбувати; страхали, що більше в його ні чарки горілки не вип’ють. Шинкар стояв за стойкою, мов не до його річ, — тільки почервонів та знай оддимався та гладив рукою свою широку та густу бороду.

— Да што, братцы, на ево сматреть? — крикнув впраксєєв до п’яниць. — Тащи, кали так, целое ведро! — та й кинувся за перегородку до бочки.

— Только тронь — убью! — закричав, зціпивши зуби, шинкар і вхопив здоровенний обрубок у руки, замахнувся. П’яниці підскочили, вихопили з рук обрубок.

— Дак ты ещо на жизнь мою посягаешь, барада ты казлиная?! — закричав впраксєєв, уплутавши п’ятірню у шинкареву бороду. Шинкар у крик.

— Вали, братцы, ево! вали! Вот я ему задам салдатских тесаков, чтобы он знал, мираед эдакой, как вас, братцы, абдирать да с салдатом абходиться! Вали!

.Разом кинулись. Та й шинкар, видно, при силі був, бо тільки струхнувся, — так усі й одскочили, як груші. Шинкар кинувся на москаля, збив з ніг і насів, як шуліка курча.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

           

Замовити роботу

Замовити роботу

Від партнерів